Сповідь відьом - Гаркнесс Дебора (книги без регистрации полные версии .txt) 📗

Моє дихання стало частим і уривчастим. «Геть з моєї голови!» — тихо, але з серцем наказала я, торкаючись свого лоба.

Клермон з’явився поруч так швидко, що я й не помітила, як він пройшов повз столи. Мить — і він вже стояв біля мене, однією рукою спершись на спинку крісла, а другою — об стіл переді мною. Його широкі плечі огорнули мене, немов крила сокола, що прикриває свою здобич.

— Із вами все гаразд? — спитав він.

— Так, все нормально, — відповіла я тремтячим голосом, остаточно розгублена, бо не розуміла, навіщо вампіру захищати мене від відьмака.

Із галереї над нами якась читачка висунула голову, щоб подивитися, що ж там трапилося. Потім вона підвелася і нахмурила брови. Звичайній людині важко було не помітити відьму, відьмака, та ще й вампіра.

— Відійдіть. Люди помітили нас, — прошипіла я крізь стиснуті зуби.

Клермон випростався на повен зріст, але так і стояв спиною до відьмака, прикриваючи мене, немов ангел-хранитель.

— Ой, напевне я помилився, — промимрив відьмак із-за спини Клермона. — Я гадав, що те місце незайняте. Вибачте. — М’якими кроками він відійшов на безпечну відстань, і тиск на мою голову поволі вщух.

Війнув легенький вітерець — то холодна рука вампіра потягнулася була до мого плеча, але завмерла і знову взялася за спинку крісла. Клермон нахилився до мене.

— Ви дуже зблідли, — мовив він низьким тихим голосом. — Може, мені відвести вас додому?

— Ні, не треба, — похитала я головою, сподіваючись, що він повернеться на своє місце, і я поволі опаную себе. А з галереї за нами підозріло спостерігала недоречно допитлива читачка.

— Докторе Бішоп, я справді гадаю, що вам слід дозволити мені відвести вас додому.

— Ні! — мій голос прозвучав голосніше, аніж я хотіла. — Мене не вигнати з цієї бібліотеки — ні вам, ні абикому.

Обличчя Клермона було бентежно близько. Він повільно втягнув через ніздрі повітря — і я знову відчула п’янкий аромат кориці та гвоздики. Щось у моєму погляді переконало його, що я не жартую, і вампір відсахнувся. Його рот випрямився в сувору лінію, і він мовчки повернувся за свій столик. Решту дня ми провели в стані перемир’я і послаблення напруженості. Мені ніяк не вдавалося завершити перший аркуш і розпочати другий, а Клермон гортав аркуші та списані нотатники з уважністю судді, що вирішує справу про смертний вирок.

На третю годину дня з засмиканими нервами я зрозуміла, що вже не зможу зосередитися. День змарновано.

Зібравши свої манатки зі стола, я запхала манускрипт у коробку.

Клермон підняв голову.

— Йдете додому, докторе Бішоп? — Його інтонація була невимушено-нейтральною, але очі блищали.

— Так, — відказала я.

Вампір передбачливо зобразив на своєму обличчі повну байдужість.

Усі створіння у бібліотеці спостерігали, як я виходила — і лихий відьмак, і Джиліан, і вампір-монах, і навіть демон. Чергову, що змінилася за столиком замовлень, я теж бачила вперше, бо рідко покидала бібліотеку в таку годину. Пан Джонсон відсунув своє крісло, побачивши, що то я, з подивом зиркнув на годинник.

Опинившись на квадратній підлозі першого поверху, я поштовхом розчинила двері бібліотеки і почала жадібно пити свіже повітря. Втім, для того щоб повернути день на краще, знадобиться дещо більше, аніж просто свіже повітря.

П’ятнадцять хвилин по тому на мені вже були гарно припасовані спортивні брюки по литки завдовжки, що розтягувалися в шести напрямках, полиняла футболка з емблемою веслувального клубу і шерстяний пуловер. Зав’язавши шнурки на кросівках, я бігцем рушила до річки. Нарешті якась частина мого напруження вгамувалася. «Адреналінове отруєння» — отаким чином діагностував один лікар оці напади тривоги, що турбували мене ще з дитинства. Лікарі пояснили, що через невідомі їм причини мій організм начебто вважав, що він перебуває у стані перманентної загрози. А один зі спеціалістів, якого запросила моя тітка, заявив, що я страждаю через біохімічні залишки тих давніх часів, коли людина займалася полюванням та збиранням. І що я буду в нормі допоки очищатиму свою кров від зайвого адреналіну за допомогою пробіжок — немов та наполохана антилопа, що втікає від лева.

На превеликий жаль, для цього лікаря мені довелося невдовзі побувати в національному парку Серенгеті, де я стала свідком такої погоні. Антилопа програла змагання. І це справило на мене неабияке враження.

Відтоді я перепробувала все — від медикаментів до медитації, але ніщо так не допомагало мені стримувати паніку, як фізичні вправи. Навчаючись в Оксфорді, я займалася веслуванням рано-вранці, до того як команди гребців зчиняли штовханину у вузенькій річці. Але поки не почалася сесія, вдень річка вільна від спортсменів.

Мої ступні хрустіли гравійними стежинами, що вели до елінгів. Я помахала рукою Піту — човняреві, що ходив від човна до човна з гайковими ключами та баночками з мастилом, намагаючись полагодити те, що скалічили старшокурсники під час своїх тренувань. Зупинившись біля сьомого елінгу, я перехилилася, щоб полегшити різкий біль у боку, а потім взяла ключ із маківки ліхтаря, що висів перед дверима.

Усередині мене привітали біло-жовті човни на стелажах. Там були великі восьмимісні човни для першої чоловічої команди, трохи вужчі човни для жінок і решта — менші за розміром і гірші за якістю. З носа одного із блискучих нових човнів, на якому ще не встигли встановити кріплення для весел, висіла табличка з написом-інструкцією для візитерів: «Ніхто не має права забрати з цього дому коханку французького лейтенанта без дозволу президента Човнярського клубу Нью-Коледжу». Назву човна нещодавно зобразили на його борту трафаретом із літерами у вікторіанському стилі — в пам’ять про випускника Нью-Коледжу, котрий вигадав цього персонажа і написав відповідний роман.

Углибині елінгу на підставках, розташованих на висоті стегна, стояв вузький довгий безшумний човен з електродвигуном. «Господи, бережи Пітера», — подумала я. Він мав звичку залишати ялик на долівці елінгу. На сидінні лежав аркуш з оголошенням: «Загальне тренування — наступного понеділка. Човен буде на стелажі».

Я скинула кросівки, взяла зі схованки біля дверей весла з вигнутими лопатями і понесла їх до пристані. А потім повернулася за човном.

Ялик потихеньку плюхнувся на воду, і я однією ногою стала на сидіння, щоб човен не віднесло, поки я вставлятиму в кочети весла, що скидалися на пару гігантських паличок для їжі. Нарешті я обережно ступила в човен і лівою рукою відштовхнулася від пристані. Ялик відплив від берега.

Веслування було для мене як релігійне дійство, що складалося з певних ритуалів та рухів, повторюваних доти, поки вони не перетворювалися на медитацію. Ці ритуали починалися тієї миті, коли я торкалася приладдя, але справжня магія відбувалася від поєднання точності, ритму та сили, яких потребувало веслування. З часів навчання на старших курсах ніщо так не заспокоювало мене, як веслування.

Зануривши весла у воду, я зробила перший рух під водою. Потім пришвидшила рухи, щоразу допомагаючи собі ногами. Я відчувала дотик кожної краплі води, що потрапляла мені на шкіру, коли весла виринали і знову зникали під хвилями. Холодний різкий вітер із кожним змахом весел проникав мені під одяг.

Коли мої рухи увійшли в бездоганний ритм, мене охопило відчуття льоту. У такі благословенні моменти я немов зависала у часі та просторі — моє тіло ніби ставало невагомим і пливло над рікою. Мій швидкий маленький човник мчав уперед, і я коливалася в такт із човном та його веслами. Заплющивши очі, я всміхнулася — і події цього дня стали дріб’язковими та незначущими.

Навіть із заплющеними очима я відчула, як небо потемніло, і гуркіт транспортного потоку засвідчив, що я пропливла під Донінгтонським мостом. Знову виринувши на світло, я розплющила очі — і враз відчула на грудях холодний дотик погляду вампіра.

На мосту була постать, вітер маяв поли довгого пальта. Я не роздивилася його обличчя, але високий зріст і міцна статура вампіра підказували, що то був Метью Клермон.