Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Гірше.
Він побачив би поруч із собою рослину.
Іноді Михал дивувався з приводу свого вибору. Пробитися в церковні ієрархи, як старший брат Ян; стати зразковою дружиною щасливого краківського купця та народити йому дітей, як Тереза; жити, як тиха й сита мишка при дворі шляхетної покровительки, як Марта, — ну що, що заважало Михалеку обрати собі просту й зрозумілу дорогу, на якій для легкого існування цілком достатньо час від часу обчищати внутрішні кишені потрібних людей, вибираючи ту дещицю, що показується на поверхні?!
Нічого.
І жив би собі не гірше за інших, а то й ліпше…
Адже як легко він змусив чорштинського ректора сфабрикувати підроблені королівські грамоти зі справжніми печатками, а потім з’явитися з ними до останнього з роду Райцежів, глибокого вже здитинілого старця, і через деякий час остаточно перетворитися на пана Михала Райцежа, онучатого племінника цього самого дідуся!
Перед від’їздом до Італії це здавалося необхідним, бо інакше пробитися в учні до когось із відомих майстрів клинка було майже неможливо.
Були потрібні або гроші, або родовитість; у всякому разі, Райцеж був цього певний.
Якби Михалові сказали, що флорентієць Антоніо Вазарі, що відмовився колись навчати молодшого брата венеціанського дожа, узяв до себе в дім юного шляхтича з невідомих земель тільки тому, що побачив у ньому неабиякі здібності — Михал ніколи б у це не повірив.
Він палко прагнув добути чужий талант, страждав через неспроможність зробити це — і не помічав свого власного.
Він був злодієм.
Знання про будь-який, хай навіть найпотаємніший прийом володіння зброєю Михал міг викрасти і крав без усякого сорому. Але тільки тоді, коли це знання ставало справді знанням або хоч усвідомленим відчуттям, а не глибинними навичками та пам’яттю чужого тіла, котре не роздумує і найчастіше навіть не розуміє, що воно робить! Інакше вже будь-яка спроба вторгнутися в таємне… ні, Михал пам’ятав Стражів, що охороняють талант учителя Шаранта, і не ризикував повторити спробу. А якщо твоє власне тіло не готове сприйняти чуже знання, крадене чи отримане від учителя; якщо місяці, а то й роки виснажливих занять не відшліфували твоїх власних можливостей до гостроти толедського леза; якщо ти взяв, привласнив, але не можеш зробити по-справжньому своїм…
Антоніо Вазарі, Жан-П’єр Шарант, літній барон фон Бартенштейн — кожен з них, утрачаючи якесь знання, украдене їхнім моторним учнем, відновлював утрату майже миттєво, практично не зауважуючи цього, як дерево не зауважує втрати листя чи навіть утрати молодого пагона, коли стовбур цілий. Відростуть нові, не сьогодні, то завтра. Зате Михал старанно прирощував отримані пагони до себе, і в остаточному підсумку домагався потрібного результату, навіть і не замислюючись над тим, що для такої справи потрібно щонайменше мати свій стовбур — хай і незміцнілий, може, ще дикий, але він має бути.
Не можна прищепити пагін до порожнього місця.
Помре.
А ці — приживалися.
Десять років бабуся-Європа витирала запорошені ноги об Михала Райцежа, Михалека Івонича; десять років він крав усе, до чого міг дотягтися, і не щадив себе там, де не міг украсти; злодій з родини Самуїла-баци плакав ночами від болю в суглобах і прикладав зілля до кривавих мозолів на долонях — коли він залишив Флоренцію, вимогливий Антоніо Вазарі раптом напився мов чіп; коли він пішов із Тулузи, скупий на слова Жан-П’єр Шарант похитав головою й тихо мовив: «Дурненький…»; колишній драгунський полковник барон фон Бартенштейн, який не відзначався щедрістю навіть у ставленні до своїх близьких родичів, подарував йому на прощання палаш без жодної прикраси, бо клеймо на клинку само вже було варте цілого маєтку…
Через рік Михал Райцеж став придворним воєводою графа Висницького, змінивши на цій посаді колишнього воєводу — старого рубаку, який показав захопленому Михалу, що таке справжній шабельний бій.
Ще через рік він оженився, невимовно здивувавши всіх і взявши за себе дочку колишнього воєводи, лагідну дівчину на ім’я Беата.
І, здавалося, бурлака Михал міцно осів у Висничому.
3
…Сонце світило Марті у вічі, і вона щулилася, визираючи зі схожого на бійницю монастирського вікна. Звідси, від західного крила, — якби не сліпуче проміння сонця — чудово було видно краківський шлях, і навіть крізь мимовільні сльози Марті ще здалеку вдалося розгледіти крихітного вершника, який повагом наближався до монастиря з боку Тиньця.
За вершником котилася, підстрибуючи на вибоях, запряжена вороною парою карета; обабіч карети їхали верхи двоє гайдуків.
«Михалек», — зрозуміла Марта, зробила долоню дашком і взялася розглядати брата.
Тільки тепер вона раптом гостро відчула порожнечу, що утворилася після слів абата Яна про батькову смерть. Верхівець Михал у незрозумілий спосіб перетворив відсторонену та напрочуд неймовірну смерть Самуїла-баци у довершений факт, у реальність, і Марта зізналася собі, що лукавила перед Яном, коли казала: «До кого мені ще йти? Батько старий…» Там, де зараз було порожньо й гірко, ще день тому таїлася таємна надія, що на геть крайній випадок можна буде втекти у Шафляри, упасти в ноги батькові Самуїлу, а той настовбурчить тверді сиві вуса, дасть запотиличника, але після цього все буде добре.
Не буде.
А до Шафляр справді доведеться їхати.
Якщо не на похорон, то на поминки.
Ех, батьку Самуїле, Самуїле-баца…
Сонячний промінь невдоволено розбився об Мартину долоню, ковзнув убік і дуже здивувався, коли побачив на очах у жінки сльози.
Чому? — адже промінь не знав, що люди плачуть не лише від сонця.
Вершник тим часом помітно наблизився, і Марта мимоволі замилувалася прекрасною виправкою Михала. На думку спало чомусь порівняння з конокрадом, що втікав од Жаб’ячого Джерела, циганчуком Друцом. Юний верхівець майже лежав на спині гнідого, усім тілом припавши до кінської шиї, а Михал сидів у сідлі підкреслено прямо, недбало бавився затиснутим у правиці повідком, а його ліва долоня неуважно торкалася руків’я драгунського палаша, з яким Михал, кажуть, ніколи не розлучався — брав його з собою ледь не на подружнє ложе.
П’ятеро вершників, які наздоганяли карету, що супроводжувала Михала, спочатку нітрохи не зацікавили Марту.
— Ну що? — почула Марта позаду себе.
- Їде, — не обертаючись відгукнулася жінка, відразу впізнавши голос Яна. — Майже біля воріт. Ти б сказав своєму воротареві, щоб не чіплявся з розпитуваннями, бо Михал умить укоротить його довгий ніс. Він такий, наш забіяка…
Абат Ян щойно звільнився від служби і встиг по дорозі до келії віддати всі необхідні розпорядження вітцю-келарю. Тепер він підійшов і став поруч із сестрою.
— А це що таке?! — заклопотано промовив він, і Марта, яка була відвернулася від того, що діялося внизу, знову глянула у вікно.
Вершники додали ходу й опинилися біля зупиненої карети раніше за Михала, який розглядав монастир. Перший з них, пишно вбраний вельможа, який здався Марті чимось знайомим, зістрибнув з коня і застережним жестом відчинив дверцята карети. Він поштиво уклонився, трохи зачекав і подав руку молодій жінці, яка виходила з карети. То була дружина Михала Беата Райцеж, у дівоцтві Беата Сокаль. Коли збентежена Беата ступила на землю, вельможа відійшов убік і ще раз уклонився, приклавши руку до серця.
Гайдуки Райцежа знітилися, не знаючи, що робити, оскільки нічого особливого не відбувалося, а зачіпати без потреби ввічливого шляхтича в присутності чотирьох його людей їм, з усього видно, не хотілося.
Марта не помітила, коли Михал устиг спішитися та швидким кроком підійти до дружини. Щойно придворний воєвода графа Висницького з коня милувався монастирськими стінами — і ось він уже стоїть поруч із Беатою та щось їй виказує. Марту й абата Яна здивувало Михалове поводження: якщо вже кому й слід було виказувати, то це вельможі, який прискакав казна-звідки, чия чемність і справді межувала з нахабством. Видно, Беату це теж здивувало, вона спробувала заперечити чоловікові — слів не було чутно, зате було добре видно, як пан Михал непоштиво стиснув плече дружини, силоміць повернув її обличчям до монастиря й кивнув головою на ворота.
