Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Фантастика и фэнтези » Фэнтези » Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью .txt) 📗

Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью .txt) 📗

Тут можно читать бесплатно Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл (книги онлайн полностью .txt) 📗. Жанр: Фэнтези. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

— Маєте його при собі? — буркнув Горшнак. — Хто з вас його зберігає?

— Гор-р-лум, гор-р-лум, — відповів Пін.

— Розв'яжи нам спершу ноги, — сказав Меррі. Орка трясло, наче в пропасниці.

— Кляті підлі недоростки! — засичав він. — Та я радше вас пошматую! Ви що, не розумієте — я можу вас оббілувати? Я з вас фарш можу зробити! А якщо побажаю прихопити з собою, обійдуся й без ваших ніг!

І він раптом підхопив обох гобітів, притиснув ліктями до своїх товстих боків, затулив волохатими кулаками роти, а потім, зігнувшись в три погибелі, різко стрибнув уперед. [47]

Швидко, безшумно добіг до краю пагорба, прослизнув повз сплячих вартових і, наче упир, помчав униз схилом на захід, до Ентули. З цього боку шлях здавався відкритим, попереду світилося лише одне багаття.

Пробігши сотню кроків, він затримався, озирнувся, прислухався. Але нічого не побачив і не почув. Пригинаючись, вирушив далі. Притис вухо до землі, ще послухав, Нарешті випростався й ризикнув зробити довгий стрибок. І саме в цю мить перед ним виросла тінь вершника. Кінь став дибки й захропів, чоловік свиснув.

Горшнак розпластався на землі, прикривши гобітів собою, і витяг шаблю — розправитися з полоненими, не дати їм врятуватись. Це його й згубило: шабля дзенькнула, на клинку відбився виблиск ближнього багаття, і тієї ж самої миті в темряві проспівала стріла; чи то лучник добре поцілив, чи сама доля направила його руку, але стріла прошила праве плече Горшнака. Орк заскиглив, випустив шаблю, скочив — і одразу ж звалився, пробитий списом. Дикий, верескливий зойк вирвався з його горла, він смикнувся й затих.

Дві Вежі - i_004.jpg

До першого вершника приєднався другий. Пін і Меррі нерухомо лежали там, де їх кинув Горшнак, надто налякані, щоб подавати голос. Роханські коні, мабуть, і справді могли бачити в темряві — вони старанно переступили через гобітів, не зачепивши. А вершники не помітили дві маленькі постаті в ельфійських плащах.

— Поки що все чудово, — ледве чутно шепнув Меррі, - тільки б нас тут теж ненароком не повбивали…

Але про це вони могли вже не турбуватися. Передсмертний крик Горшнака переполохав банду. Судячи з криків, на пагорбі помітили зникнення гобітів. Углук, мабуть, зняв ще пару голів… У лісі, поза колом вогнів, почулося ревіння у відповідь: Маугур йшов з обіцяною підмогою. Роханці розділилися; одні підтяглися до пагорба, безтрепетно підставляючись під стріли орків, щоб не випустити жодного ворога з пастки, а інші повернули назустріч Маугуру. Так Пін і Меррі, не зрушивши з місця, опинилися за межами небезпеки.

— Ось зараз би нам і піти, — зітхнув Меррі, - якби в нас були руки-ноги вільні. Ці вузли ні розплутати, ані перегризти…

— Не сумуй, — сказав Пін, — бо в мене руки насправді вільні. Я все ніяк не встигав тобі сказати — мотузку я [48] розрізав та тільки про їхнє око залишив. Але спочатку непогано було б трошки попоїсти.

Він скинув, нарешті, мотузяну петлю з рук і витяг з кишені пакунок з їжею. Хоча хлібці трохи висохли й розкришилися, листяна обгортка не дала їм розсипатися. Друзі з'їли по два-три шматочки, згадуючи прекрасні обличчя, веселі бенкети, смачні страви — де ви, безтурботні дні в Лоріені! Вони так глибоко задумалися, що навіть не помічали шуму близького бою. Пін першим повернувся до дійсності.

— Тепер пішли звідси, — сказав він. — Зараз я все влаштую.

Шабля Горшнака валялася поруч, але вона була заважка для гобіта. Пін проповз уперед, намацав на поясі гобліна довгий ніж, звільнився сам і допоміг Меррі.

— Тепер можна рухатися, — сказав він. — Спробуємо повзти. Може, від руху розігріємося — і ноги запрацюють…

Так і зробили. Земля була м'яка, податлива, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля вогнище роханців, вони старанно повзли далі, аж доки не дісталися ярів коло річки. Вода плюскотіла внизу, у непроглядній темряві. Гобіти присіли й озирнулися.

Шум вщух. Видно, з Маугуром було покінчено. Роханці повернулись до вогнищ, зловісна тиша повисла над степом. Зрозуміло було, що наближаєтьсч розв'язка — ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало бліднішати.

— Потрібно сховатися, — сказав Пін. — Мало радості, якщо ці вояки спершу нас уб'ють, а потім виявлять, що помилилися!

Він підвівся, потупцяв ногами.

— Знаєш, мотузки обідрали мені шкіру, жорсткі були, наче ремені, але я вже трохи розім'явся. Мабуть, прошкутильгаю як-небудь. А ти як?

Меррі теж підвівся.

— Я теж нічого. Дивна річ — ельфійський хліб! Бадьорить сильніше й якось добріше, ніж питво орків! Цікаво, з чого воно вариться… Хоча, мабуть, краще не знати. Нап'ємося води, щоб його смак змити.

— Не тут, — сказав Пін. — Тут берег високий. Пішли потроху!

Якби у цю мить сторонній перехожий почув їхню розмову, він не повірив би, що ці двоє пережили жорстокі муки, дивом уникли жахливої загибелі й наближалися, [49] втративши надію, до безжального катування і смерті. Та й тепер вони ясно усвідомлювали, як мало в них шансів знову знайти друзів та безпеку. Однак вони йшли, взявшись за руки, і на ходу ділилися враженнями, переводячи на жарт усі пережиті жахи, за звичаєм гобітів.

— А ти молодець, Туче, — говорив Меррі. — Далебі, ти заслуговуєш на особливий розділ у книзі старого Більбо, якщо, певна річ, я матиму можливість ознайомити його з твоїми подвигами. Як ти розкусив цю кудлату погань! Та із застібкою добре вигадав. Ось тільки не зрозуміло, чи буде з цієї вигадки сенс… Мені доведеться попотіти, щоб не осоромитися. Адже тепер моя черга, кузене Тук. Здається мені, ти цієї місцевості зовсім не знаєш. А я з більшою користю проводив час у Рівенделлі і знаю: ця річка — Ентула, а ось це — останні відроги Імлистих Гір і горезвісний ліс Фангорн…

Вони зупинились на узліссі. Ніч, ховаючись від наближення ранку, відступила до лісу й залягла глибокими тінями.

— Ну ж бо, кузене Брендібок, веди, — сказав Пін. — Або вперед, або навпаки. Ти в нас, звісно, особа дуже обізнана, але чи не забув ти, від чого нас застерігали?

— Зовсім ні, - відповів Меррі. — Та не лізти ж нам у саме пекло бою, правда?

І він потяг Піна до лісу. Їх обступили могутні стовбури, старі, як світ. Густі, сплутані бороди моху та повзучих лишайників звисали з них, коливаючись від вітру. Гобіти обрали темну місцинку й визирнули з-під гілля — наче ельфи, які колись уперше визирнули з одвічних хащів помилуватися першою в їхньому житті ранішньою зорею. Далеко за Великою рікою, за Брунатними полями, за простягнутим на сотні миль безлюдним степом буяло на сході золото-криваве світило. Вітаючи його, дзвінко заграли сигнальні ріжки — роханські воїни почали переклик.

У холодному повітрі далеко пролунало іржання коней. Вершники дружно заспівали грізну бойову пісню, і коли сонячний диск до половини піднявся над краєм землі, роханці з гучним покликом пішли в атаку. Орки заревли і вистрелили водночас із усіх луків, які ще залишились; зі свистом злетіла хмара стріл. Кілька вершників повалилися на землю, але шеренга, не завагавшись, тіснила ворога [50] далі. Тільки в одному місці серед загального сум'яття чорні гобліни згуртованим клином врізалися в коло нападаючих, прокладаючи собі шлях до лісу. Вони розлютилися, клин входив усе глибше, здавалося, оточення зараз буде прорване. Вже троє воїнів, що перегородили дорогу, впали, порубані шаблями орків.

— Це Углук зі своїми, — сказав Меррі. — Чи не час нам тікати? Мені щось не дуже кортить зустріти цього пана вдруге…

Гобіти підхопилися й кинулися навтіки. Тому їм не довелося побачити, як оточили Углука біля узлісся Фан-горну, як Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану, спішившись, бився з ватажком найманців Сарумана один на один — і переміг. А інші роханці тим часом наздоганяли в широкому степу останніх недобитих орків.

Закінчивши цю нелегку справу, во'їни зібрали своїх загиблих, насипали над їхніми тілами курган і проспівали погребальний гімн. Потім спалили рештки орків і розвіяли ворожий попіл за вітром.

Перейти на страницу:

Толкин Джон Рональд Руэл читать все книги автора по порядку

Толкин Джон Рональд Руэл - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Дві Вежі отзывы

Отзывы читателей о книге Дві Вежі, автор: Толкин Джон Рональд Руэл. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*