Озерний Вітер - Покальчук Юрко (читать книги онлайн txt) 📗
Повітря аж гусло від почуттів, які їх переповнювали, і Ліс радів святу, буянню літньої радості.
Леа утікала, а Волин наздоганяв її, коли вони обоє рантом вибігли на галявину і зупинились, здивовані.
Перед ними стояла старезна, посіріла від часу, вочевидь давно покину І а, хатина зі скособоченими бурими стінами і прогнилим від дощів у багатьох місцях дерев’яним дахом. Перекошені двері все ж були зачинені. На невеличкому подвір’ї перед хатинкою розташувалась літня глиняна пічка, майже цілком розвалена, зграбним чотирикутником неподалік лежали колоди, що колись, певне, правили людям, що тут мешкали, за лавки та ослони, і вкопаний серед них у землю стіл, який складали просто кілька товстих дощок, набитих на широкі, в обхват завтовшки пеньки.
— Ой, дивись, хата! — сказала Леа, раптом затихла і пригорнулась до Волина, і тепло її тіла, як завжди, хвилею збурило у Волинові неспокій крові.
— Бачиш, — сказав Волин. — Тут колись жили люди. А зараз тут ніхто не живе. Дивись, яка трава перед хатиною.
Йому було дивно бачити людську хату. Він ніби й бачив таке колись, в кожному разі, хатину, де живуть люди, він уявляв собі саме такою, але зараз, коли він дивився на цю хижку, ставало йому якось млосно у грудях, щось непокоїло його.
Він не любив у собі це відчуття, такі настрої рідко поймали його і завжди були пов’язані з якимось незнанням, з чимось новим, що йшло йому назустріч, що вирувало десь поряд, десь обік і мало вирватися на поверхню його буття конче несподівано, непередбачене...
— Ходімо подивимось, що там усередині! — сказав Волин і рушив уперед.
— Я боюсь, — прошепотіла Леа. — Може, там хтось є?
— Ну звідки там хтось може бути, коли довкола поросли такі густі трави? Ходімо, я знаю, що там давно нікого нема, хижка стоїть порожня з давніх-давен...
Волин знав, що це й була якраз та хатина, про яку казав йому Перелесник. До неї він, власне, і прямував з Леою. Але що людська хата викличе в нього отакий моторошний стан, він не сподівався і тому хотів якоюсь рішучішою дією перебороти його.
Вони підійшли до дверей, Волин схопився за дерев’яну ручку і смиконув, але двері не відчинялися. Смиконув ще раз, але з роками хата перекособочилась, і двері аж ніяк не хотіли йому піддаватися.
Він рвонув їх до себе вже із зусиллям, але й зараз вони не зрушилися, і йому здалося враз, що хтось там тримає їх ізсередини і водночас шепоче йому на вухо: не ходи туди, облиш хату, буде лихо, не заходь!
Але Волина вже пойняв шал, і він зібрав в собі ту силу, яка могла би, якби він схотів, підняти й усю цю хатку в повітря.
Тут двері враз піддалися, виламалась з них лише нижня частинка, заскрипіли жалібно на точених дерев’яних завісах, які дивом якимось ще не перетліли зовсім, і з хати війнуло забуттям, порожнечею і сумом.
Вони увійшли в темні сіни, потім у кухню, з якої двері вели в єдину кімнату. В кухні викладена майже неушкоджена піч, стіл і лавки, два ослони, і на всьому величезний шар пилюки. Крізь щілини у стелі видно було, що з берестяного даху на маленьке горище крізь діри ллється сонячне світло, і зараз воно, здавалось, хлюпнуло крізь прочинені двері у хатину, яка ніби оживала після довгого сну.
Волин і Леа йшли обережно, ступали, ніби боячись потривожити когось, хто снить, тримались за руки. І їм було добре.
Вони зайшли у кімнату і відразу ж натрапили очима на чотири дерев’яних лежаки, на яких, очевидно, як і на широкій печі у кухні, спали люди.
Але дивним було те, що на одному з лежаків, котрий стояв обік дверей при вході, вони побачили незабрану постіль. Там були розстелені напівзітлілі вже шкури диких звірів, а поверх — полотняне покривало, кольорове червоно-чорно-синє рядно і навіть примощено щось на узголів’ї, аби було вище. Усе складено так, мовби чекало на когось, хто мусив прийти сюди і лягти спати.
Біля лежака стояла дерев’яна скриня з різьбленим віком.
Волин підійшов до неї, стер долонею порох, що лежап товстим шаром па вікові, і відчинив скриню. Вона не була замкнута.
У скрині лежав одяг.
Волин хотів було узяти подивитись, що там лежить, який це одяг і чий, аж тут вдарив грім, і він, злякавшись від несподіванки, відсмикнув руку.
Грім загримів ще раз і ще раз, блискавиці прорізали небо одна за одною, і вмить полив дощ.
Дощ падав такий щільний, що здавалось, стіна води стояла перед Волином і Леою, які підійшли до дверей і стояли обнявшись, дивлячись на дощ.
— Але ж і злива! — сказала Леа. — Тут все якось чудернацько виходить. Щойно було небо чисте, ні хмаринки, і раптом, звідки воно й узялося — така злива, ще й з громом і блискавицями. Перун чомусь сердиться, мені страшно, Волине!
— Це не Перун сердиться! – сказав Волин. — Це все інакше... Просто злива, це перейде, не бійся! Ти зі мною, і тут з тобою нічого не станеться лихого, я тобі обіцяю!
Злива, видавалося по сірому у фіолетових хмарах небові, не збиралась вщухати, хоч така сильна зазвичай мала б припинитися швидко.
— Знаєш що? — раптом сказала Леа. — Я візьму якусь шматинку із тих, що не дотліли ще, і трохи змету цю пилюку в хатині. Стільки води, чому б не використати нагоду? Може, ми ще колись сюди зайдемо...
Вона узялася, намочивши шматок рядна, витирати стіл і лавку, а Волин стояв і дивився на зливу, на густу стіну дощу, і чекав.
Вона з’явилася перед ним у дощі, готова кожної миті зникнути, тільки б спрямувалось на неї стороннє око. Стояла гола прекрасна дівчина, з довгими зеленими косами, що вкривали її, мов плащ, і сплітались із дощовими струменями у химерні мережива. Раптом все її тіло зникало у дощі, лише обличчя променіло в зелених косах, лише очі.
Царівна О плакала дощем, плакала з відкритими очима, вкладаючи свої почуття і свій щем у блискавки і громи.
Волин знав, що це її буря, її злива, її настрій тут. І знав, що дощ цей, яким би сірим не здавалося небо, не буде довгим. Це дощ із Озера, він має вернутися назад.
Але він не знав, що Царівна О може плакати так сильно, і йому стало шкода її, вкрай шкода, аж боляче за неї.
Та серце Волина вже не належало їй.
Йому хотілося пригорнути Царівну О, поцілувати її, сказати їй тепле слово, розважити її. І лишити. Аби в ту ж мить вернутися до дівчини, яка витирала куряву у хатинці, щось наспівуючи, і він знав, що це Царівна О послала її витирати куряву, аби хвилю побути з ним зараз, явившись у дощі.
— Бережись, Волине! — тільки й сказала Царівна О. — З кохання до тебе кажу це зараз — бережись! Я не рушу твоєї дівчини, не торкнусь поглядом того села, не бійся. Але бережися людей! Не вір їм, не вір їхнім словам! Вони нічого не знають! Вони — ті, що нічого не знають, Волине! А ти знаєш! Ще трохи, і тобі вже не вернутися. Вважай! Подумай про все, що мав і що можеш зараз втратити! Але я люблю тебе і завжди любитиму, що би з тобою не сталось!
Царівна О зникла, розчинившись у дощовій стіні, яка в той самий час почала ніби відходити вбік, у напрямку Озера.
І незабаром вже сяяло сонце у зарослому травою і чагарями дворику. Леа вимочувала ганчірку в калюжі і радісно витирала все в хатині. Волин з важкою думою, повернувшись у хатинку, глянув на Леу, і все минуло. Настрій піднісся, і спокій забуття осяяв його душу.
Раптом він помітив, що Леа тремтить.
— Що з тобою? — спитав Волин. І побачив, не чекаючи на відповідь, що вона геть мокра. Бо бігала під дощем намочити шматинку кілька разів і змокла, а тепер тремтіла від холоду
— Я замерзла, але... тут нема у що переодягтись...
— А навіщо? — спитав Волин і в ту ж мить згадав, що люди соромляться своєї природності. І одразу ж додав: — Можеш закутатись у рядно чи в хутро.
Вона закуталась у рядно, всівшись на тому лежаку, який був засланий стертими шкурами. Тут вже було чисто, вона все це витрусила і повитирала. Волин пішов надвір, вивісив її одежу, аби сохла на сонці, а тоді вернувся і сів біля Леі на лежак.
Вона злякано дивилась на нього, але не зробила жодного поруху, коли він обійняв її, притпс до себе, поцілував у щічку. Сиділа непорушне, аж доки він не розгорнув ряднину, в яку вона була закутана, обіймаючи її за плечі і лягаючи біля неї, і не торкнувся своїми вустами її вуст.
