Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
– Який ще Хум-Тенґе?.. – почала було Чида, але осіклася. – Це ти? – тихо запитала вона. – Шулмуський Придатку, це ти? Чи я збожеволіла?..
– Ні, ти не збожеволіла, Чидо Хан-Сеґрі, – мовив Чен. – Це й справді шулмуський Придаток Куш-тенгрі, а я – мейланьський Придаток Чен Анкор, і, певно, я вже зовсім розучився дивуватись… бо те, що ми розуміємо одне одного, не дивує мене. Та й чи може бути інакше, якщо ми разом звернули за поворот?
– Мені шкода, що я не був з вами, – насилу усміхнувся Уламок. – Це, мабуть, кумедно…
– Ти був з нами, Дзю, – сказав я, – і я сподіваюся не дожити до того дня, коли тебе не буде з нами, бо тоді мені будь-який поворот буде не на радість. А зараз я… зараз я хочу спати, Дзю.
– Так, Наставнику, – іронічно-шанобливо відгукнувся Дзютте.
І закричав на Чань-бо, обзиваючи його всілякими словами й вимагаючи негайно перенести нас у намет.
Чен сонним голосом додав дещо від себе – лише значно м’якше – і я ще встиг помітити чиїсь уважні очі, а потім нас підняли й понесли, неголосно перемовляючись між собою…
Уже провалюючись у забуття, я несподівано зрозумів, кому належали уважні очі, на дні яких жевріли вуглики забутих жаровень.
Це були очі Хаміджі-давіні.
Чи мені привиділося?..
8
9
Прокинувся я останнім.
Це ще раз підтверджував голос Дзю, що викладав Чиді історію наших мандрівок і попутно переконував Хан-Сеґрі, що Придатки – це люди, і все таке інше.
Чида ойкала, охала і погоджувалася з усім.
Я ще подумав: що простіший Звитяжець (або людина), то легше він вірить у те, що такому розумаці, як Заррахід, здасться неймовірною казкою.
Чен і шаман мовчали, але я відчував їхню присутність і не сумнівався, що вони не сплять.
Двічі шаман поправив Дзю, коли той розповідав про Шулму, і я напрочуд спокійно відзначив, що розумію Куш-тенгрі, навіть не стаючи Мною-Ченом, і Чида його розуміє, і Уламок; і звуки, які шаман вимовляв, не означають майже нічого для цього нового розуміння.
Просто він говорив, а ми знали, що він говорить.
«О Нюринґо! – подумав я. – Виходить, що справа зовсім не в руці аль-Мутанаббі, і не в тому, що ми з Ченом якісь особливі… виродки, – і досить тому ж Заррахідові разом із Саєм і Косом пройти по Шляху, звернути в потрібному місці, поринути в „не тут“ і „не зараз“, як поринають у рану світобудови, що розверзлася під клинком, – і Косові більше ніколи не потрібен буде перекладач, якщо йому захочеться порозмовляти з естоком або Саєм! Адже якщо навіть Чида…»
– Так, це так, – відповів Куш-тенгрі, і я не одразу зміркував, чи вимовив я все це вголос, чи тепер для нас усіх було просто неважливо: вголос чи мовчки?!.
Схоже, ми тепер Бесідники у якомусь новому, незвичному сенсі…
– Отче Ур-Калахаю, Безликий! – шаман аж тремтів. – Отже, не просто можна, а потрібно… потрібно твоїм шаманам, Отче, брати зброю в руки, потрібно зливати воєдино Шляхи і йти далі, щоб побачити інші світи, породжені тобою…
– І, може, не лише бачити, – підхопив Чен. – Адже той чоловік, що був там і мав меч, подібний до Єдинорога, – чому він, цей чоловік, не вбив свого ворога? Чи не тому, що за спинами ворогуючих незримо стояли ми, які не бажають убивати?! І якщо так – чи не зможемо ми гасити вогонь Масуда й там, коли душі наші будуть дотягуватися до інших доль і життів?!.
– Дуже красиво, – пробурчав Уламок (певно, вже обізнаний з усім). – Долі, життя, Шляхи… Там гасити будемо – а тут? Хіба у нас тут справ мало? Із Диких Лез робити Звитяжців – раз! Із їхніх Придатків людей робити – два! Усіх їх учити розуміти один одного – три! Тут, тут Масудів вогонь гасити треба, та й то, певно, не до кінця гасити, щоб вода Муніра стоячою й затхлою не ставала!..
– Дороги, – зненацька додала Чида. – Дороги потрібні. З Кабіра в Шулму. І назад.
– Асмохат-та потрібен, – через силу усміхнувся Куш-тенгрі. – Віра потрібна. Нехай шулмуси спершу повірять, нехай Дикі Леза повірять, вони заради віри гори звернуть, а коли стане видно, що там, за горами! – отоді замість віри знання прийде. Та й віра, певно, залишиться…
Полог намету ледь відгорнувся, і в щілині, що утворилася, зринуло схвильоване обличчя Чин і наконечник Вовчої Мітли.
– Ви Хаміджу не бачили? – заклопотано запитали обидві.
Ми перезирнулися… і розреготались.
– Та пропала вона кудись, – зніяковіло мовила Чин, певно, зрозумівши всю безглуздість свого запитання. – Шукаємо, шукаємо… ще відучора. Ви ж бо вже добу спите…
– Майбутнє, – шаман у хвилюванні підвівся. – Ох, яке майбутнє!.. Ось чому я не бачив переможного походу на м’якоруких! І все, що треба – убити Джамуху! Заради такого майбутнього – одну людину… одну погану людину…
Мене мов крижаною водою після ковадла облило.
Чен простягнув руку аль-Мутанаббі, торкнувся моєго руків’я – і я став Ченом-Мною.
– Заради майбутнього, – неголосно сказав Чен-Я. – Заради майбутнього – одну людину. Заради майбутнього Но-дачі й Асахіро відрубали мені руку. Заради майбутнього Шото й брати Саї вбивали на вулицях Кабіра, доки не загинули Друдл із Дитячим Учителем. Заради майбутньої помсти Маскін став Тьмяним, а Емрах іт-Башшар примкнув до батинітів. Заради майбутніх перемог ориджити на чолі з Джелме-нойоном спалили село Сунь-Цзя, а я заради майбутнього вбив незговірливого Джелме. Заради майбутнього, у якому повинна була восторжествувати істина Батин, Джамуха підім’яв під себе Шулму. І ми бачили майбутнє, у якому я вб’ю Джамуху – тому що ми наперед знали, що заради майбутнього…
Я-Чен помовчав.
– Немає такого майбутнього, – твердо закінчив Я-Чен, – заради якого я вб’ю Джамуху й зламаю Чинкуеду, Змію Шен. Я не хочу такого майбутнього.
– Ти не будеш їх убивати? – здивувався шаман. – А як тоді…
– Заради майбутнього – ні. А якщо й уб’ю – то лише заради сьогодення. Як убивав у нічному провулку Кабіра, над Друдлом і Дитячим Учителем. Не знаючи, що вб’ю. Не думаючи про це наперед. Тому що не можна наперед робити вибір між життям і смертю. Цей вибір робиться лише тоді… – Чен-Я оглянув усіх і закінчив: – Коли сам меч стоїть спокійно під небом. Сам – під небом. І тільки так.
Знову заворушився полог, і в намет увійшов Асахіро з Но-дачі на плечі. Обидва були похмурі й зосереджені, дуже нагадуючи самих себе того мейланьського вечора, коли вони стали поперек дороги Мені-Ченові.
– У нас гості, – мовив Но-дачі, великий меч.
– Чене, одягни лати, – сказав Асахіро Лі.
У намет протиснувся Кос ан-Танья з латами аль-Мутанаббі в руках.
10
Гість чекав нас біля священної водойми.
Це був високий міцний воїн із вовчими рисами обличчя. Причому вовк був запеклий, досвідчений, що чудово знав собі ціну. Дикого Леза при ньому не виявилося – чи не личило послові бути озброєним, чи ще щось…
