Шлях меча - Олди Генри Лайон (книга бесплатный формат .txt) 📗
Вони розмовляли.
І я не посмів їх перервати.
Ми тихо зайшли в намет, лягли на повстину, і навіть Дзю не вимовив ні слова.
5
Усе було, як звичайно.
І прокинулися ми з Ченом одночасно, і розбудив нас звичний шум: брязкіт Диких Лез, голоси Звитяжців і людей, кінське іржання й тупіт…
«Ото вже ні, – подумав Я-Чен і взявся неспішно одягатися. – Ми тепер учені! Знову, мабуть, розважаються зранку!..»
У мене з одяганням клопоту особливого не було: сковзнути в піхви – справа нехитра; зате в Чена…
Одне слово, минуло таки чимало часу, перш ніж ми нарешті вибралися з намету.
І побачили.
Табір був повен своїх і чужих Диких Лез, навколо юрбилися якісь незнайомі шулмуси, шулмуски й шулмусенята, прагнучи одне одного перекричати (втім, для нас із Ченом і свої, й чужі були на одне лице!), і всіх їх було не багато, а дуже багато – разом із кіньми, візками, поклажею…
«Захопили, – мигнула очманіла думка. – Проспали водойму! Ось вони, люди Джамухи й Дикі Леза Чинкуеди! Зараз помітять нас…»
Останні слова я вимовив уголос.
– Хто помітить? – якось аж занадто безневинно поцікавився Уламок.
– Вони, – трохи розгубившись, відповів я. – Ці… Дикі Леза. І воїни Джамухи. Не бачиш, чи що?! Он їх тут скільки… Навіть баранів із собою пригнали!..
І справді, з південно-західних пагорбів чулося відчайдушне бекання.
– Баранів… – задумливо проскрипів Дзю. – І не витримав. – Самі ви барани однорогі! Куди ви дивитеся?! Он туди дивитися треба, куди я дивлюся!..
Ми подивилися.
До нас ішов білявий велетень Амбариша, одягнений у немислимо кошлаті шкіри поверх свого звичайного одягу, а Вогненний Меч Ґвеніль розлігся на його плечі; і сяяв еспадон, слід завважити, на весь клинок, анітрохи не бентежачись навколишнім юрмиськом.
Заради Нюринґи – що, у такому разі, тут відбувається?!
– Фальґриме, Ґвенілю, що все це означає? Кого ви сюди привели?!
– І знову не туди дивитеся, – повчальним тоном повідомив Дзютте. – І не в того запитуєте. Ви краще в Махайри запитайте, у Женця нашого Бронзового! Он він за Ґвенілем ховається – боїться, напевно… А якщо боїться – отже, у нього й треба запитувати!
Не те щоб Махайра справді чогось боявся, але чомусь щосили намагався залишатись якомога непримітнішим – тільки від Дзю не сховаєшся, хоч за Ґвенілем, хоч за ким, і довелося Махайрі разом із Діомедом іти до нас.
– Де це ви, – запитав я, – лусни вас Небесний Молот, пропадали?!
– Ти розумієш, Єдинороже… – почав було Ґвеніль не дуже впевнено, але тут його перервав Махайра, а потім його, у свою чергу, перервав Ґвеніль, а Діомед із Білявим узагалі говорили, не перестаючи й майже одночасно…
Загалом, як зрозумів Я-Чен із цього гамору, все відбувалося ось як.
Доки ми з Ченом і Куш-тенгрі шаманили, ми геть забули, що у світі існує ще хтось і щось, крім нас самих, і що наші ориджити з їхніми Дикими Лезами якось жили й до зустрічі з нами. Тобто, ми зовсім не подумали, що в дітей Ориджа тут є родини; але самі ориджити про це ні на хвилину не забували. І оскільки безпосередньо до Асмохат-та й Пресвітлого Меча вони звернутися не зважились, то звернулися спершу відповідно до Фальґрима-ецеге з Ґвенілем Могутнім і Діомеда-ецеге з Махайрою Хитромудрим.
Так… схоже, тут своя ієрархія склалася, на вершині якої Асмохат-та й Пресвітлий Меч сяють, і звертатися до них із дрібницями не слід, а оскільки для божеств усі мирські справи – дрібниці, то… Знайшли до кого звернутися, позашлюбні діти Ориджа!
А ось наші друзі-приятелі одразу вирішили допомогти в цій педантичній справі, підтвердивши, що не варто турбувати Асмохат-та й Пресвітлого Меча з такого незначного приводу.
– Просто зворушлива дбайливість! – мовив Уламок. І сталося неймовірне: Фальґрим із Діомедом зашарілися, почувши це в Ченовому перекладі, а Ґвеніль із Махайрою зніяковіло брязнули за мить до того, оскільки перекладу не потребували.
…І ось великі герої, що персоніфікували союз сили й розуму (еспадон із Женцем витерпіли й цю перлину творчості невгамовного Уламка), разом із ориджитами і їхніми Дикими Лезами пішли звільняти родичів Кулаєвого племені, яких узяв заручниками Джамуха. І віддав під нагляд численному племені маалеїв.
«А слова які, – понуро подумав я. – „звільняти“, „взяти в заручники“… маалеї, тим паче, якісь! А головне, що нам із Ченом слова ці навіть особливо дикими вже не здаються! Звикаємо, чи що? Ой, звикаємо… що ж у тобі такого, Шулмо?!.»
…Отож, незабаром біля місць звичайних осінніх кочовищ племені маалеїв з’явилися двоє кабірців і двоє Звитяжців, а також дюжина ориджитів із приблизно двома десятками Диких Лез.
І на чолі – юний Кулай-нойон.
Це, бач, супроти цілого племені, якому діти Ориджа й у кращі свої дні поступалися чисельністю втричі…
Фальґрим заговорив був щось про те, що справжній чоловік ворогів не лічить, але Чен жваво обірвав Білявого, запропонувавши справжньому чоловікові не ухилятися від оповіді.
…Скільки ми потім не сперечалися з упертим Дзю на тему, кому більше щастить – героям чи дурням – але нашим приятелям безсумнівно пощастило: маалеїв на місці не виявилося. Ориджити одразу ж обнюхали прилеглий степ, і це їх аж ніяк не втішило: маалеї невідь чому зібралися й рушили до ставки гурхана Джамухи.
І Мої-Ченові друзі не придумали нічого кращого, як поїхати слідом.
І поїхали.
Швидко-швидко.
І наступного дня їм знову пощастило (ображений Ґвеніль заявив, що пощастило саме маалеям, але Махайра запобігливо зашелестів, і еспадон замовк, давши змогу продовжувати Женцеві).
Як виявилося, нетерплячі маалейські воїни зі своїми Дикими Лезами поскакали вперед, а герої-визволителі наздогнали їхній обоз: скрипливі візки з нехитрим і хитрим шулмуським скарбом, галасливі вівці, крикливі діти – а також жінки, старі й підлітки, у тому числі й з родин ориджитів-заручників.
Охороняли все це строкате, голосне й повільне збіговисько всього вісім молодих Диких Лез із настільки ж молодими Придатками-маалеями.
Коли обоз зупинився, першим до маалейських охоронців під’їхав Кулай – беззбройний на знак миролюбства – і взявся віщати недовірливо притихлим маалеям про великого Асмохат-та, а насторожено оголені Дикі Леза слухали переконливий свист Ґвеніля й Махайри, що затіяли нехитру Бесіду.
Незабаром красномовство Кулая вичерпалося, і йому на підмогу поспішив старий хитрун Тохтар-кулу. Доки Махайра вів Бесіду з Ґвенілем, спричинивши загальне замилування, а ориджитські Дикі Леза з криком намагалися вбити в нечищені маалейські клинки істину про Великого і Єдиного Пресвітлого Меча («Убити?» – перепитав я, але Ґвеніль удав, що не розчув), Тохтар-кулу спішився, незворушно підійшов до найближчого візка й витяг із нього чийсь кобиз – отой ціпок зі струнами, здатний народжувати такі улюблені шулмусами звуки, схожі на скрип немазаного воза й водночас на нявчання кота, що прищемив хвіст.
– Поганий кобиз, одначе, – пробурчав Тохтар-кулу й махнув рукою. – Та нехай… який є.
І за мить просто очманілі від такого нахабства маалеї почули «Джир про Асмохат-та» у виконанні солов’я степів, старого Тохтара.
Джир цей Тохтар, недовго думаючи й беручи приклад із Діомеда, майже складав на ходу, опускаючи несуттєві з його погляду подробиці й додаючи до Моїх-Ченових діянь безліч нових подвигів. Тим паче, що чутки про появу Асмохат-та якимось незрозумілим чином уже рознеслися по степу, і зайві подвиги у викладі Тохтара виявилися дуже доречні!
А наостанок, як повідомив мені звеселілий Махайра, еспадон Ґвеніль Могутній геть-чисто зіпсував два чи три вози, причому останню голоблю перерубав не впоперек, а мало не вздовж – у що було тяжко повірити, знаючи швидкого на вигадку Махайру.
Так чи інакше, маалеї й Дикі Леза (включаючи шулмуських підлітків, що пищали від захвату, зойкальних жінок і сивобородих патріархів, що схвально цокали язиками) швидко перейнялися величчю Асмохат-та й Пресвітлого Меча, а оскільки доганяти своїх родичів і повідомляти про викрадення ориджитських родин було для воїнів-маалеїв ганьбою – то й ув’язалися молоді маалеї зі своїми Дикими Лезами, а заодно й з маалейським обозом за визволителями й звільненими до священної водойми, щоб побачити й прилучитися…
