Волонтер - Білий Дмитро (читаем полную версию книг бесплатно .txt) 📗
Але ці люди вмерли від страху.
Обличчя їх були викривлені невимовним, диким жахом. Обличчя чоловіків, старих, жінок і дітей. Судячи зі ступеня розкладання трупів, усі вони умерли кілька днів тому. Якщо ви хочете одержати уявлення про те, який був вираз їхніх облич, подивіться картину Верещагіна «Апофеоз війни». Я бачив колись цю картину і все життя думав, що тільки черепи можуть передати всесвітній жах. У цю хвилину я зрозумів, наскільки помилявся.
Обернувся до Ольги.
— Вам краще не дивитися, — тихо сказав я, розуміючи, що вона ось-ось знепритомніє. Ольга, з останніх сил утримуючись у сідлі, дістала хустку і приклала її до обличчя.
Вирази лиць цих покручених жахливими судомами тіл назавжди викарбували в моїй свідомості нову, досі невідому для мене грань між минулим уявленням про реальність і майбутніми нескінченними нічними кошмарами.
Поселення, судячи з усього, було досить великим, нараховувало більше сотні будинків, віддалік я побачив гострий дах буддистського храму. Ми просувалися вулицею мертвих, і цей жах продовжувався, аж поки ми виїхали на центральний майдан села.
На площі лежало з десять мертвих тіл — над чорними калюжами засохлої крові вилися хмари мух. Це були трупи чоловіків, деякі стискали в руках сокири й коси. Тіла їх були покалічені, начебто всі вони потрапили в жорна чи під гігантські леза. Усюди валялися відрізані чи вирвані кінцівки. Я побачив кілька тіл, буквально розірваних навпіл.
Обличчя Імамури залишалося наче спокійним, солдати тривожно оглядалися, один з інженерів-топографів, схилившись, натужно блював. Я відчув, як і мені в голові запаморочилося. На мить у очах усе стемніло. Захотілося пришпорити коня і швидше вискочити з проклятого поселення.
Імамура під’їхав до краю майдану й натягнув поводи, про щось роздумуючи.
І тоді почалося…
Першим загинув кулеметник. Я побачив, як на спині в нього, між лопатками, раптово утворилася велика рвана діра. Він відкинувся на спину коня, закидаючи голову. Повільно, дуже повільно його кулемет падав на землю, а коли впав, і пил піднявся маленькими фонтанчиками довкола нього, я почув сухий звук пострілу.
Відразу після першого пострілу затріщали пострілами всі будинки, що оточували нас. Переді мною метнувся кінь, на спині якого висів вершник — обличчя солдата чорніло закривавленою суцільною раною. Інженери були вбиті в перші секунди.
Мені здалося, що всі вони миттєво перетворилися на дерев’яних ляльок, збитих одним ударом. Десь на рівні інстинкту самозбереження я зрозумів, що по нас б’є кулемет. Перед копитами коней забили аж до краю майдану фонтанчики пилу, начебто невидима голка гігантської швейної машинки прострочила впоперек увесь майдан. Я рвонув поводи на себе, піднімаючи коня дибки й закриваючи ним Ольгу. Коня різко кинуло вбік, і він почав завалюватися, я висмикнув чоботи зі стремен і встиг зіскочити, перед тим як він упав. Вихопивши револьвер, я обернувся на Ольгу — її кінь крутився, як ужалений, на одному місці. Раух, розмахуючи маузером, уже висів на його поводі. Ван і Багуляк, присівши за крупами своїх убитих жеребців, стріляли в когось із карабінів.
Я не пам’ятаю, як ми опинилися біля найближчого будинку. Пам’ятаю тільки, як ударом ноги вибив двері і стріляв у тіні озброєних людей, що виднілися між сусідніх будинків, поки повз мене не проскочив Раух, тягнучи за руку Ольгу, а потім Ван і Багуляк, що задкували й безупинно стріляли. Нарешті заскочив і я. У фанзі було темно. Я відразу кинувся до світлого прорізу вікна, спіткнувся через труп, що лежав прямо на порозі, і, не втримавшись на ногах, відразу впав. Бамбукові стіни фанзи миттєво покрилися десятком пробоїн від пострілів, крізь які вдарили сонячні промені. Відчувши тишу, я підхопився на ноги — і крізь вікно побачив зігнуті фігури людей, що бігли до нас через майдан. Я, Раух, Багуляк і Ван почали стріляти одночасно. Нападаючі миттєво зникли, але п’ятеро залишилися нерухомо лежати посеред майдану.
Тріск пострілів стих. Від загону Імамури нікого не залишилося. Якийсь солдат повз до нашої фанзи. Звідкись пролунав постріл — і солдат завмер, впавши обличчям у землю. Тільки кілька переляканих коней гасало майданом…
Револьвер системи наган — машина гарна, та тільки патрони швидко закінчуються. Я клацнув барабаном і почав гарячково ритися в кишенях, сподіваючись знайти хоча б кілька набоїв.
Багуляк закричав:
— Амба! Набої скінчилися!
У темряві почувся голос Рауха:
— У кого скільки залишилося? — прохрипів він.
— Три! — відповів Ван.
Я нарешті намацав трохи патронів у нагрудній кишені френча.
— Штуки чотири, — сказав я, заряджаючи барабан.
— І в мене два, — голос ротмістра пролунав разом з клацанням затвора маузера.
Мені здалося, що у фанзі навпроти сковзнула тінь. Я підкинув наган і вистрілив — почувся чийсь здавлений лемент.
— Не стріляти! — крикнув ротмістр.
— А що робити? — почувся розгублений голос Багуляка. Я відчепив свою шашку і, не оглядаючись, кинув її товаришові.
Знову запанувала ненависна тиша. І тільки вітер здіймав клуби пилу й десь віддалік чулося іржання коней, що рятувалися втечею. Я оглянув наш прихисток. Втиснувшись у кут, затуливши обличчя руками, сиділа Ольга, її губи щось нечутно шепотіли. Ван стояв спиною до мене, висунувши карабін у протилежне вікно, Багуляк задумливо поглядав то на клинок шашки, то на проріз дверей. Раух стояв поруч зі мною, приклавши маузер дерев’яною кобурою-прикладом до плеча. У зубах у нього блиснула латунь патрона.
Я перехопив рукоять нагана двома долонями, до різі в очах вдивляючись у будинки, що стояли навпроти.
— Не стріляйте! — почув я голос, що доносився звідкись із боку протилежного провулка.
Ми завмерли. Із-за будинку навпроти вийшла людина, тримаючи в руці якийсь круглий предмет. Я очікував побачити кого завгодно — китайського червоного офіцера, маньчжурського бандита, навіть комісара в будьонівці й лискучій шкірянці — але не цю дивну фігуру. На середину майдану повільно, але без ознак страху вийшов чоловік, одягнений у чорний піджак і вигладжені штани, щоправда, заправлені у високі м’які монгольські чоботи.
— Не стріляйте, — повторив він, піднявши над головою круглий предмет.
Я жахнувся, зрозумівши, що круглим предметом була людська голова. З неї на білу сорочку чоловіка хльостала кров, але він не звертав на це ніякої уваги. Розмахнувшись, він жбурнув голову в напрямку до нас. Та з глухим стукотом покотилася по землі. Я відчув крижаний холод — це була голова лейтенанта Імамури.
Я почув, як Раух повільно звів курок. Погляд ротмістра був прикутий до парламентера.
— Не стріляйте! — знову крикнув той. Одночасно з цим лементом Раух вистрілив. Я теж кілька разів натиснув на курок. Затріщали постріли. Порив вітру підняв на місці парламентера хмару пилу. Ще кілька разів клацнув спусковим гачком, але барабан револьвера був порожній — і в ту ж мить град куль прошив наш притулок. Я кинувся до Ольги, обхопив її, і ми впали на підлогу. Чув, як кулі проштрикують стіни будинку, на спину мені сипався сухий пил з потрощених пострілами дощок. Мені здавалося, що фанза от-от розвалиться від цього свинцевого шквалу. Ольга тремтіла.
Знову настала тиша. Через хвилину почувся сміх, від якого в мене мороз пройшов по шкірі, і я знову побачив того ж самого чоловіка — він знову виходив на середину майдану.
— Не стріляйте! — здавлюючи сміх, повторив він. Раптом Раух висмикнув порожню обойму з маузера й миттєво вставив у неї останній патрон, який тримав у зубах.
Він відскочив від вікна й підняв маузер. Погляд ротмістра, божевільний погляд останнього розпачу, метався між фігурою людини у вікні й Ольгою. Кілька разів він підкидав маузер, цілячи то у вікно, то в Ольгу. Ольга приречено дивилася на Рауха. Раптово ротмістр застиг — його маузер був спрямований на Ольгу. Лівою рукою він повільно пересмикнув затвор. Я зрозумів, що зараз має статися, і кинувся на ротмістра. Пролунав постріл, куля пробила дах. Ми разом впали на землю. Я відразу підхопився. Від вікна було чути сміх. Устав, важко дихаючи, і побачив, як Раух повільно піднявся й несподівано з усіх сил жбурнув свою зброю об землю. Ми мовчки дивилися на нього. І ротмістр видавив з ненавистю крізь зуби:
