Техану - Ле Гуин Урсула Кребер (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— Як тітонька Слань, — мовила Тенар.
— Ні, моя тітка була трохи молодшою. І мала вроджену магічну силу.
— А як її звали?
Гед помовчав, а тоді повільно промовив:
— Не можу згадати.
Відтак озвався знову:
— Вона відкрила мені Істинні імена яструба, сокола, орла, шуліки, чайки, перепелятника...
— А як у вас називають он ту білу зірку?
— Серце Лебедя, — сказав він, дивлячись у небо. — А у Десяти Вільхах її ще називали Стрілою.
Проте він так і не назвав Істинного імені зорі, як не назвав і тих Імен, яких його навчила тітка, — Істинних імен яструба, сокола, орла, шуліки...
— Те, що я говорив тобі... там, біля каміна... це все неправильно, — м'яко сказав Гед. — Я взагалі не мав би про таке говорити. Пробач мені...
— Якщо ти нічого не говоритимеш, то що залишиться робити мені? Хіба що піти звідси. Чому ти завжди думаєш тільки про себе? — роздратовано промовила Тенар, а тоді обернулася до нього і попросила: — Вийди на хвилину, будь ласка. Я хочу роздягнутися і лягти спати.
Розгублений Гед, пробурмотівши якісь вибачення, вийшов надвір, а вона, роздягаючись на ходу, швиденько пірнула в ліжко, притулившись щокою до теплого шовковистого плеча Терру.
"Розуміючи, яким буде її життя..."
Її гнів і вперте заперечення очевидного, небажання погодитися зі слушними доказами Геда — все це було наслідком розчарування, якого вона зазнала. Незважаючи на те, що Жайвірка не раз запевняла її, що тепер, мовляв, уже нічого не вдієш, проте було видно, що в глибині душі вона все-таки надіється: Тенар зуміє загоїти страшні опіки. Зрештою, й сама Тенар завжди говорила, що таке навіть Оґіону не під силу, а натомість потай вірила в те, що Терру зможе вилікувати Гед. Просто покладе руку на страшні шрами — і все відразу минеться: шкіра стане гладенькою, в незрячому оці зажевріє світло, скорчена обпалена рука оживе, і життя дитини зміниться на краще.
"Розуміючи, яким буде її життя... "
Огида, плювки через ліве плече, жах, змішаний із цікавістю, єлейні жалощі та відверті погрози, адже, як відомо, біда біду тягне... І жоден чоловік ніколи не пригорне її до своїх грудей. Ніколи й ніхто, крім Тенар. Так, звісно, Гед має рацію, в такому разі дівчинці краще було б померти. Їм тоді слід було відпустити душу малої на волю і не втручатися в природний перебіг подій — і їй самій, і Жайвірці, і Плющисі — старим бабам, чия м'якосерда чутливість обернулася жорстокістю. Гед має рацію, він знову не помилився. Але тоді виходить, що ті негідники, які задля власної втіхи жорстоко збиткувалися з беззахисної дитини, діяли правильно, коли, тяжко побивши дівчинку, кинули її просто у вогонь? Та, мабуть, зло ще не повністю зжерло їхні душі, бо вони не довели свою чорну справу до кінця — у змордованому дитячому тільці жевріла іскорка життя. Вони помилилися. І вона, Тенар, також помилялася завжди і в усьому. Дитиною її поглинули сили Темряви: вона служила їм, була їхньою Єдиною Жрицею. Невже, покинувши Атуан, вивчивши чужу мову і ставши дружиною та матір'ю — по суті, просто почавши жити власним життям, — вона сподівалася стати кимось іншим? Перестати бути Їхньою рабинею, Їхньою поживою, Їхньою річчю? Її понівечена душа принаджувала до себе таких самих калік, вони ставали частиною її власного горя, її власної біди. Частиною того зла, яке скалічило її долю...
У Терру було м'яке, тепле, запашне волосся. Пригорнувшись до Тенар, вона мирно спала. Хіба вона може заподіяти комусь зло? Так, її життя скалічене і виправити вже нічого не можна, але душа дівчинки чиста і світла. Ні, Терру ще не втрачена для життя! Тенар лежала непорушно, сподіваючись, що їй знову насниться той світлий сон: потоки осяйного повітря, у якому бринить відлуння імен дракона і тієї зорі — Серце Лебедя, Стріла, Техану.
* * *
Густим гребенем з грубого дроту вона вичісувала м'яке підшерстя чорної кози — Тенар збиралася прясти, щоби потім виткати ту знамениту, міцну і теплу тканину, якою з давніх-давен славиться Ґонт. Стару чорну козу чесали вже безліч разів, їй це подобалося, тож вона охоче підставляла під гребінь то один, то другий бік. Сіро-чорні жмутики шерсті поступово збилися у м'яку кошлату хмарку, яку Тенар зрештою запхала у плетену торбу; відтак жінка дбайливо висмикнула колючку, що зав'язла у довгому козячому вусі, а тоді лагідно поплескала худобину по зашийку.
— Ме-е-е! — мекнула коза й підтюпцем подалася геть.
Тенар вийшла з кошари і, поминувши хату, зійшла на ґанок, звідки можна було побачити Терру, що гралася на галявині.
Тітонька Слань навчила дівчинку плести кошики з трави, і, незважаючи на те, що працювати скаліченою рукою було нелегко, Терру швидко захопилася цим нехитрим ремеслом. От і зараз вона сиділа посеред галявини, тримаючи на колінах початий кошик, одначе її увага була прикута до Яструба.
Він стояв доволі далеко від неї, біля краю урвища, повернувшись спиною до всіх і гадки не маючи, що хтось за ним пильнує. Власне, він сам уважно стежив за птахом — молодим боривітром, який, ширяючи над самою землею, полював на дрібних гризунів, що ховалися у траві. Зненацька Гед повільно підвів праву руку, затримав її на рівні плеча і нібито щось сказав, хоча вітер відносив його слова вбік. Боривітер шарпнувся, пронизливо скрикнув, шугонув угору і швидко полетів до лісу на схилі гори.
Гед опустив руку й завмер, дивлячись услід птахові. Дівчинка і жінка теж затамували подих. І тільки птах летів далі — вільний, наче вітер.
* * *
"Якось він прилетів до мене в подобі сокола-сапсана, — розповідав їй Оґіон одного зимового вечора, коли вони сиділи біля коминка й розмовляли про Великі закляття, про перетворення і про мага Борджера, який перетворився на ведмедя. — Він примчав із північного заходу й одразу сів до мене на зап'ясток. Я заніс його до хати і посадив отут, біля вогню. Говорити він не міг. Оскільки я впізнав його, то зміг допомогти йому скинути подобу сокола і знову стати людиною. Але в ньому завжди було щось яструбине. Навіть у їхньому селі його змалечку називали Яструбом, тому що соколи і шуліки слухняно зліталися на його поклик. Та й хто ми взагалі такі? Що означає — бути людиною? Задовго до того, як Гед отримав своє Істинне ім'я і магічні знання, справжній яструб уже співіснував у ньому з людиною і великим магом. Він уже тоді був тим, ким є тепер, тим, кого ми навіть назвати нездатні..."
І Тенар, слухаючи Оґіона, не зводила очей із полум'я і бачила того яструба — того чоловіка, на поклик якого злітаються вільні птахи. Підлітають, б'ють дужими крильми, сідають йому на руку, стискаючи зап'ясток гострими кігтями... У цю мить вона й себе уявляла таким диким і вільним птахом.
МИШІ
Якось опівдні до Оґіонової хатини навідався Скороход — той самий скотар-перекупник, що колись приніс їй звістку від старого мага.
— Ти часом кіз продавати не збираєшся? Адже Оґіон помер.
— Можливо, й продаватиму, — спокійно відповіла Тенар. Вона, до речі, вже думала про те, як їм прожити, якщо вони з дівчинкою залишаться в Ре-Альбі. Як і решта чарівників на Ґонті, Оґіон отримував усе, що потрібно для життя, від селян, яким він вірою і правдою служив до самої смерті. Досить було тільки сказати, і вдячні люди принесли б йому все, що заманеться, адже мати справу з великим магом завжди вигідно. Втім, Оґіон ніколи нічого не просив. Ба навіть навпаки, він сам нерідко віддавав людям те, що вважав зайвим чи непотрібним. "Що мені з цим робити?" — нерідко дивувався він, стоячи над залишеним біля порога кошиком із дурними писклявими курчатами, або над сувоєм полотна, або над череп'яною ринкою із січеними буряками.
Тенар уже давно залишила свою господу в Серединному Долі, але тоді вона не думала, що їй доведеться затриматися в домі Оґіона надовго. Жінка навіть не брала з собою грошей, хоча після смерті чоловіка успадкувала його заощадження — кілька монет зі слонової кості. Втім, за такі гроші в селі можна було хіба що купити земельну ділянку чи будинок, або ж укласти торгову угоду з якимсь із ґонтських купців, що продають хутро пелаві та шовки з Лорбанері багатим селянам та дрібним вельможам. Кременів маєток у Дубівцях забезпечував їх із Терру всім необхідним — їжею й одягом. Натомість шість кіз і город Оґіона з практичного погляду були не надто корисним надбанням. Наразі вони жили завдяки старим припасам, що залишилися в коморі покійного мага; крім того, вряди-годи до господи навідувалися зі скромними подарунками тутешні селяни, які берегли вдячну пам'ять про Оґіона, а ще про них із Терру постійно піклувалася тітонька Слань.
