Спалах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги .TXT) 📗
Лицарів назбиралося чимало, хоч і не стільки, як минулого разу. Проте князь не нарікав: тим краще, менше буде приблуд. Особливий інтерес викликав у нього, звичайно, пан Лаврін. Цей-то вже таки справжній герой. Оно — кілька днів, як з’явився, а вже торбаністи оспівують його подвиги. Та й лицарі, що прибули до Люботина із західних земель, тамуючи заздрість, не скупилися на похвалу. Хто-хто, а вони начулися багацько про його мандри і лицарські вчинки. Такому престол хоч зараз віддай. З’явився б він раніше, може, і не треба було затівати нового герцю. Бо й так зрозуміло — кращого жениха для Настасії годі шукати.
— Так, я волів би, щоб його не було, — сказав князь до воєводи. — Жених уже є. На дідька тепер той герць здався?
— Якби не герць, то й пан Лаврін би тут не з’явився.
— Та воно-то так… Але де певність, що саме він уб’є дракона? Я б хоч зараз за нього дочку видав. І не можу. Через той герць.
— Справді… Може таке статися, що він загавиться, а хтось інший і зарубає змія.
— Отож пак. Що ж його чинити? Такий чоловік! Ну, самі скажіть — хто більше вартий престол посісти?
— Вам не догодиш… Як першого разу було, то на долю все поклалисьте. Хто уб’є — той уб’є. Та ба — дракон з печери не виповз. А тепер як дракон згодився, то вам уже, бач, не кого-небудь давай, а найліпшого.
— А ви б на моєму місці не так?
— Хто його зна… Тільки ж треба рахуватися з тим, що є. Тут справді, як доля захоче. А вона може й Кельбаса вибрати.
— А я про що кажу? От-от — Кельбаса! А цей чортів Кельбас проїсть і проп’є всеньке наше князівство, мов гаман червінців. Хіба ні?
— Я й не перечу. Але чим же ви зарадите?
— Е-е, пане Антосю, на те в мене й голова, а не макогін, аби я раду шукав. От поміркуймо… Дракон проти натури своєї не піде — виповзти виповзе, але битися не буде. Це ж ясно. Ну, рикне там, ще щось, але крові не проллє. Правда?.. А якщо я так делікатно-делікатно натякну панові Лавріну про те, га? Щоб, мовляв, не боявся він, а сміливо пер на змія. Що, мовляв, змій цей зовсім не страшний. А навіть навпаки — трошки теє… — князь покрутив пальцем біля скроні. — Що ви на це?
— А я на це вам скажу, що дурний вас піп хрестив. Ви вже мені вибачайте, ваша світлість, за різке слово, але так воно є. То ви охкаєте, який той пан Лаврін шляхетний, а то хочете враз усю його шляхетність свині під хвіст пошпурити. Чи ви не бачите й досі, який це чоловік? Та він же тоді на герць ваш тільки плюне.
— Чого то ви розкричалися, ніби в себе вдома?! Ич який! Розперезався! Ви мені, пане Антосю, не забувайтеся! Хто тут князь — я чи ви?
— Та вже ж не я. Тільки ж ви дурницю ляпнули, от я й…
— Ну, вже таки й дурницю! — надувся князь. — Я ж міркую. Різні фортелі обмислюю. А ви замість того, щоб якось так ввічливо та не дуже різко пояснити, що ось так, мовляв, і так, починаєте голос підвищувати. Негарно це з вашого боку.
— Вибачайте… Але мусите якого іншого фортеля вигадати, бо цей, хай мене качка копне, не вигорить. І, знаєте, є в мене одна гадка… А що, як дракона попросити… Йому ж, прецінь, все одно… щоб він піддався не кому іншому, а лише тому, хто матиме на шоломі, наприклад, голубу стяжку?
— Пане Антосю! Та ви мудра голова!
На світанку двоє вершників вигулькнуло з густого туману й спішилося біля печери. Годі було пізнати князівну в постаті, закутаній у чорний плащ.
Дракон, почувши умовний стукіт, відсунув брилу.
— Ви вже прийшли?
— Так, завтра герць. Я прийшов попрощатися з тобою і просити ще одну послугу… Мені, розумієш, грає велику ролю, від чиєї руки ти загинеш… адже це має бути людина, котра небавом стане володарем Люботина… А мені зовсім не байдуже, кому дістанеться престол… та й донька… Тому я просив би тебе… якщо це можливо… Якщо тобі буде не важко… е-е…
— Кажіть. Я на все згоден.
— Так от… один з лицарів матиме на шоломі голубу стяжку.
— Я все зрозумів.
— Ну що ж… тоді… пробач мені, що так склалося… повір, я дуже шкодую… А дочка нехай лишиться в тебе.
— Добре.
— Твої вірші…
— Я залишу їх тут, на могилі… Ви збережете їх?
— Збережу.
— А мене поховайте біля мого вчителя.
— Я все зроблю. Прощавай.
Князь поплентався з галявини. Поки йшов, увесь час його підстьобувало бажання озирнутися, та він пересилив його. «Я повинен бути сильним, я князь, — шепотів собі, — я зробив усе, щоб врятувати Люботин. Ніхто мене не осудить».
РОЗДІЛ V
— Ой, як гарно! Які тут квіти! — Настасія зачудовано роззиралася по галявині. — Боже, у нашому замку одне павутиння і темрява, а тут так чудесно! Я, здається, не привіталася?.. Пробачте, а ви не бачили дракона? Кажуть, він живе у цій печері. Мене тато привіз, щоб я сиділа тихенько в куточку і чекала, поки визволять.
Дракон лежав на траві й кліпав очима від здивування. Що це за жарти? Дивиться на нього і питає, де дракон. Так от які ці жінки! Хоч перед смертю дізнаюся, що воно за птиця. Він звівся на ноги і спитав голосом якомога ніжнішим:
— Хіба не видно, що я і є дракон?
— Ви? Дракон? Боже мій! Хто б подумав! Але ж ви зовсім-зовсім, ну ані от настілечки не страшний! Я навіть можу підійти до вас і погладити по носі… Можна?
— О, ясна панно, це для мене велика честь… — він аж замружився від задоволення, коли князівна провела теплою долонею по його прохолодному носі. — Але, скажіть, будь ласка, якщо я не схожий на дракона, то на кого?
— На великого-великого метелика.
— Правда? — він засоромився й опустив очі.
— Я, знаєте, як увійшла, зразу подумала: «Який гарний метелик!» Навіть збиралася звернутися до вас: «Привіт, Метелику! А де дракон?»
— Мені було б дуже приємно… У снах я не раз був метеликом, пурхав серед квітів. Це були найсолодші сни.
— Ну от ми й познайомились. Я вас буду називати Метеликом. А ви мене Настунею. Гаразд?
— Мене ще так гарно ніхто не називав. Лише пустельник, коли казав «сину».
— А мені… мені снилося — ой, тільки нікому не розповідайте! — мені снилося, що я маленька-маленька дівчинка, а коли прокидалась, то заливалася слізьми, що вже доросла. Це так противно — бути дорослою! Всі тільки й туркотять про заміжжя.
— Хіба вам не хочеться закохатися?
— Ну, закохатися я, звичайно, не проти. Але для князівни — це надто велика розкіш. Краще не закохуватися, бо все одно видадуть за іншого… Одного разу я таки закохалася. Він був сином садівника і підрізав троянди в саду. Я глянула, і мене обпекло. Ох, якби він у ту хвилину підвів очі й сказав: «Моя люба, тікаймо звідси!» — побігла б із ним на край світу. Але за ту хвилину омани ми встигли б добігти хіба лиш на край саду. Там я отямилася б і вернулась назад… Зрештою, він навіть не глянув на мене. А я ще довго вимріювала лицаря, що був би схожий на нього.
— А як вам той лицар з голубою стрічкою?
— Ах, пан Лаврін? Але ж він старий, Метелику!
— Зате, видно, бувалий.
— Ой, у нас всі двірські кралі мало не мліють, коли його бачать.
— А вам що — навіть серце не тьохне?
— Ще й як тьохне! Але тільки тоді, коли бачу його джуру.
— Чим же він так вас полонив?
— Ой, він такий, такий… ну й не знаю… я б з ним…
— І на край саду?
— Ха-ха… не тільки.
— Нікуди той джура не втече. Буде й далі при вашому чоловікові. Та й при вас.
— Ну й ну, Метелику! Це ви вже кудись не туди заїхали… І як тільки вам вдалося розгадати мої найпотаємніші думки? Яке знання двірських звичаїв!
— Ви мені лестите.
— Метелику, не повірите — мені ще ні з ким так легко не розмовлялось, як з вами. Здається, вам би порозкривала геть усі свої таємниці… Це велике щастя мати когось такого. Я вам обов’язково-обов’язково розповім про своє кохання з джурою… Серед ночі я обережно вийматиму руку з-під голови пана Лавріна і тихо-тихо, навшпиньки прокрадатимусь у сад… А там у саду… я забуду про все на світі. Тільки він і я! І місяць! І солов’ї!
