Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина (читаем книги txt) 📗
— Аякже!
- І як вас звати згідно документів?
— Можете звати Іваном, або Петром, мені байдуже. Я маю до вас пильну справу, але, щоб залагодити її, мушу багато чого спершу пояснити. Я бачив, як ви щойно дивились на вогонь, ніби тримали в руках келих вина, а поруч лежав меч. Цілком можливо, що ваш предок, втіленням якого ви є, має стосунок до моєї історії. Бо тільки лицар міг відмовитися від теплого місця у Львівській поліклініці для військових. Вам треба було зробити лише малесеньку поступку вашій гордості…
— Неправда, все було не так! — вигукнув Олексій Іванович. — Я погодився, але туди призначили досвідченішого лікаря, кандидата наук.
— Так, це пояснює все.
- І взагалі, дайте мені спокій!
— Добре, — здвигнув плечима химерний пацієнт. — Вже даю….
І повернувшись, пішов у напрямі лікарняного корпусу. Полум’я хитнулось йому вслід. Всі охнули, бо, здавалось, вогонь зараз побіжить, спалюючи усе на своєму шляху.
«Маячня якась,» — подумав лікар. Йому щось перехотілось дивитися на вогонь, і він пішов углиб саду, не туди, де мав бути Адам Віцентійович, а трохи вправо у бік залісненої гори, до якої впритул наблизився сад. Звідти йшов дикий первісних запах моху, прілого листя, плісняви. Гора була природньою огорожею для велетенського старого саду, про який давно вже ніхто не дбав, але, безперечно, користав з яблук, горіхів та слив, коли надходила їхня пора. Олексій Іванович сперся на стовбур і став дивитися на гору знизу, думаючи, що по тому крутому схилу напевно не здіймалася жодна людина: суцільне плетиво буків і грабів, поміж яких дощі й вітри влаштували цілі загати хмизу й змертвілого листя. Цікава тут природа. Коли настане мир в цих горах, він зможе краще їх пізнати.
Щось свиснуло йому над вухом і по плечі вдарила відчахнута гілка. Олексій Іванович інстинктивно сховався за стовбур, хоч його добре було видно з гори. Але другого пострілу не було. Його попередили. Він навіть не встиг злякатись того лісового снайпера. Тільки чомусь стало прикро. Мав на собі лікарський білий халат і прийняв усі правила, які йому нав’язали як з Гори, так з Ділу, а тому досі був живий.
Він поволі рушив назад, до вогнища, у якому згорів увесь папір й тріщало лише сухе гілля. Хворі розійшлися по саду в пошуках палива, щоб продовжити існування вогню. Помітивши, що двоє йдуть у його бік, до того місця, де він щойно стояв, лікар замахав руками:
— Не смійте туди йти! Не можна!
Як на маленьких дітей. Бо чувся наче ошуканим. Не через постріл, ні.А тому, що як дитина, вірив у те, що казали йому пацієнти, та й просто інші люди. Не любив наказів, проте був піддатливий на прохання, як усі самітники. Але ж знав життя…Не злічити на ньому було синців, подряпин, ран, завданих часом. Це зношене життя мало би з кожним роком цінуватись все менше, та чомусь ті, кому воно належало, ставились до власної руїни щораз із більшою шанобливістю. Парадокс! Молоді ведуть війну, наче дикі звірі, ховаючись по ярах, вмирають, віддаючи своє життя за безцінь. Натомість старі правлять тим часом світом без найменших докорів сумління, бо зрештою, виживають не найкращі. Хіба було по-іншому у тому 1301 році?
«Доля звершилась.» Що це має означати?
У казенній кімнаті, майже палаті, де в холодних кутках зависла припорошена павутина, Олексія Івановича охопив смуток Він міг би піти до свого кабінету, попрацювати з паперами, заварити міцного чаю, але думка, що його можуть вбити тепер, після чотирьох років війни, що він і далі залишається мішенню для тих, що з лісу, і для тих, хто з міста, не вступалася з голови. Життя не повинно бути безглуздим, принаймні, його кінець. Мабуть, для того люди вигадали Бога, щоб виправдати абсурдність власного існування.
Він просто ліг собі на ліжко, ногами до вікна, ніби вечірне темносинє небо було чимось кращим, ніж бруднобіла стіна з потрісканими дверима й поламаним замком.І нічим не відрізнявся від тих, кого віддано під його опіку: такий самий убогий, напівголодний, покинутий. Мабуть, Бога треба було вигадати ще й для того, щоб мати з ким говорити на самоті.
Від хвороби та поганого харчування Олексій Іванович весь час хотів спати, тому заснув і цього разу, як, зрештою, усі, хто лишався на ніч у лікарні.Знову у його голові з’явилась сумовита музика: не скрипка, а флейта, а, може, навіть людський голос. Та зненацька тіло його струсонуло від внутрішнього поштовху, аж підкинуло на ліжку: не спи! За вікном шумів дощ, падав непроникною сірою масою. Отже, настав ранок. Годинник стояв на сьомій годині, зупинений. Давно пора його викинути. Олексій Іванович прислухався: у коридорі жодного звуку. Невже усі проспали? Він вийшов у коридор і зазирнув найперше до кімнати санітарів. Ті спали, посхилявшись на стіл. Лікар не насмілився їх будити. Краще піде сам подивиться, як там хворі. Але усі мирно, аж наче солодко спали, навіть не вкриті, як завше, з головою.І їхні відкриті обличчя випромінювали спокійну захищеність. Не зайшов він лише до четвертої палати. Натомість постукав до Адама Віцентійовича, а коли той не озвався, натиснув на клямку дверей й тихо увійшов. Старий психіатр спав також на боці, і обличчя із заплющеними очима було звернене до фотографії в рамці, яка стояла на столі: жінки і троє хлопчиків, що тулились до неї.Олексій Іванович ніколи не бачив у нього цієї фотокартки і не чув, чи була в старого родина. Була, а тепер немає.Він згадав його слова про гетто, два розстріли, і щось здусило йому горло… Тихо зійшов сходами до кухні, що знаходилась у цоколі будинку. Там було холодно і тихо. Кухарка Ганна, що часом ночувала тут, аби встигнути приготувати сніданок, спала на лаві біля плити, дбайливо вкрита ковдрою.
— Тихо! — почув він шепіт за спиною, і рвучко обернувся. За ним стояв вчорашній його співрозмовник. — Не будіть їх?
— Чому? — пошепки спитав Олексій Іванович.
— Бо їм добре так, а надворі дощ, і він буде падати, скільки я йому скажу. А ви ходіть зі мною.
Щось було в його голосі таке, що Олексій Іванович без вагання рушив за тим чоловіком. Це був не той стан, майже паралізованого страхом цивільного перед людьми в погонах НКВС, а почуття майже сліпої довіри. Краще б пацієнт з четвертої палати мовчав, але він обернувся на сходах, що вели униз, і сказав:
— Може статись так, що хтось потім не прокинеться. Так буває, коли вони чують цю музику. Але смерть і так стоїть уже в них у головах, і нічого тут не вдієш.
— Яка ще музика?
— Моя музика, — з якоюсь гордістю відказав чоловік.
— Стривайте! — вхопив його за рукав лікар. — Як це можна не прокинутися від музики? Що ви цим хочете сказати?
— Музика, яка лежить в основі гармонії світобудови, пане докторе. Її можна почути у собі й вийняти з себе. А потім відтворити. Ця музика не вбиває. Але ми матимемо час ще про це поговорити, я вам обіцяю.
Його спокійний тихий голос знову повернув лікарю почуття дитячої довіри. Треба було просто йти за ним, дивитись, як він впевнено знаходить вимикачі, запалює світло в підземеллі, відсуває засув, заходить до моргу, де, на щастя, немає жодних мертвих тіл, і жодного запаху, що нагадував би про смерть. Олексій Іванович подумав, скільки життєвої сили забрав у нього позавчорашній день, коли він водив туди капітана. Але тут чоловік впевнено підійшов до дверей, від яких нібито не було ключа, вийняв з кишені той ключ і легко повернув у замку.
— Це я, Олю! З паном доктором.
Почулось шарудіння і загорілось світло.
— Заходьте!
За дверима була маленька кімнатка, навіть не кімнатка, а площадка, з якої вели сходи нагору. На соломі у кутку лежала купа дрантя, а коло нього сиділа молода дівчина, тримаючи на колінах якийсь згорток. Але погляд у неї був насторожений, а не привітний.
— Не бійся, Олю! Пан доктор допоможе нам.
— Та я не боюся, — відповіла вона трохи хрипкуватим, застудженим голосом, — але йому зовсім зле…
Олексій Іванович аж відсахнувся, одразу второпавши, у яку страшну пастку його заманили.
— Це пан доктор боїться, — сміло мовила дівчина. — Треба було нам усім підірватись на гранаті..
