Пасербки восьмої заповіді - Олди Генри Лайон (лучшие книги читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Обіцяю… Але, Джоше, може, я чимось допоможу? Пам’ятаєш, адже я тобі допомогла тоді…
— Ні, Марто. Злодій повинен уміти самотужки відповідати за свої вчинки. А втім, до чого тут злодійство…
Минув тиждень тяжкого чекання. Обоє намагалися забути про лячну розмову, безоглядно віддавалися одне одному, але десь на споді душі кожен відчував, як над ними купчаться хмари, готові от-от пролитися… Чим? Добре, якщо просто зливою!
Перед обумовленим четвергом Марта геть змучилася, чекаючи розв’язки. Вона тільки те й робила, що позирала на лист на столику, але розпечатати його так і не зважилася.
Джош примчав додому за півгодини до умовленого часу, Марта з невимовним полегшенням побачила сяючого Мовчуна, фрукти, дві пляшки вигроненого бургундського…
— Ну? — викрикнула вона прямо з порога.
— Минулося! Я живий і здоровий, ти — теж. То давай відзначимо це! — посміхнувся Джош-Мовчун задоволено.
— Тоді розповідай!
— А, потім! — відмахнувся Джош. — Давай не псувати вечір!
І вони не стали псувати цей вечір, потім не стали псувати наступний і ще один… Лист так і залишився на столику нерозкритий і неспалений, через день-другий Марта запхала його в скриньку і, проходячи мимо, байдуже сковзала по ній поглядом.
А через тиждень Джош не прийшов на ранкове побачення. Надвечір Марта, яка вже не знаходила собі місця, одержала записку, надіслану з хлопчиськом-посланцем.
«Прощавай, Марто. Я думав, що мені пощастило обдурити ЙОГО, але я помилився. Щоночі мені сниться, як ти помираєш від чуми. Я більше не можу бачити тебе вранці живою, знаючи, що вночі спостерігатиму знову до найдрібніших подробиць твою смерть. Я плутаю сон з дійсністю і незабаром збожеволію. Борги треба сплачувати. Ми більше не побачимося. Якщо ти не спалила листа, прочитай його — і все зрозумієш. Якщо ж спалила… утім, пусте. Я люблю… Я любив тебе, Марто!
Прощавай.
Твій Джош».
В очах у Марти на мить потемніло, їй здалося, що серце зараз не витримає — зупиниться. Потім вона кинулася до скриньки, де зберігався лист, тремтячими пальцями розірвала дебелий вощений папір…
…Півняче Перо дав Джозефові рівно рік. Після чого Мовчун мав повіситися опівночі в занедбаній хижі на виїзді з міста, неподалік від окраїни Гюртеля.
Слуги ледве встигли відкрити ворота, коли Марта на гарячково засідланому жеребцеві, не розбираючи дороги, промчала розкішним баронським парком, топчучи італійські троянди та голландські тюльпани; копита жеребця підривали м’яку чорну землю, розкидали навсібіч пухкі грудки, безжалісно ранили доглянуті клумби й квітники — і тільки вітер здивовано присвиснув услід вершниці, яка зникла за поворотом.
— Божевільна! — з прикрістю й захопленням пробубонів садівник Альберт і, зітхаючи, пішов виправляти завдані Мартою збитки.
9
«Надто пізно!» — немов похоронний подзвін пролунав у Марти в голові гул дзвіниці з церкви Санкт-Марія-Ам-Гештаде. Він сповіщав про північ. Буквально впавши зі спини храпливого коня, жінка кинулася через луку до ледь помітної в темряві чорної плями — до хижі. Неслухняні після шаленої гонитви ноги підгиналися, заплутувалися в густій траві. Марта двічі падала, зачепившись за вузлуваті корені, що казна-звідки й узялися на лузі — а у свідомості, дедалі наростаючи, усе ще відлунював рокітливий дзвін, і
вторило йому з темної хижі безнадійне собаче виття, відлякуючи довколишніх жалких упирів — чи, може, то Марті тільки здалося?..
Вискнули й розчинилися замшілі двері, зависли на одній іржавій петлі, свічка, що горіла в кутку хижі, жбурнула жінці в обличчя рвані відблиски — і Марта побачила: важка колода відкотилася вбік, а вив тут пес на кличку Одновухий, не дуже давно підібраний Джошем у їхньому улюбленому парку біля ставка з лебедями… А над невтішним собакою погойдувалося на туго натягнутому поясному ремені тіло людини.
Джозеф.
Вона спізнилася.
Пес почав стрибати навколо Марти з німим благанням в очах — і божевільна, не людська, скоріше, звірина надія кинула Марту вперед. Нечуваним ривком вона підтягла колоду, вилізла на неї, висмикнула з потайних піхов у рукаві Джоша його вузький ніж і одним рухом — лезо був гострим, як бритва, — перерізала ремінь.
Мовчун, як той лантух, упав на долівку, і Марта, утративши рівновагу, впала зверху.
Пропущений через пряжку кінець ременя защипнуло мідним язичком, петля ніяк не хотіла розпускатися, руки Марти тремтіли, Одновухий нестямно вилизував рідне посиніле обличчя з білими плямами очей — чумний кошмар обступив Марту зусібіч і задоволено щирив божевільну пащу.
Цілковита безвихідь.
Найсправжнісінька.
Марті хотілося завити, як щойно вив пес, а якщо не стане сил навіть на виття — повіситися тут-таки, на тім же ремені…
Але замість цього, ще сама не розуміючи, що робить, вона відштовхнула пса, взяла в долоні холодіюче обличчя веселого кишенькового злодія, який загинув через неї, і прикипіла поглядом до мертвих очей.
Наступної миті свіча, жалібно блимнувши, узялася кіптявою, пес нажахано заскиглив, а з темряви, що скулилася в закутку, почувся глузливий голос:
— Ти спізнилася, жінко. Він виконав домовленість. Тепер його душа — моя. Іди й повертайся завтра, якщо хочеш поховати тіло. Утім, я можу запропонувати тобі доволі вигідну угоду…
Марта Івонич, прийомна дочка Самуїла-турка із Шафляр, знала, хто говорить зараз із нею. Зовсім поруч, невидимий у могильному мороці хижі, стояв Великий Здрайця — лише зблиснуло рудим полиском півняче перо на береті та ковзнули лепітки по сріблу пряжки.
О, цей міг пообіцяти багато чого! Може, навіть відпустити Джошеву душу в обмін…
«Ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайця, — казав Самуїл-баца. — І ніколи не йміть йому віри. Ніколи!»
Вірити не можна. І перетинати йому шляху теж не можна, тим більше, що це все одно даремно; але Марта вже затялася: зі звичною відстороненістю потяглася вперед, до мерця, якого вона могла уявити тільки живим; не простягнувши невидимої руки, як звичайно, всією своєю істотою вона кинулася назовні — і невидимі ворота з брязкотом розчинилися перед жінкою.
Цього разу за ворітьми не було підвалів, скарбниць і лабіринту. Не було й Стражів, убитих самим Джошем ще тоді, в її маренні, в ту мить, коли Мовчун підписав кров’ю диявольський договір, чим зняв охорону власної душі, - о, тепер вона розуміла це! — навколо простяглася схожа на віспяне обличчя рівнина, вона ледь помітно мерехтіла в яскравому місячному світлі, у сивій просторіні бродили примарні тіні, а прямо перед ворітьми лежала оголена людина.
Джош-Мовчун, шалапутний злодій, який обікрав самого себе.
Одним рухом Марта стала поруч і спробувала підвести лежачого. Джозеф слабко поворухнувся, пробурмотав щось невиразне й знову обм’як. Він був важкий, невимовно важкий, але Марті якимось дивом пощастило взяти неживе тіло на руки; в очах потемніло — чи, може, навколо справді запанувала ніч?! — і Марта незграбно ступнула до відчинених воріт. Джошеві ноги волочилися по землі; кров безугаву стугоніла в скронях, але жінка закусила губу й зробила ще один крок.
І тоді пролунав голос.
Той самий.
Тільки в ньому вже не було глузування — лише подив та якась зачаєна непевність.
— Він мій, жінко! Що ти робиш?! Хто ти? Постривай! Давай поговоримо! Я хочу знати, як ти можеш…
Крок.
— Стій!
Ще один.
— Хто ти?!
Ніколи… ніколи не ставайте на шляху у Великого Здрайці!..
Прости, батьку Самуїле!
Прости…
Он вони, ворота.
Он… вони.
І тут Марта відчула, як зовсім поруч з її плечем у Джошеве горло вп’ялися чиїсь міцні пальці. Тіло на руках жінки здригнулося й захрипіло, приростаючи до неї, як нерозривно зв’язана з матір’ю дитина до пологів; Марта похитнулася, але втрималася на ногах, навіть не встигла злякатися. Джоша повільно, але невблаганно відривали від неї, відривали разом зі шкірою — з їхньою спільною шкірою! — і Марта закричала від болю та відчаю, зубами вчепилася в чужі пітні пальці на душі її коханого… вона рвонулася, гарчала й трусила головою, як дикий звір, — і в цю мить вони з Джошем просто-таки випали за ворота.
