Спалах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги .TXT) 📗
Проклята тиша, здатна довести до божевілля, розпанахує мені груди, переставляє місцями все, що, на її думку, не так розташоване, виймає мене зсередини і жене додому, розганяючи табуни мурашок по гарячій спині. Докурю і йду. Вирішив це твердо, і передбачення скорого кінця безглуздої мандрівки надає сили. Поволі заспокоююсь, дуже поволі. Зараз дремену, мов сполоханий заєць, і бігтиму дорогою, не озираючись.
Спалах стався.
Спалах стався зненацька. Долина виблиснула, як люстерко проти сонця, але за мент знов потемніла, тільки там, в глибині, ще світиться осяйна баня, котра й справді нагадує за формою курінь.
Ось почулося таємниче шемрання і метушня, безліч приглушених голосів раптом увірвалося в поле мого слуху, всі вони прямували до світляної бані, а вона горіла самотньо і пишно, а найдивніше — не освітлюючи простору довкола себе, хоча її яскраве сяйво повинне було б вирвати з темряви певну територію. Вся долина ожила і закипіла, я нічого не бачив, але виразно чув, як прокидається життя, навіть папороть і каміння під ногами заворушилися й збуджено заклекотіли, здавалось, мене зараз зіб’є з ніг зелена хвиля порослі, кущі сколихнулись і шумом своїм оточили з усіх боків.
Високо в небі спалахнула зірка, світло її пульсувало не повільніше биття мого серця. І тут я помітив, що й світляна баня пульсує в тому ж ритмі. Зірка і баня мов перегукувалися, і була їхня бесіда спокійною й, здається, не позбавленою змісту. Я миттю зібрався докупи, все тіло напружилось і являло собою чіткий, не розбитий на клани механізм, щез той страх, який загніздився було в душі, щезла примара невідомості, я сам пульсував, світився й перегукувався з зорею.
Оце і є та довго очікувана нагода, щоб розкрити таємницю. Обережно почав спускатися в напрямку загадкового сяйва, все ще не випускаючи з рук сікача. Що ближче підходив до нього, то шум довкруж усе несамовитішав, здавалось, що завіває завірюха, папороть попід ногами вирувала, мов розбурхане море, і мало не збився з ніг, йти було важко, ноги раз у раз ковзали по замшілім камінні, спотикались, а кущі кипіли білим цвітом, шарпалися до мене й на очах виростали до велетенських розмірів. Пульсування світла зірки й бані все інтенсивнішали і скидалися на черги скорострілу. Раптом ліва нога проїхалася по каменю, я не втримався і беркицьнув у кущі, сікач випав з рук. Мені вдалося його намацати, але… але він відчутно поважчав! Я звівся на ноги, сікач усе важчав і важчав, уже не міг його втримати однією рукою і взяв ув обидві. Вага так хутко прибувала, що він уже просто пригинав мене до землі і, щоби чого доброго не надірватися, таки впустив його. Він гугупнув із силою, яка могла б рівнятись удару падаючої брили.
Без цієї зброї я вмить підупав духом. Але мене все ж тягло вниз у долину, бо на другу нічну мандрівку ледве чи відважусь. Краще зараз знайти відгадку.
Якщо не слідкувати за отим світінням, а дивитись під ноги, йти значно легше. Минуло, може, хвилин п’ять, коли звів голову. За цей час я вже повинен був опинитися в центрі долини, а проте не наблизився ані на метр. Сяйво знаходилося на тій самій відстані, що й тоді, коли я впав. Згадалася розповідь Каленика, отже, це правда — сяйво не підпускає до себе. А що, як кинути в нього каменем? Ця думка, звісно, безглузда, та має свої глибокі традиції — все, що не можна осягти розумом, викликає бажання просто знищити. Я таки схопив камінець, але тільки-но він одірвався од землі, як теж почав важчати і важчав доти, доки я з прокляттям не позбувся його.
Тепер остаточно втратив рештки хоробрості — повернувся й побіг, і тікалося мені так легко, що й не встигав цьому дивуватися. Хоч і було чого — бо ж гнав під гору.
У вівторок сталася нова пригода. Тільки-но прийшов додому, жінка спитала:
— Ти не бачив там Андрійка?
— Де?
— Ну як де? Він грався біля хвіртки.
— Не бачив.
Христя вийшла з хати й за кілька хвилин повернулася.
— Слухай, його ніде нема. Куди він подівся?
Тепер ми обоє почали шукати малого, а коли обнишпорили вже всі закапелки, жінка кинулася по сусідах, а я пішов по дорозі. Й лише тоді, коли спустився до Кривої долини, то за кам’яною брилою побачив його. Андрійко спокійно сидів собі й грався кольоровими камінчиками.
— Що ти тут робиш?
— Граюся.
— Пішли скоро додому. Мама там плаче за тобою, а ти такий поганий…
Я схопив його на руки, але він почав борсатися й кричати:
— А камінчики? Забери камінчики!
Довелося підібрати і їх. З малим на руках я що було духу поквапився назад.
— Ну, хіба можна бути таким нечемним? Як ти міг сам піти сюди? Зараз тобі мама покаже!
Малий сміявся і тішився невідомого чого.
Христя вибігла нам назустріч, на бігу витираючи сльози.
— Ну, я тобі зараз!.. — приказувала вона, та я її втихомирив, бо ж коли дійде до ритуалу покарання, то з малого не витягнеш і слова.
Ми напосілися на нього — чого він подався аж так далеко?
— А мене вуйцьо забрав.
— Який вуйцьо?
— Він прийшов і каже: пішли до мене, я тобі дам дуже гарні іграшки, а ти мені дай зайчика. Я йому віддав зайчика, і ми пішли, і він мені дав камінчики. Тату, а де камінчики? Ану покажи мені.
Я витяг з кишені жменю камінців і тільки тепер придивився до них — скидалися на дорогоцінні. Жінка охнула.
— Ти щось розумієш?
— Так само, як і ти.
— Хто ж то міг бути?
— Мабуть, той незнайомець, що зазирав у вікна.
— Але ж ці камінці… вони як дорогоцінні.
— Подібні… Андрійку, а що тобі ще той вуйцьо казав?
— Нічо.
— Він тобі показав, як вертатися додому?
— Показав. Він пішов, а я сів і грався. Дай мені камінчики, чо ти забрав?
Я дав йому частину камінців, а решту сховав до кишені.
— Завтра буду в місті, то зайду до ювеліра.
— Слухай, — перестрашилась Христя, — піди ліпше до Славка. До будь-кого не йди. Що ти поясниш незнайомому? Якщо вони дійсно дорогоцінні — клопоту не оберешся.
— Мало що… Може, в тій долині якісь родовища.
— А коли ні, то хто повірить в твої балачки. Якийсь вуйцьо дав! Попробуй поясни, який вуйцьо.
Славко оторопів. Для певності ще раз оглянув камінці під лупою.
— Де ти їх узяв?
— Та це Христі бабця у спадок лишила.
— Бреши більше. Ну, та це твоє діло. Хочеш, я продам їх?
— Та ні, що ти… сімейна реліквія.
— На біса вони тобі здалися? Маринувати будеш? Давай продам!
— Знаєш, я з законом ніколи в цюцю-бабки не грався і не збираюся.
— Дурний тебе піп хрестив! Але як надумаєш — приходь до мене. Тут знаєш на скільки? Хе-хе… Та тут, братчику, на добрих… егм… двадцять тисяч.
Навіть при тому, що Славко в таких випадках завше занижував справжню ціну, сума мене ошелешила. Адже я йому не все показав.
Повернувшись додому, вирішив, поки ще видно, пройтися до Кривої долини. Розгадка крилася там.
Туман клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.
— Я знав, що ви прийдете.
Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.
— А-а, це ви, — кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.
— Що ви тут знову шукаєте?
— Хочу вияснити, хто виміняв у мого сина зайченя.
— Це пояснити просто — виміняв я.
Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нікуди не пішов та й не називав би вуйцем.
— Але чому ви? Навіщо це вам? Хто ви?
— Ми прилетіли сюди з іншої планети і приземлилися в цій долині. Першими живими істотами, яких побачили, були зайці. Вийшла помилка. Подумали, що саме так і виглядають мешканці Землі… Це було так давно… я ще був зовсім малий. Мої батьки і їхні товариші прибрали такого ж образу і подоби, як ті істоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашій планеті зайці давно вимерли… Вони залишили мене біля апарата, а самі вийшли з долини і наблизились до ваших осель. В них почали стріляти, травити собаками… І тоді зрозуміли помилку. Ті, хто стріляв, виглядали так само, як і вони… це були такі самі люди. Нічим не відрізнялись. Перелякані «зайці» побігли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собі справжній вигляд. Тільки вже було пізно. Ваші люди їх випередили і розтрощили апарат… Це було за першої світової. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…
