Хранителі Персня - Толкин Джон Рональд Руэл (книги читать бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗

Багато років минуло після тих подій, але багато ще залишалось до наших днів, коли на березі Великої Ріки, на [62] межах Глухомані жив маленький народець, зі спритними руками та безгучною ходою. Думаю, що вони були ріднею гобітів, а точніше, прабатьками Стурсів, бо полюбляли Ріку й часто плавали по ній, самі або в човниках з очерету. Була серед них одна родина, всіма шанована за плодючість та заможність; головою родини була бабця, сувора й мудра, що добре зналася на звичаях і переказах про давнину. Найцікавіший та найв'їдливіший з її нащадків звався Смеагорлом. Його цікавили корені й начала речей; він поринав у глибокі вирви та порпався під деревами, рив нори у зелених горбах і забував подивитися на їхні верхівки, та на крони дерев, та на квіти, що ростуть під сонцем. Голова його завжди хилилася додолу.

Мав він приятеля, Деагорла, той теж був гостроокий, але не такий спритний та швидкий- Одного разу вони спустилися на човні до Ірисової Оболоні, а звалося це місце так тому, що там густо росли іриси та очерет. Там Смеагорл вискочив і подався уздовж берега, а Деагорл заходився ловити рибу з човна. Раптом клюнула велика риба, і не встиг Деагорл отямитись, як риба рвонулася, стягла його з човна, і пішов він на дно. Тоді він випустив вудку з рук, бо помітив на дні щось блискуче; затримавши подих, він пірнув і зачерпнув донного мулу.

Відпльовуючись, він виринув, увесь у водоростях, зі жменею грязюки у руці. Але, підпливши до берега, він ту грязюку змив, і залишився на його долоні прекрасний золотий перстень; він сяяв та переливався на сонці так, що дух захоплювало. Але Смеагорл стежив за ним, ховаючись у чагарнику, і поки Деагорл милувався знахідкою, без звуку підкрався до нього й мовив, дивлячись через плече:

— Віддай мені це, Деагорл, миленький!

— Чому? — спитав Деагорл.

— Тому, що в мене день народження, миленький, і мені його дуже хочеться.

— Ото вигадав! — сказав Деагорл. — Я тобі подарунок уже дав, та ще й досить коштовний. Цю річ я сам знайшов і собі візьму.

— Та невже ж то, миленький? — просичав Смеагорл, стиснув приятелеві горло та й задушив його: золото так чудово блищало! Потім він надів перстень на палець.

Ніхто так і не довідався, що скоїлося з Деагорлом: він загинув далеко від дому, а тіло вбивця хитромудро сховав. Смеагорл повернувся сам і невдовзі виявив, що родичі його [63] не бачать, коли він одіває Персня. Це йому дуже сподобалось, і він нікому не розповів про свою знахідку. Тепер він міг вивідувати чужі таємниці та підстроювати домочадцям найогидніші капості. Він дуже добре вмів помічати, що могло спричинити шкоду тим, хто його оточував; Перстень одарив його владою якраз до мірки. Не дивно, що незабаром йога вдома вже ніхто не любив, усі намагалися не підходити близько (коли могли бачити). Його штурхали, а він кусав усіх за ноги. Смеагорл почав викрадати то те, то се, ходив тепер, бурмочучи до себе, і у горлі його щось булькотіло. За це він одержав назвисько Горлум, й всі його проклинали та гнали геть; нарешті бабуся, що бажала зберегти спокій у родині, вигнала його з дому навіки.

Світ виявився таким жорстоким до нього! Він поплакав і пішов собі самотньо блукати; він ішов угору уздовж Ріки, поки не надибав невеличкий потік. Він пішов угору тим потоком. Невидимими пальцями він ловив рибу у глибоких вирах та їв її сирою. Якось у літню спеку він схилився над водою і відчув, як сонце палить йому потилицю, а відблиски на воді колють очі. Це примусило його вперше за довгий час згадати прб сонце. Тоді востаннє глянув він на денне світило й пригрозив йому кулаком.

Коли ас він відвернувся від неба, то помітив далеко перед собою верхівки Імлистих Гір, звідки линув потік. І раптом він подумав: «Там, попід горами, тінь та прохолода. Сонце не буде пекти мене. Які глибокі таємниці, мабуть, криються під корінням тих гір, і ніхто не відкривав їх, скільки світ стоїть!»

Отже, він став щоночі підбиратися ближче до гір і нарешті знайшов біля витоків потоку маленьку печеру; він протиснувся, немов черв'як, крізь шпарину у схилі гори, і з того часу ніхто про нього не чув. Так Перстень пішов під землю, і навіть той, хто створив його, хоч знову зміцнив свою владу, не спромігся нічого узнати.

— Горлум! — вигукнув Фродо, — Невже той самий нещасний Горлум, якого зустрів Більбо? Як прикро!

— Скоріше, сумно, — відповів чарівник. — Щось подібне могло скоїтися не тільки з ним, але й з іншими, навіть із моїми знайомими гобітами.

— Щось мені не віриться, щоб Горлум та був родичем гобітам, хоч би й далеким, — палко заперечив Фродо. — Хто ж таке вигадав?! [64]

— Адже це правда. Про ваше походження, в усякому разі,- я знаю більше за вас самих. Навіть розповіді Більбо підтверджують це. У нього з Горлумом знайшлося чимало подібних рис і в душі, і в пам'яті. Вони чудово зрозуміли один одного, набагато краще, ніж гобіт зрозумів би гнома чи орка, чи навіть ельфа. Пригадай хоча б загадки, що були відомі їм обом.

— Може, й так, — сказав Фродо, — але ж у загадки грають не самі гобіти, і загадки всюди схожі. До того ж гобіти не шахраї. А Горлум шахраював увесь час. Він спробував збити бідолашного Більбо з пантелику, щоб він став необачним. Ще й, безперечно, зловтішався, пропонуючи їло гру, — смакував наперед легку здобич, а у разі програшу він нічого не втрачав.

— На жаль, десь так воно й було, — згодився Гандальф. — Але ти досі не помітив деяких подробиць. Навіть Горлума Перстень не згубив дощенту. Він виявився набагато стійкішим, ніж могли б уявити мудреці — точнісінько, як гобіт. Маленький куточок його душі ще належав йому самому, і світло проникало туди, немов тонкий промінь крізь замкову шпарину — світло минулого. Я вважаю, що йому було й насправді приємно почути ввічливу промову» згадати про вітер, і дерева, і зелену травичку, вже давно позабуті. Але погана половина його душі від того ще позлішала — ні здолати її, ні вилікувати не вдалося. — Гандальф зітхнув. — На жаль, сподіватися чогось іншого тут важко. Втім, надія ще жевріє, хоча він володів Перснем так довго, що вже й сам забув, як то почалося. Адже у підгорній пітьмі не треба було часто користатися перснем. Отож він і залишився, як був, худим та жилавим, не розтанув. Але душу його Перстень виїв, і мука ставала майже нестерпною. Всі «великі таємниці» гір виявилися просто темними печерами; робити там було нічого, тільки крадькома ловити поживу та перебирати давні образи. Він був дуже нещасний. Він ненавидів темряву, але світло ненавидів ще сильніше; він зненавидів увесь світ, але найбільше — Перстень.

— Не розумію, — втрутився Фродо. — Чи не був Перстень його золотцем, його єдиним скарбом? Якщо він його ненавидів, чом не позбувся, сам не пішов куди-небудь?

— А ти досі не зрозумів? Ненависть не можна відокремити від любові, він ненавидів Перстень і водночас любив, як себе самого. Він не міг його позбутися. Волі [65] забракло. Перстень Влади сам про себе піклується, Фродо. Він може зрадити, зіслизнути з пальця, але сам власник ніколи його не покине. Щонайбільше він буде тішитися наміром передати його комусь іншому, та й то лише спочатку, доки зашморг не затягнуто. Наскільки мені відомо, Більбо єдиний, хто зумів здійснити такий намір. Але без моєї допомоги він би не спромігся на це. І Горлум колись не сам загубив Перстень. То він його покинув.

— Влучно підгадав час, щоб зустрітися з Більбо? — посміхнувся Фродо. — Чи якийсь там орк не став би тут більше до нагоди?

— З цим не треба жартувати, — суворо промовив Гандальф. — Особливо тобі. З усієї історії Персня це найневірогідніший збіг обставин — те, ідо Більбо саме встиг з'явитися, щоб знайти його навпомацки у пітьмі. Гадаю, що тут діяли різні сили, Фродо. Перстень прагнув повернутися до свого хазяїна: він полишив Ісілдура і зрадив його, потім підманув бідолаху Деагорла, і той загинув; потім перейшов до Горлума, і поглинув його. Використати Горлума інакше Перстень не міг, бо той занадто малий та вбогий. Але, доки Перстень був при ньому, він ні за що не вийшов би з підземелля. Отож, коли Володар повстав і почав у думках своїх досліджувати світ за межами Чорнолісся, Перстень покинув Горлума. Але підібрав його хтось зовсім непроханий і несподіваний — Більбо з Гобітанії!