Ерагон. Найстарший - Паолини Кристофер (книги онлайн txt) 📗
— Води! — застогнав воїн. — Убивце Смерка, води!
— Я дам тобі напитись, коли залікую рану, гаразд?
— Обіцяєш, Убивце Тіні?
— Обіцяю.
З допомогою магії Ерагон витягнув стрілу, й рана на животі бідолахи загоїлась, а той, зі сльозами на очах, не міг повірити в диво.
— Убивце Смерка, ти… — пробелькотів воїн.
— Нічого не кажи, — посміхнувся юнак. — Краще попий, тепер можна.
Невдовзі Ерагон і Сапфіра знайшли траурне зібрання гномів, які оплакували Ротгара. Загиблий король у золотій кольчузі лежав на чотирьох щитах, а всі довкола рвали на собі волосся, кричали щось немилосердному небу й співали поховальних пісень.
— Стіджа унін моранр Ротгар Конунгр, — схиливши голову, пробелькотів Ерагон.
— Ти покарав боягуза, що вбив короля? — заливаючись слізьми, спитав Орик.
— Він утік.
— Барзулн! — вигукнув гном.
— Але присягаюсь землею Алагезії, що, бувши одним із Дургрімст Інгейтум, я помщуся за смерть Ротгара.
— Так, ти єдиний, крім ельфів, хто зможе покарати вбивцю, — мовив Орик. — Коли знайдеш його, Ерагоне, зітри на порох, вирви зуби й наповни жили розтопленим свинцем! Хай страждає за кожну хвилину життя Ротгара, яке він украв.
— Хіба це не була красива смерть? — спитав юнак. — Хіба король не хотів померти ось так, з мечем у руці?
— Він хотів померти в чесному поєдинку, друже, а не вражений магією чаклуна, — похнюпився гном. — Пам'ятаю, коли мої батьки померли від чуми, Ротгар не дав мені загинути. Він узяв мене до себе й зробив своїм спадкоємцем. Втратити його — неначе вдруге втратити родину.
— Я розумію, — сказав Ерагон.
— Знаю, що розумієш, — витер очі гном і махнув своїм воїнам. — Тепер нам треба переправити тіло Ротгара до Фартхен Дура, аби з почестями його поховати. Дургрімст Інгейтум запропонує нового грімстборітхн, це зроблять і тринадцять володарів кланів. Що буде далі, я не знаю. Скорше за все, ця трагедія призведе до розбрату між гномами.
— Не думай зараз про це, — поклав йому руку на плече Ерагон. — І знай, що я завжди готовий допомогти. Якщо хочеш, ходімо до мене й вип'ємо за упокій Ротгара.
— Було б непогано. Але не тепер. Ми маємо молити богів, щоб вони пустили Ротгара до царства тіней.
Залишивши Ерагона з драконом, гном повернувся до поминального зібрання, заголосивши разом з іншими воїнами.
«Ротгар був великим королем», — озвалась Сапфіра, коли вони рушили далі Палаючою рівниною.
«Так, і добрим гномом, — зітхнув Ерагон. — Нам треба знайти Арію й Насуаду. У мене вже не лишилося сил для лікування, але вони мають знати про Мертага».
«Гаразд, ходімо», — погодився дракон.
Невдовзі вони побачили Рорана, що повільно наближався до них з боку річки. Зупинившись перед Ерагоном, юнак деякий час пильно дивився йому в очі, немовби хотів щось сказати, а потім різко вдарив його кулаком у підборіддя.
Ерагон міг уникнути удару, але не став цього робити, лише трішки відхилився, щоб кузен не зламав собі руку.
— Гадаю, я заслужив це? — спитав він.
— Так, заслужив! — вигукнув Роран. — Тобі не здається, що нам треба поговорити?
— Прямо зараз?
— Я не можу чекати, зрозумій! Разаки схопили Катріну, й мені потрібна твоя допомога! Вона в них ще звідтоді, як ми покинули Карвахол!
«Он воно що, — промайнуло в Ерагоновій голові. — Тепер я розумію, чого Роран привів за собою ціле селище».
— Зараз я мушу дещо зробити, — озвався він до Рорана. — А потім ми обов'язково поговоримо, гаразд? Ти можеш піти зі мною.
— Звісно, піду.
Прямуючи всіяним тілами полем, Ерагон крадькома позирав на кузена.
— Я повсякчас сумував за тобою, — нарешті озвався він.
— А це Сапфіра? — кивнувши, перевів той розмову в інше річище. — Джоуд казав, що саме так звуть твого дракона.
— Так, і вона каже, що рада бачити бодай когось із мого роду.
— То вона ще й говорить! — вигукнув Роран. «А що таке? — спитав дракон через Ерагона. — Ти гадав, я німа, як печерна ящірка?»
— Пробачте, — закліпав очима юнак. — Я не знав, що дракони такі розумні. Спершу разаки й чаклуни, потім гноми, тепер вершники й дракони, що вміють говорити. Схоже, весь світ з'їхав з глузду.
— Вочевидь, ти маєш рацію, — посміхнувся йому Ерагон.
— А як же той вершник, з яким ти бився? Ти поранив його? Через це він і втік?
— Потерпи трохи й згодом про все дізнаєшся.
Знайшовши шатер Насуади, Ерагон і Роран повагом увійшли досередини. Сапфіра й собі допитливо просунула голову у вхідний отвір. Сидячи на столі, дівчина про щось говорила з Арією. Ельфійка, присвічуючи собі свічкою, лікувала їй рану на стегні, а служниця тим часом знімала з Насуади обладунки.
— Де ви були? — кинулись дівчина на шию Ерагонові. — Ми гадали, що ви загинули.
— Ні, все гаразд, — ніяково озвався юнак.
— Свічка горить, — сухо нагадала Арія.
— Ми не бачили вас звідтоді, як ви приземлились на галявину біля річки, — мовила Насуада, повертаючись на лікування до столу. — Коли червоний дракон відлетів, а ви не з'явились, Арія спробувала догукатись до вас, але не змогла… Ми навіть збирались послати по вас ціле військо на чолі з Ду Врангр Гата.
— Вибачте, я просто не хотів нікого турбувати, — вклонився Ерагон. — Я був дуже стомлений після бою й забув зняти захист зі свідомості. До речі, знайомтеся — це мій кузен Роран.
Роран вклонився.
— Для мене це велика честь, — сказала Насуада.
— Для мене також, — буркнула Арія.
Потім Ерагон розповів, що Роран привів на допомогу варденам ціле селище й убив підступних Близнюків.
— Ми в боргу перед вами, Роране, — звела брови Насуада. — Хтозна, якої б іще шкоди встигли завдати Близнюки, доки Ерагон чи Арія їх не помітили. Ви допомогли здобути нам перемогу, тож я про це не забуду. Зараз у нас обмаль провіанту, але ваші селяни отримають усе, що забажають.
— Дякую, леді Насуадо, — вклонився Роран.
— Якби не купа справ, я б залюбки послухала про ваші пригоди на шляху з Карвахола до Сурди, — мовила дівчина. — Гадаю, було б дуже цікаво.
— Звісно, леді Насуадо, перегодом я про все вам розповім.
— Ви можете йти, — кивнула вона неуважно.
— Будь ласка, — сказав Ерагон, — дозвольте Рорану залишитись. Він також мусить знати про те, що сталося.
— Добре, якщо ти так хочеш, — погодилась Насуада. — Але що саме сталося? І хто той невідомий вершник?
Аби Роран зрозумів, що й до чого, юнак почав розповідь з історії про три останні драконячі яйця, з яких уже вилупилось два дракони, а також про Морзана й Мертага, а вже потім — про бій із вершником.
— І коли він ось так повернув меча, — пояснив Ерагон, — мені здалося, що ми вже десь бились. Кинувшись до нього й зірвавши шолом, я побачив…
— Невже Мертага? — тихо спитала Насуада. — Угледівши Близнюків, ми подумали, що він також міг вижити під Фартхен Дуром.
Кивнувши, Ерагон розповів про зраду Близнюків, їхній союз із ургалами й викрадення Мертага.
— Шкода, що все так обернулось, — мовила дівчина. — Мертаг сподобався мені в Тронжхеймі, тож я дуже хотіла, щоб він був на нашому боці. Дякую, що помстився за мого батька.
«Батьки, матері, брати, кузени, — подумки дратувався Ерагон. — Усе зводиться до родинних стосунків».
Зітхнувши, він вирішив розповісти все до кінця — про втечу Мертага й про таємницю свого народження.
— Не може бути, — прошепотіла Насуада.
Але найбільше Ерагона вразив кузен. Той ледь спромігся приховати на обличчі відразу.
— Можливо, Мертаг збрехав? — спитала Арія.
— Не думаю. Він був щирий зі мною.
— Ну що ж, — знизала плечима ельфійка після тривалої мовчанки. — Гадаю, про це більше ніхто не має знати. Вардени й так пригнічені появою нового Вершника. Вони геть розгубляться, дізнавшись, що Мертаг, якому вони довіряли, служить Галбаторіксу, а Убивця Смерка на додачу ще й його рідний брат. Словом, з нами ніхто не захоче мати справу. Навіть король Орин.
— Так, я цілком згодна з тобою, — кивнула Насуада. — А появи нового Вершника нам слід було чекати, адже Галбаторікс мав для нього яйце дракона. Схоже, тепер нам буде ще скрутніше. Ерагоне, ти зміг би перемогти Мертага з допомогою ельфійських чаклунів?
