Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
Уламок щось невиразно буркнув у відповідь, і я зрозумів, що ім’я мечеві дістанеться ще те…
…Вільні племена поспішали взяти водойму в півкільце, відрізавши її від туменів Джамухи; робили вони це вміло й діловито, а Я-Чен дивився на них і розумів усю точність їхнього розрахунку. Будь-яке повстання проти Восьмирукого було якщо не приречене, то вельми сумнівне – гурхан міг викликати непокірливого нойона в коло, і той не мав права відмовитися, якщо хотів зберегти обличчя! А результат такого двобою був відомий наперед, без жодних шаманських пророкувань…
Військова звитяга – єдиний закон і цінність Шулми!
Зате зараз! Опоганення святині! – і чхати вільнолюбним нойонам на правдивість чи неправдивість Асмохат-та з його Пресвітлим Мечем! Адже коли в небезпеці священна водойма – що мусить робити кожен чесний шулмус? Звісно, саме це… Тим паче, що коли тургауди Восьмирукого й послухаються наказу гурхана, та чимало недавніх прихильників Джамухи не підуть сьогодні слідом за ним – а, може, і в спину при нагоді вдарять…
Шамани, певно, потім спасибі скажуть і будь-який гріх замолять!
«До речі, про шаманів, – подумав Чен, – он, здається, й вони… Дванадцять – ні, тринадцять чоловіків у до болю знайомих халатах із брязкітками й з поглядом, який неможливо сплутати ні із чиїм іншим… сумирні конячки, спокійна постава – і жодного Дикого Леза!»
Так. Це були служителі Ур-калахая Безликого.
Але надія, що шаманам вдасться запобігти кровопролиттю, як спалахнула в мені, так само швидко й згасла. Бо троє шаманів залишилися біля водойми, а інші байдужно погнали коней угору по схилу. До тургаудів вони навіть не стали наближатися, а одразу повернули лівіше й правіше – і розчинилися в гущі людей.
Щось мусило статися – зараз або ніколи.
І гурхан вирішив – зараз.
Передній край тургаудского строю почав швидко вирівнюватися – значно швидше, ніж раніше – і я зрозумів, що час минув.
Остаточно.
Зараз кінна лавина, верещачи й розмахуючи Дикими Лезами, ринеться вниз, і всі можливі доводи й миролюбні міркування зникнуть у брязкоті, гуркоті й потоках крові.
Ніякі шамани не зможуть зупинити озвірілих бійців.
Не зможуть.
Не встигнуть.
Або – не захочуть.
Перевернені візки залишилися в нас за спиною – святі води не будуть опоганені – але навколо них трупів і зламаних клинків буде достатньо.
І Я-Чен вийшов уперед.
Ми йшли між воїнами і Дикими Лезами, як меч іде крізь плоть, що розступається під його напором; ми йшли мовчки, наближаючись до північних пагорбів, не кваплячись, і було чутно, як під Ченовими ногами похрускує пісок і суха трава.
Коли ми відійшли від лінії захисників священної водойми на півтора кидки списа, Чен зупинився.
Мовчки.
І це був виклик.
Стало ще тихіше – іще мить тому це здавалося неможливим. Тиша сипалася, як пісок, тиша налипала на завмерлих людей, тиша висла на Диких Лезах, тиша тиснула, згущувалася…
А потім перед строєм тургаудів зринула самотня сіра фігура й почала сходити вниз.
3
…Вони повільно спускалися по схилу пагорба, наближаючись до нас – Джамуха Восьмирукий, ізгой-батиніт, і Чинкуеда, Змія Шен, що висіла в нього на поясі; ассасин і Тьмяна. Дивлячись на них, я подумав, що не Шулма першою прийшла в Кабір – ні, це Кабір з’явився в Шулму, і потім – знову, і ось Кабір іде назустріч Кабіру, а Шулма дивиться на це, затамувавши подих.
Ближче… ще ближче…
Не було ні страху, ні хвилювання; не було нічого, немов Мене-Чена чекала звичайна Бесіда, яких було безліч, і буде безліч; ближче, ще ближче, ще…
Усе.
Зупинилися.
За два випади від Чена-Мене.
Коротка Чинкуеда, неприродно широка біля ґарди, різко звужувалася до вістря, руків’я було обплетено зашмульганими шнурами, а дерев’яні піхви прикрашали прості срібні бляхи; і Джамуха Восьмирукий, невисокий, вузькоплечий, у шкіряних латах із масивними надпліччями й у дивному шоломі з гребенем і захисними бічними пластинами, що закривали майже все обличчя.
Я навіть очей його не бачив – під налобник шолома була заправлена сіра сітка-вуаль.
І коли вони заговорили – їхні перші слова вразили Мене-Чена різкіше й несподіваніше від раптового удару.
– Я знаю, що ти сильніший, – одночасно сказали Джамуха Восьмирукий і Чинкуеда, Змія Шен.
Я-Чен мовчав.
Що можна було відповісти на це?
Відповісти – нічого. А подумати – багато чого. Але Я-Чен не думав про це багато, бо ціна за нього ще не була сплачена. Жаль лише, що Джамуха й Чинкуеда не знають, хто вони насправді, не чують один одного, не розуміють до кінця – і, можливо, так і не зрозуміють…
– Мені шкода вас, – відповів Я-Чен, страшенно не бажаючи вимовляти цих слів, і не зумівши вчинити інакше.
Даремно.
Вони не були створені для жалю; тим паче – для нашого.
– Ти з роду Дан Ґ’єнів, – сказала Чинкуеда. – Отже, ти родич Ковзкого Перста? Чи ти волієш, щоб я кликала тебе Пресвітлим Мечем?
– Такі мечі, як у тебе, у Мейлані воліють носити Анкори, – сказав Джамуха Восьмирукий. – Ти з Анкорів Вейських або з Анкорів Кунів? Якщо, звичайно, не збираєшся переконувати мене, що ти – Асмохат-та…
Голос Джамухи звучав глухо й невиразно із-за пластин шолома, і таким же невиразно глухим був голос Чинкуеди, Змії Шен; Я-Чен спершу слухав ці голоси, гостро відчуваючи свою цілісність перед лицем роздвоєності, роз’єднаності тих, кому на роду було написано бути разом, і в той же час нарізно… ах, якими самотніми почувалися вони в Шулмі, аж навіть зі Мною-Ченом говорили мало не з радістю, страшенно скучивши за спілкуванням з рівними!.. Час було відповідати, а Я-Чен мовчав і думав, що в поставі Джамухи й у його манері триматися є щось невловимо знайоме – а пам’ять послужливо підкидала нам сцену з майбутнього, вже бачену Мною-Ченом, коли Джамуха стояв перед нами, і ось він знову стоїть, майбутнє стало сьогоденням, і минулим… і, напевно, час було щось відповідати.
– Я – Чен Анкор із Анкорів Вейських і прямий Дан Ґ’єн на прізвисько Мейланьський Єдиноріг, – вимовив Я-Чен і додав: – Родич Фаня Анкора-Куна й Ковзкого Перста, старійшин клятвопорушників.
– Це добре, – задоволено відгукнулися Джамуха й Чинкуеда.
– Чому це добре?
– Так мені буде легше вбити тебе.
Про Уламка мова не йшла – немов його взагалі не було.
– Ми можемо домовитися? – запитав Я-Чен.
– Ні, – відповіли вони.
І Джамуха, повернувшись до своїх тургаудів, подав їм знак рукою.
…Із пагорба спускався Куш-тенгрі. Очі його були закриті щільною темною пов’язкою, і Неправильний Шаман ішов обережно, розраховуючи кожен крок – та однаково часто оступаючись. Руки його не були зв’язані, але він і не намагався зняти пов’язку. Шию Куш-тенгрі затягали одразу дві волосяні петлі, і позаду невидющого шамана, випадів за п’ять-шість, звільна йшли двоє воїнів, намотавши на зап’ястя протилежні кінці арканів і ведучи Неправильного Шамана, мов звіра на повідці.
«Невже вони його осліпили?!» – мигнула страшна думка.
На відстані дальнього кидка спису від Мене-Чена воїни міцніше натягнули аркани – і Куш-тенгрі зупинився, притискаючи підборіддя до грудей.
– Зараз вони вб’ють його, – байдужно сказали Чинкуеда й Джамуха; і Я-Чен ні на мить не засумнівався, хто «вони» і кого «його», – як шамана-відступника. А потім настане твоя черга. Дивись, це буде цікаво…
Я-Чен не звернув уваги на останні слова. Слова нічого не означали, життя нічого не означало, честь і ганьба, звитяга і боягузтво не означали нічого, і єдине, що мало значення в цьому проклятому світі, що вартувало дорожче від пилу під ногами – відстань від Чена-Мене до шамана, відстань – і те, що Чен-Я не встигну подолати її, перш ніж воїни відправлять у Верхній Степ або у Восьме пекло Хракуташа сиву дитину, Неправильного Шамана, справжнього господаря Шулми, який зустрів нас, як гостей…
