Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина (читать книги TXT) 📗
І тому Господь, Пан цієї землі, бо у ті часи, як до того, і піля того, Бог ототожнювався з небесним володарем, якому підвладні нижчі духи землі, води й повітря, послав йому сон у його робітню, що притулилася до міського муру, неподалік від цвинтаря, де стояли виготовлені ним хрести й обеліски небіжчиків, що були колись заможними і славними. Хоча надгробки Домницьких узявся робити партач, як називав його Яків, з Жидачева, він мав ліпше замовлення від небожа покійного шляхтича: вирізьбити для костелу фігуру Діви Марії на свій смак і розсуд. Камінь привезли йому одразу ж, і маестро належно оцінив якість білого порфиру. Таку прозорість й чистоту зустрінеш не часто. Подібний камінь ще не потрапляв йому до рук. Каменярі намагались збути найкращий матеріал щонайближче до Кракова. Новий дідич знайшов камінь у будинку Домницького й вирішив зробити з нього щось на пам'ять про вуйка.
Брилу порфиру привезли пополудні, і маестро звелів одразу занести її до своєї робітні під дахом, де він виконував складні замовлення, поставити сторч, аби увечері він, попиваючи вино, зміг прикинути, як виглядатиме майбутній твір, а вже тоді домовлятись із замовником. Прецінь, камінь то не глина: з ним треба дуже делікатно.
Маестро, мабуть, задовго дивився на камінь, бо й сон мав відповідний. Двоє хлопців-підмайстрів спали в сінях, а він лишився у майстерні, хоч мав пристойний дім, де приймав важливих персон, своїх клієнтів. Той дім свідчив про його достаток та артистизм. Там знаходились копії античних статуй, гіпсові зліпки, теки з ескізами, і вино подавалось у келихах з венеціанського скла на срібній таці. Там наш маестро заживав значно більше італійських слів, ніж зазвичай. На мові місцевого люду це називалось: пустити туману в очі.
Але поза тим у маестро Якова, як і у всіх нас, билося в грудях живе й тепле людське серце. Він побачив, як у глибині каменя, від місячного світла з'являється щось темне, якісь плями, наче контури людської постаті. «Зіпсувався камінь, — зажурився Яків Флорентійчик. — От лихо. Певно, довго лежав на вогкому». Лише уві сні могло таке подуматися, бо ж камінь не псується від вологи, особливо, мармур, про що свідчать знайдені у землі Флоренції античні статуї. Здоровий глузд навіть увісні пручався цій думці, й маестро знайшов іншу причину. В камені оселився якийсь дух, і тепер ворушився від страху перед різцем і молотком маестро, тим паче, що знаряддя свого ремесла Яків періодично скроплював святою водою, бо ж вони були джерелом його добробуту.
«Се добре,» — втішився маестро і став дивитися, що буде далі.Про те, що дух може накинутися на нього, Яків не подумав. Се ж був сон, непідвладний звичайній логіці. Йому не сподобалося, що тінь не вийшла, а камінь знову став напівпрозорим і чистим. Хай би вже вийшов, бо різець міг поранити духа. Бризнула б кров, а камінь призначений як-не-як непорочній Діві Марії. Ще як би зверху, а як всередині, то порфир би був безнадійно зіпсутий. Понад усе Яків боявся репутації партача в його поважному віці.Тому його роботи були позначені якоюсь несмілістю, незавершеністю. Він боявся заглибитись надто далеко, й вирішив, що Діва Марія буде тримати в руках голуба, а не малого Ісуса, аби не морочитись ще з дитям. Та й коштуватиме це значно дорожче, ніж захоче платити Яношик.
Яків перевернувся на другий бік, сон змішався з реальністю, і він встав, аби подивитись у вікно, звідки разом із місячним світлом струмувала якась невиразна енергія бажання, поклику, тривоги. Вікно виходило у сад, де стриміло кілька напівусохлих старих яблунь, між якими тіснилися купи порфиру, пісковика й граніту, чи простого вапняку — усе видобуте з надр цієї землі. З того ще можна було б витесати якийсь дріб'язок, тому й не вивозили. При світлі місяця штабелі й купи каміння нагадували химерні руїни якихось храмів чи палаццо. Забуте давно естетичне почуття охопило майстра. Це було гарно: місяць, каміння, покручені дерева. Тіні, які вони кидали на траву й міський мур.Із найгустішої тіні, що падала від кошлатої груші, виринула постать, закутана в чорне, й рушила в бік майстерні.Спершу Яків подумав, що то чернець, але міцна статура, довге чорне волосся, що зливалося з чорним плащем, срібна застібка на грудях, більше вказували на лицаря. Незнайомець став на відстані кількох кроків від вікна й застиг. У нього було дивовижно вродливе лице, як у ангела. Якби ж то Яків міг вирізьбити ці насуплені брови, тонкий рівний ніс, вигнуті уста з ледь припухлою нижньою губою, випнуті вилиці…Це була недоступна йому краса, і вона наступала на нього, обпікала очі.Ніколи ще маестро не відчував так болісно своєї незугарності як майстра, і водночас як чоловіка старого, знищеного працею, в брудній запорошеній мармуровим пилом сорочці. А незнайомець із зовнішністю ангела дивився крізь нього, в саму його душу. Вона розкривалася перед ним наче квітка перед бджолою, як рілля перед сонцем, як гніздо перед птахом. Непомітним жестом незнайомець вклав у душу Якова те, чого різьбяр прагнув усе життя: одержимість, одним махом піднявши його не лише до великих майстрів, а й до самого Господа. А потім, не то вклонився, не то кивнув, і знову відійшов у тінь, і його відсутність була такою ж болючою, як і присутність…
СОН ПАНА ЛУКАША
У своєму сні Лукаш був тим, ким ніколи не прагнув стати: королем незнаної землі. Він бачив себе ніби збоку: на троні, оповитому зіллям, в короні з квітучого глоду, а скіпетр його обвивала змія, котра оживала, як тільки він починав говорити, й тяглася роздвоєним жалом до пальців. Через те Лукаш намагався більше слухати й мовчати.
Знаходився він наче під землею, бо з темного склепіння нависало коріння, а зі стін сочився сріблястий туман. Йому не подобався ні його статус, ні те, що мусив робити: вислуховувати людей і їх судити. Ніколи не намагався когось судити, і це місце більше пасувало Миколаєві, пану радці. Тому Лукаш виглядав несмілим і навіть переляканим.
Із імли випливла чоловіча постать, і Лукаш упізнав у ній Олександера, помолоділого й навіть веселого, й зрозумів, що судити його не буде, хоч би йому за це грозили муки пекельні.Олександер став перед троном, наче не впізнавав Лукаша. Той раптом згадав:
— Та ти ж вмер!
І скочив з трону, замахав руками. Змія сковзнула по руці й обвилася в нього довкола шиї.А Олександер одразу став схожий на мерця: лице пожовтіло, риси загострились, а з ніздрі визирнув хробак.
— Знайди мого сина, — глухо мовив Олександер. — Скажи…
І Лукаш прокинувся на своєму самітньому ложі. Жона його вмерла позаторік, тож не було кому розповісти свій сон. Однак, мусив його запам'ятати. Намагаючись не дивитись у вікно, Лукаш прокрутив сон ще раз, ніби сподівався, що взнає те, що хотів ще сповістити йому Олександер. Але хоча й продовження сну не було, і до ранку Лукаш так і не заснув, думка про те, що Матеуш живий наповнила його якимось тріумфом. Він готовий був зараз йти до Миколая, щоб сповістити йому цю новину.
СОН ПЕТРА
Хтось стукав у браму, а Петро косив траву. Він хотів сказати молодшому Осипу, аби той пішов подивитися. Обернувся, а він качається зі своєю чарівницею на городі: обоє голі.Який встид! А якби хтось їх увидів? Нагорі скрипнула віконна рама. Петро задер голову й побачив у отворі вікна лице пана Олександера. Той дивився кудись поверх подвір'я, на браму. Мав дивний погляд, ніби бачив водночас і браму, і те, що за нею, і Петра, і безвстидних коханків. Це, певно, у всіх мертвих такий погляд.
У своєму сні Петро відчував незручність, потребу кудись подітися. Аби його тут не було. Аби все діялося без нього. Однак мусив дивитися на блідого дідича, який визирав із вікна, і на невінчану пару, що любилася в траві, наче нікого, крім неї не було на світі. А в браму хтось продовжував стукати. Петро відчинив маленьке віконце і побачив, що за брамою ніч, і лише місяць її освітлює.І на тлі місяця чорний лицар, позад якого стоїть вороний кінь. Далі брама сама стала відчинятися, а Петро намагався притримати її тілом.
