Урізька готика - Пагутяк Галина (читать книги без сокращений .TXT) 📗

Самодисципліна далася Юліанові, котрий уже двадцять літ тягав на собі знаряддя свого ремесла, досить легко. Ніхто його не розпещував у дитинстві, не заважав, не втримував, що могло викликати відразу до порядку. Він домігся гармонії ремесла й творчої свободи ще й завдяки м’якій вдачі й умінню легко сходитися з людьми. Ця глибока провінція Імперії нічим не нагадувала Європи. Але й Азії не нагадувала так само. Поступ тут спинився, як зупиняється ослаблий від голоду й утоми мандрівець. Спинився, задрімав і марить напівсонними видіннями про кінцеву мету своєї подорожі.

Юліан присів над водою у тому місці, де, певно, був брід: довкола виднілися сліди копит, наповнені водою, ніби уночі або на світанку річку переходили козаки чи гайдуки. Він би не здивувався, якби то були середньовічні лицарі на чолі з королем Артуром, бо руді кущі верболозу приховували міст, а село і поле за річкою опинялись поза часом, і могли належати до якої завгодно доби. Якби він мав із собою камеру, то спробував би зняти небо, хоча це ніколи йому не вдавалось, бо у небі немає контрастів, як в оцьому жовтувато-сірому пейзажі, перетнутому чорною лінією мосту.

Незаведений учора дзигарок спинився, і се було прикро. Фотограф не знав, чи має ще час сидіти, чи вже не має.

— Пора до справ, — сказав собі Юліан. Дивно звучав його голос на тлі ріки, що шуміла й плескалась, зачіпаючись за плавник. Не так, як у помешканні, чи коли хтось стоїть поруч. Але люди часом говорять самі до себе і чомусь встидаються, коли хтось випадково се почує.

По обіді Юліан хотів зайти до священика, бо чувся винним перед ним. Відклав це на пізніше, щоби встигнути до школи й домовитись про групову світлину всіх учнів. Скаже, що це потрібно для виставки. Зрештою, у тім була частка правди, бо Юліанові світлини красувались у вікнах столичних і провінційних салонів багатьох країн, і він мав чимало нагород. Однак, у даній ситуації у своєму прим’ятому дощем капелюсі пан фотограф не виглядав на арт-майстра: село, тобто його найбільш шляхетна частина, судить по одежі, бо не їздить до Відня, і навіть до Львова.

У школі стояв гамір, а сам пан вчитель, Гнат Магура, курив на ґанку. Побачивши Юліана, відвернувся, погасив цигарку і зник усередині освітнього закладу. Гамір одразу стих. Фотограф трохи збентежився, але подібне з ним траплялось не раз. Люди у провінції зазвичай полохливі: остерігаються чужих, бо ті ніколи не приходять із приємною звісткою. Пан Юліан вийняв візитівку, видер картку із записника й написав на ній: «Вельмишановний добродію! Не смію переривати Вашої праці. Якщо Ваша ласка, зайду іншим разом. Мої поважання.(…)» Справу було зроблено.

Юліан був чоловіком педантичним у тому сенсі, що намагався описати всі ті місця, де бував. Але в сенсі іншому він прагнув створити картину світу. Камера — це лиш засіб, а не ціль. Це — інструмент світла, а що таке світло — Юліан про це навіть не смів думати, як дехто не сміє замислюватися над тим, що то є Бог.

Вертаючись назад, він побачив на вулиці свого товариша, котрий, відсвіжившись після вчорашнього, приступив до виконання обов’язків. Влодко бесідував з якимось чоловіком, що обтісував сокирою кілля для плота:

— Аби ви знали, Панасе, що в Америці вам не стачило би дерева, аби загородити пасовисько для худоби. Там натягують дроти, аби худобина не розбіглася. Але, як і втікне, то не біда, бо кожда штука має на вусі мітку.

— Ая [139], дріт дорогий… Мені, аби кури в городець не лізли.

— Звісно, ви маєте рацію, шановний ґаздо. Та, якби ви мали триста курей, то тримали би їх в загороді.

— Пощо мені триста курей? — здивувався Панас. — Чим я їх буду годувати?

— А ви уявіть, що у вас стільки землі, скільки звідси до Підбужа. І то земля як золото — масна, чорна. В Америці президент, цісар по-нашому, просить людей, аби брали землю задурно [140],а податки зачнуть платити аж через десять літ.

— А чого так?

— Бо Америка далеко. На кораблі треба плисти три тижні. Земля там добра, а людей мало. Нема кому пшеницю сіяти, буряк… Тому президент просить людей з цілого світу, аби помогли землю обробити. Усьо, що знайдете в землі — ваше. А там, знаєте, золото можна знайти, або нафту…

— Нафту, кажете? — перепитав Панас, перемінившись враз на лиці: — Уже мій швагер [141] втопився у тій нафті. Йдіт, не морочте мені голову!

І так вгатив сокирою, що розвалив стовпок надвоє.

— Якби-м найшов кип’ячку [142] в себе на городі, то привалив би її каменем навіки, запечатав як гріб!

«Ага, — сказав про себе Юліан, — зірвалася рибка!» Він наздогнав Влодка.

— Пусте! — махнув той рукою. — Я вже маю на приміті кількох клієнтів. Ти звідки йдеш?

— Зі школи. Вчитель мав урок. Лишив йому записку.

— Нащо тобі той пияк?

— Мені байдуже, чи пияк він, чи ні. Хочу зробити портрет цілої школи.

— Для колекції?

— Угу.

Вони вже трохи притерлися один до одного й не встрявали до справ ремесла кожного.

— Завтра — неділя, підемо до церкви, — нагадав Влодко.

— Аби лиш добра погода була.

— Мусить бути, — з незмінним оптимізмом ствердив корабельний агент. — Моя права рука чує, що буде ясно. Ще в гімназії зламав на леду [143]. Тепер маю свій барометр.

Юліан кивнув, трохи заспокоєний. Світ великий, і він боявся, що не встигне його зупинити на світлинах. Чоловік, поки чогось навчиться, прогайнує кільканадцять літ, а там задля праці на повну силу лишається 20–25 літ, або й ні, як почнеться війна. Щоб мати вічну молодість, треба надто дорого заплатити, і то не Богові, а самому сатані. І то ще треба вміти його закликати. Юліан надивився чимало фіглярів, котрі видавали себе за слуг темних сил, і ставився до них з погордою. Як, зрештою, до святош та фарисеїв. Блиск, барви світського життя світлини не передавали, тому й не користувались пошанівком у великих світу сього. Не передавали й вартості земних багатств. Чорне, біле й тінь між ними — оце й усе, що могла відтворити камера. Юліан боровся ціле життя із сірістю, бо не все залежало від майстерності фотографа. Правда життя була нещадною до його робіт. Йому залишалося лише зрідка вигукувати, як доктор Фауст: «О зупинися, мить чудовна!»

— У Америці немає болота… — зітхнув Влодко. — Правда, немає? То культурна країна.

— Можливо, і в цьому краю колись не стане болота.

— Як рак свисне!

— Прогрес і культура поширюються. А ти не боїшся, що ті, хто поїде звідси до Америки, житимуть так само, як тут? Побудує таку саму тісну хатку, працюватиме зранку до ночі… І повчитися не буде мати в кого, бо довкола будуть такі самі, як він.

— А що мені до того? — огризнувся Влодко. — Хай собі роблять, що хочуть!

— Ти ж там не був. Уяви, що все це обман, і такої Америки не існує, як немає Атлантиди чи Ельдорадо. А ти відправляєш людей невідомо куди…

— Чого ти до мене сікаєшся? Сам бачив світлини й мапи [144] Америки.

— Не ображайся, Влодку, це я почав уголос міркувати. Просто уявив собі, як далеко може зайти обман, до чого може дійти людина. Зло має безмежні можливості, а добро…Сам знаєш, добро потребує видатків. Зло можна сотворити із самої злості, а добро вимагає тяжкої праці. Тому його менше на світі. Дуже нелегко відповісти добром на добро.

— Ага, як маєш багато грошей, можеш і добро комусь зробити. Але ніхто не поспішає. Я хотів позичити грошей на дорогу, та ніхто не побажав зробити мене щасливим.

Юліан ще раз переконався у наївності хлопця, і йому стало того шкода. Сам він заробляв лише на своє утримання, а за грубші гроші слід було пожертвувати літніми мандрами. Влодко мав примітивну і ясну ціль, й задля неї міг відправити людей туди, звідки вони не зможуть повернутися. Села вражали своєю убогістю. Втім, духовне життя могло розвинутися й тут. Щось мусило втримувати цих людей від цілковитого упадку, хоча би віра в життя позагробове і справедливість Божу. Варто було тут затриматися довше, бо всі села схожі одне на одного, як намистинки, нанизані на нитку прямої австрійської дороги. Та наш фотограф мав чіпке око й розумів: насправді несхожі. Не з точки зору етнографії, та й нею пан Юліан особливо не цікавився, бо звичаї, вишивання, пісні були й так жаданим скарбом для багатьох фанатів народності. Із одним таким, Ромком Зашківським, він провів колись два місяці в горах як фотограф. Той хлопака просто полював на старовину і ладен був розкопати свіжу могилу, аби вирвати з рук небіжчика різьблений хрест. Ну, може, й не вдався б до такого крайнього засобу, але мав таке лице… Хрест побачив запізно, на катафалку в руках старого гуцула, і ніхто не хотів йому його продати, бо «дідо прийдут вночи», та й то «великий гріх». І на обличчі Ромка вималювався правдивий жах замість жадібності малої дитини, котра конче [145] бажає мати для себе забавку, яка знаходиться в руках іншої дитини. Кажуть, що небіжчик по смерті тратить душу й робиться заздрісним до живих, хоч би то й були його кревні [146]. Мусять йому всіляко догодити, аби потім не надокучав. Дивні уявлення…