Погоня за вівцею - Мураками Харуки (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗
— Дякую, не треба, — відповів я і поклав трубку.
Я телефонував їй о другій, шостій і десятій, але ніхто не брав трубки. Очевидно, вона була по-своєму зайнята.
Спіймати її я зміг нарешті о десятій наступного ранку. Я коротко відрекомендувався і сказав, що хотів би поговорити про одну справу щодо недавньої реклами, а потім запитав, чи вона не погодилася б разом зі мною повечеряти.
— Але кажуть, що роботу вже закінчено, — сказала вона.
— Закінчено, — погодився я.
Вона, здавалось, була трохи спантеличена, але більше не перепитувала. Ми домовились зустрітися в кафе на вулиці Аоямадорі.
Я замовив по телефону столик у французькому ресторані найвищого класу серед відомих мені досі. Потім натягнув на себе щойно куплену сорочку, довго вибирав краватку й одягнув ще зовсім новий піджак.
Як і застерігав фотограф, вона справді була нічим не примітна. У простій одежі, з рядовим обличчям, вона здавалася хористкою другорядного жіночого коледжу. Але для мене, звісно, це не мало значення. Мене розчарувало те, що вона повністю заховала вуха під спущеним донизу волоссям.
— Ти ховаєш свої вуха, чи не так? — недбало спитав я.
— Ага, — відповіла вона недбало.
Ми прибули трохи раніше, ніж передбачалося замовленням, а тому були першими відвідувачами. Освітлення було блідим, підійшов офіціант і довгим сірником запалив червону свічку на нашому столі, а метрдотель своїми риб’ячими очима уважно перевіряв, чи правильно розкладено серветки, тарілки, ложки й виделки. Начищена дубова підлога, викладена у вигляді ялинки, яскраво виблискуючи, відлунювала від стуку підборів офіціанта. Його черевики здавалися набагато дорожчими від моїх. Квіти у вазонах були свіжими, а на білих стінах висіли оригінали (це було видно з першого погляду) картин сучасного мистецтва.
Я пробіг очима по переліку вин і вибрав біле, а з закусок зупинився на качиному паштеті, окуні в глечику і печінці морського чорта із вершками. Після ретельного вивчення меню, вона замовила суп з морської черепахи, салат із зелені та мус з морського язика, а я — суп з морського їжака, смажену телятину, приправлену петрушкою, і салат з помідорів. Все це, здається, обійшлося мені половиною витрат на прожиток протягом місяця.
— Прекрасний ресторан, правда? — сказала вона. — Ви часто сюди приходите?
— Лише іноді у зв’язку з роботою. А взагалі мені самому подобається пити віскі та їсти тамтешні страви в барі, а не в ресторані. Мені так приємніше. Бо не доводиться зайвий раз думати і щось вирішувати.
— А що ви завжди їсте у барі?
— Всілякі речі, але найчастіше омлети і бутерброди.
— Омлети і бутерброди… — повторила вона. — Ви щодня їсте в барі омлети і бутерброди?
— Не щодня. Через кожних три дні я сам готую собі їжу.
— Виходить, що протягом двох із трьох днів ви їсте у барі омлети і бутерброди.
— Мабуть, що так.
— Чому омлети і бутерброди?
— Бо у пристойних барах подають смачні омлети і бутерброди.
— Он що… — сказала вона. — Ви дивна людина, хіба ні?
— Абсолютно не дивна, — відповів я.
Я не знав, як, власне, перейти до суті справи, тому якийсь час мовчки поглядав на недокурки у попільничці.
— Ви хочете поговорити про роботу? — перервала вона мовчанку своєю допитливістю. — Але як я вже казала вчора, роботу повністю закінчено. Питань немає. І тому немає про що говорити.
Вона видобула з торбинки ментолову сигарету й, запаливши її ресторанним сірником, глянула на мене так, наче хотіла запитати: «Ну, то що?».
Коли я вже збирався говорити, до нашого столу, самовпевнено видзвонюючи підборами, підійшов метрдотель. Усміхаючись, наче показуючи фотографію свого єдиного сина, він повернув до мене етикетку на пляшці вина. Коли я на знак згоди кивнув головою, метрдотель вийняв корок з приємним легеньким звуком і налив нам у склянки вина на один ковток. В його смаку відчувалися всі витрати на вечерю.
Метрдотель пішов, а натомість підійшли два офіціанти й поставили на стіл дві великі тарілки із закусками та по одній тарілочці перед кожним з нас. Як тільки вони пішли, ми залишилися самі.
— Я будь-що хотів побачити твої вуха, — чесно признався я.
Вона мовчки наклала в тарілочку качиного паштету і печінки морського чорта, а потім ковтнула вина.
— Вибач за настирливість.
— Смачні французькі страви — зовсім не настирливість, — і вона ледь-ледь усміхнулася.
— А розмова про твої вуха не буде видаватися настирливістю?
— Та ні. Однак усе залежить від кута зору.
— Поговоримо, взявши до уваги твій улюблений кут зору.
Підносячи до рота виделку, вона кивнула головою.
— Кажіть прямо. Бо це мій найулюбленіший кут зору.
Якийсь час ми мовчки пили вино й не переставали їсти.
— Скажімо, я повертаю за ріг вулиці, — сказав я. — І от переді мною хтось уже повернув за ріг наступної вулиці. Його постаті я не бачу. Якусь мить мені видно лише білі поли його пальта. І тільки ця білість назавжди вкарбовується в моїх очах. Тобі знайоме таке відчуття?
— Гадаю, знайоме.
— От саме таке відчуття породжують у мені твої вуха.
Ми знову мовчки їли. Я налив їй вина, а потім собі.
— Може, у вашій голові виникає не подібна сцена, а лише таке відчуття? — запитала вона.
— Так воно і є.
— А коли-небудь раніше у вас було таке відчуття?
Хвилину подумавши, я заперечливо махнув головою.
— Ні, не було.
— Отож виходить, що виною всьому мої вуха?
— Я не впевнений, що саме так можна стверджувати. Бо звідки взятися такій впевненості? Я ніколи не чув, щоб форма вуха викликала в когось завжди певне відчуття.
— Я знаю одну людину, яка пчихала щоразу, коли бачила ніс Фари Фосет. На пчхання мають значний вплив психологічні чинники, чи не так? Як тільки причина і наслідок зчіплюються одне з одним, ніщо вже їх не роз’єднає.
— Мені нічого не відомо про ніс Фари Фосет, однак… — сказав я і, ковтнувши вина, забув, що збирався додати.
— Може, ви мали на увазі щось інше? — спитала вона.
— Ага, трохи інше, — відповів я. — Моє відчуття надто розпливчасте, але дуже стійке. — Я розвів руки на відстань одного метра, а тоді зблизив до п’яти сантиметрів. — Боюсь, що я не можу як слід усе пояснити.
— Сконцентроване явище на основі розпливчастих мотивів.
— Саме так, — погодився я. — Ти у сім разів розумніша за мене.
— Я відвідувала заочні курси.
— Заочні курси?
— Так, заочні курси психології.
Ми розділили на нас двох залишки паштету. Я знову забув, що збирався відповісти.
— Скажіть, ви ще не збагнули зв’язку між моїми вухами і вашими відчуттями?
— Ні, не збагнув, — відповів я. — Я до кінця не зрозумів, на мене діють твої вуха безпосередньо чи щось інше за їхнім посередництвом.
Поклавши обидві руки на стіл, вона злегка здвигнула плечима.
— Ці ваші відчуття доброго чи поганого ґатунку?
— Жодного. Або подвійного. Точно не можу сказати.
Обхопивши долонями склянку з вином, вона якийсь час дивилася мені в обличчя.
— Схоже, що вам треба навчитися висловлювати почуття.
— Я справді не вмію їх описувати, — погодився я.
Вона всміхнулася.
— Але не журіться. Загалом я зрозуміла, що ви мали на увазі.
— Так що ж мені робити?
Вона довго мовчала. Здавалося, ніби думала про щось інше. На столі лежало п’ять порожніх тарілок, схожих на мертві планети.
— Послухайте, — перервала вона довгу мовчанку. — Я гадаю, що нам треба стати близькими друзями. Звісно, якщо ви не проти.
— Звичайно, я — за, — відповів я.
— І до того ж дуже близькими друзями, — сказала вона.
Я кивнув головою на знак згоди.
От таким чином ми стали дуже-дуже близькими друзями. Через півгодини після того, як уперше зустрілися.
— Як близький друг я хочу дещо запитати тебе, — сказав я.
— Питайте.
— По-перше, чому ти не показуєш своїх вух? І, по-друге, чи твої вуха коли-небудь раніше мали особливий вплив на когось іншого, крім мене?
