Сказання про дітей Гуріна - Толкин Джон Рональд Руэл (читать книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗

Розповідали, що, коли Турін не повернувся на північне узграниччя Доріату і не прислав ані звісточки про себе, Белеґ Міцнолукий сам прийшов по нього до Менеґрота, і новини про вчинки й утечу друга лягли йому на серце важким тягарем. А небавом до королівських чертогів повернулися й Тінґол і Меліан, бо літо вже добігало кінця. І коли Королю доповіли про те, що сталося, він сказав:

— Тяжка ця справа, яку я мушу вислухати уповні. Незважаючи на те, що Саерос, мій радник, загинув, а Турін, мій названий син, утік, завтра я сяду в крісло судді, вислухаю всіх належно ще раз, а тоді виголошу вирок.

Наступного дня Король сидів перед двором на високому троні, а при ньому зібрались усі вожді та старійшини Доріату. Вони вислухали багатьох свідків, причому

Маблунґ із-поміж них говорив найдовше та найчіткіше. І коли він розповідав про сварку за столом. Королю здалося, ніби серце його схиляється на бік Туріна.

— Ти мовиш як друг Туріна, сина Гуріна? — проказав Тінґол.

— Я був ним, однак із правдою товаришую міцніше та довше, — відповів Маблунґ. — Вислухай мене до кінця, Володарю!

Коли розказано було геть усе, аж до прощальних слів Туріна, Тінґол зітхнув, окинув поглядом тих, хто сидів перед ним, і мовив:

— На жаль! На ваших обличчях я бачу тінь. Як же вона прокралась у мої володіння? У цьому я бачу руку злого генія. Саероса я вважав вірним і мудрим, але якби він залишився серед живих, то пізнав би мою лють, бо його кпини — діло неправедне, і я покладаю провину за все, що сталось у залі, на нього. Поки що Турін заслуговує на прощення. Та я не розумію подальших його вчинків, коли гнів повинен був угамуватися. Зганьбити Саероса і гнати його, ніби мисливський пес, до самої смерті — відплата жорстокіша, ніж завдана образа. Такі вчинки свідчать про серце камінне та горде.

Потому Тінґол із хвилину сидів, поринувши в думи, й нарешті сумно промовив:

— Турін виявився невдячним годованцем і, правду кажучи, занадто гордим для його становища. Невже мені варто давати притулок тому, хто висміює мене та мій закон, або прощати того, хто не кається? Ось яким буде вирок. Я вижену Туріна з Доріату. Якщо він спробує ввійти знову, то постане перед моїм судом, і, поки не почне благати прощення, стоячи навколішки, він мені не син. Якщо хтось із присутніх гадає, що цей вирок несправедливий, нехай мовить зараз!

Тоді в залі запанувала тиша, й Тінґол здійняв руку, щоб оголосити вирок. Але тієї самої миті поквапцем увійшов Белеґ і крикнув:

— Володарю, дозволь мені сказати!

— Ти спізнився, — мовив Тінґол. — Хіба тебе не запрошували разом із іншими?

— Так, володарю, — відказав Белеґ, — але я затримався, шукаючи одного знайомця. Нині я таки привів свідка, котрого мусимо вислухати, перш ніж пролунає вирок.

— Тут зібралися всі, хто мав що сказати, — промовив Король. — Що може розповісти твій свідок, аби воно переважило слова тих, кого я вже вислухав?

— Спершу послухай, а тоді судитимеш, — сказав Белеґ. — Довірся мені, якщо я гідний твоєї ласки.

— Тобі я довіряю, — мовив Тінґол.

Белеґ вийшов, а потім привів за руку діву Неллас, яка мешкала в лісі й ніколи раніше не приходила до Менеґрота, тож її однаково лякали і простора зала з колонами та камінним дахом, і багато пар очей, що дивилися на неї. І коли Тінґол наказав їй говорити, вона промовила:

— Володарю, я сиділа на дереві… — далі затнулася, відчуваючи священний трепет перед Королем, і вже не змогла промовити ні слова.

На це Король усміхнувся і мовив:

— Інші теж сиділи, та не мали потреби розповідати мені про це.

— Справді, інші — теж, — сказала вона, набравшись мужності завдяки королівській усмішці. — Навіть Лутіен! А саме про неї я думала того ранку, а ще — про людину, Берена.

Тінґол нічого не відповів і, чекаючи поки Неллас заговорить знову, перестав усміхатися.

— Бо Турін нагадав мені Берена, — мовила вона нарешті. — Мені розповідали, що вони родичі, та і без того їхній родинний зв'язок добре помітно: обоє трохи схожі на вигляд.

Тоді Тінґол не витримав:

— Може, й так, — сказав він. — Але Турін, син Гуріна, зневажив мене, тож ти вже не побачиш його і не матимеш нагоди відчитувати родинні зв'язки в нього на обличчі. Бо тепер я оголошу моє рішення.

— Пане Королю! — скрикнула Неллас. — Потерпи мене ще бодай трохи і дозволь спочатку висловитися. Я сиділа на дереві, дивлячись, як Турін від'їжджає, і побачила Саероса, який вийшов із лісу з мечем та щитом і накинувся на Туріна зненацька.

По цих словах шепіт пробіг залою, а Король здійняв руку, кажучи:

— Ти принесла новини важливіші, ніж я сподівався. Добре зважуй усе, що зараз казатимеш, адже це — суд судьби.

— Так і сказав мені Белеґ, — відповіла вона, — і тільки тому я наважилася прийти сюди — щоби Туріна не засудили несправедливо. Він відважний, але й милосердний. Вони, володарю, бились, аж доки Турін відібрав у Саероса і щита, і меча, втім не порішив його.

— Тому не думаю, щоби він бажав Саеросові смерті. А на ганьбу Саерос заслужив.

— Заслужив чи ні — вирішувати мені, — сказав Тінґол. — Однак я зважу на те, що ти розповіла.

Потім він іще детально порозпитував Неллас і нарешті повернувся до Маблунґа, кажучи:

— Дивно, що Турін нічого не сказав тобі про це.

— А таки не сказав, — мовив Маблунґ, — я би переповів це. Й інакше розмовляв би з ним у час прощання.

— І тепер іншим буде мій присуд, — сказав Тінґол. — Слухайте мене! Будь-яку провину прощаю я нині Турінові, бо вважаю, що йому завдано образи та спонукувано до негідних учинків. А тому що, як Турін правдиво зазначив, той, хто завдав йому кривди, був моїм радником, то не він шукатиме мого прощення, а я пошлю його Турінові, хоч куди він подався. І прикличу його з почестями повернутися до моїх чертогів.

Але коли було оголошено цей присуд, Неллас раптом заплакала:

— Хоч куди він подався? — сказала вона. — Він покинув нашу землю, а світ такий широкий…

— Його шукатимуть, — мовив Тінґол.

Тоді він підвівся, а Белеґ вивів Неллас із Менеґрота і сказав їй:

— Не плач, бо, якщо Турін живий чи блукає десь за межами Доріату, я відшукаю його, навіть якби решті це не вдалося.

Наступного дня Белеґ постав перед Тінґолом і Меліан, і Король звернувся до нього:

— Розрадь мене, Белеґу, бо печаль охопила мене. Я взяв сина Гуріна на виховання, і він зостанеться моїм сином, хіба що сам Гурін повернеться зі світу тіней і ствердить свої права на нього. Мені би не хотілося, щоби хтось казав, ніби Туріна несправедливо прогнали у глушину, і я радо вітатиму його повернення, бо дуже люблю його.

— Дозволь, Володарю, — мовив Белеґ, — і від твого імені я виправлю заподіяне лихо, якщо вдасться. Адже такий зрілий муж, яким обіцяв стати Турін, не згине в нетрях. Доріат потребує його, і потреба ця дедалі сильнішатиме. І я також люблю його.

Тоді Тінґол сказав Белеґові:

— Тепер у мене з'явилася надія на щасливе завершення пошуків. Іди з моїм благословенням і — якщо знайдеш його — оберігай і провадь, допоки зможеш. Белеґу Куталіоне, ти завжди був серед найкращих захисників Доріату і багато твоїх мудрих та звитяжних учинків заслужили на мою подяку. Та найзначнішим і звитяжнішим подвигом я вважатиму пошуки Туріна. Тож у хвилину прощання можеш просити будь-якого дарунку — і я не відмовлю тобі.

— Тоді я прошу доброго меча, — сказав Белеґ, — бо орків побільшало і вони підійшли надто близько для пострілів із лука, а мій меч не ладен пробити їхньої броні.

— Вибирай будь-який із тих, що я маю, — мовив Тінґол, — окрім Аранрута, що належить мені.

Тоді Белеґ вибрав Анґлахел; і був то преславний меч, названий так за те, що його виготовили із заліза, яке впало з небес, мов полум'яна зірка. Той меч міг пощербити будь-який інший, викуваний із земного металу. Тільки один меч у Середзем'ї міг зрівнятися з ним. У цьому сказанні про нього не йдеться, та обидва ті леза змайстрував із тієї самої руди той самий коваль, і звали того коваля Еол Темний Ельф, який узяв собі за дружину Арезель, Турґонову сестру. Анґлахел він оддав Тінґолові як плату за дозвіл оселитись у Нан-Елмоті й потому дуже жалкував за мечем. Однак Анґуірел — інший меч-побратим — Еол тримав у себе, поки його викрав Маеґлін, ковалів син.