Спалах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги .TXT) 📗
Розділ VI. Його життя
То була помилка, що ти одружився на ній. Вона ж страшенно хотіла чоловіка-інтелігента, але по війні женихів було обмаль. Інтелігентів теж. А ти працював на екскаваторі. Здається, ти її любив. Інакше мені важко зрозуміти, чому так довго танцював під її дудку. Адже ж сама вона не була якимсь великим цабе. Ну, там родина старосвітська, якийсь маєток, але ж не про те йшлося. Теж мені старосвітськість — жінки працювати не повинні. Ти заробляв цілком достатньо і не перечив. Нехай. Але це боком вилізло. У неї ж і знайомі такі самі були, сходилися мало не щовечора, теревенили про се, про те, пережовували кісточки всіх сусідів, витягали з пам’яті імена — о Тіціан! о Дебюссі! о Шеллі! — імена, що правили їм за козирні тузи у цій безрезультатній грі в інтелектуального «дурня». Імена вихлюпували на стіл, заставлений хаваниною: в тарілки з вудженою ковбасою, в масні салати, на паруючу курячу начинку, на карасів у сметані, на товсті лоби канапок, ковзали озерною поверхнею холодців, їх, наче мух, ковтала фарширована риба — імена тонули, розчинялися, а роти зосереджено перемняцькували їх і заганяли язиками у глиб шлунків, наче рабів у штольню.
Її товариство — сама сметанка. Так, вона цим пишається. Це ж дуже важливо, у якім ти колі обертаєшся. Хіба не ясно?.. Та певно, такі мужики, як ти… Помовч ліпше.
Коли це вона тобі сказала — їй соромно перед знайомими, що її чоловік чорнороб? Це мусило бути десь одразу, як ви одружилися. Вона тебе не питала, вона висловлювала свою волю: віднині ти головний інженер. Ти стенув плечима і змовчав. Бачиш, тобі це здалося просто маленькою жіночою примхою. Хоча повинен був насторожитись. Поступово ця маленька жіноча примха розродилася цілим виводком таких самих примх.
Нема чого приводити до хати своїх дружків. Хочеш, щоб усе вилізло назовні? Скільки я тобі товкмачу — навчися поводити себе культурно. Нині ти знову тримав виделку, як якесь долото. А з ножем коли їсти навчишся? Крім того, міг би й не плямкати за столом… А я кажу — плямкаєш. Що я — глуха? Кара господня, а не чоловік. Ні, дорогенький мій, те, що я вимагаю від тебе, якраз і говорить про мою небайдужість до тебе. Я ж не хочу встидатися за свого чоловіка. Хіба то зле? Можеш і мені допікати, як є чим. Подивися збоку на себе. Як ти ходиш? Згорбиться, як старий дідуган, очі втупить у землю… Ну, знаєш, не один ти каміння в концтаборі таскав… Звичка! Дурних звичок треба позбуватися… Маєш рацію, ідеальним ти бути не можеш. Ніхто не ідеальний. Але прагнути цього треба… Така дрібниця — роззуватися на кухні. Нє, він суне в тих своїх кирзаках, як глухий на суд. Вже такого не запам’ятати — ну, знаєш, вже б мала дитина запам’ятала… А що? Нічого страшного, як і про це подумаєш… Голова в нього забита? А в мене не забита?.. Як? Ти насмілюєшся мені цим дорікати? А в кого працює? У-ського працює? Нє. У-цького працює? Нє. То тільки в таких, як ти, жінки гарують, як воли. В мене в хаті не менше роботи, ніж у тебе. Дітей нагодуй, припильнуй, в хаті прибери, їсти чоловікові звари, випери, випрасуй… О, не бійся, нема коли дармувати. А ти собі сидиш та й педалі натискаєш… А гостей щоб забавити — де там!.. Бо ти не маєш про що говорити. Дала йому Жорж Санд — кривиться… Ну, як вже вона сльозлива, то не знаю, хто не сльозливий. То є життя! Розумієш? Якби ти читав те, що люди читають, то не сидів би за столом, як сич… Йому про козаків давай, що-небудь таке зі стріляниною, різних там яничарів, самураїв — о, то він буде читати!.. Ну читала, читала я твого Чайковського, Опільського… Їм до Дюма — як мені до англійської королеви… Знаєш, як буду старою бабцею, то, може, прочитаю… Або музику! От гоп-цик-цик — будь ласка. В необмеженій кількості… Та ти куняв у філармонії! Бетховен! А той собі про екскаватор думає… Добре, хоч визнаєш. А щоб розуміти — вчися, питайся в мене. Я що, з іншого тіста? І я колись не розуміла. Але набралася терпцю і слухала… Я копіюю? Вар’ят! Чого мені їх копіювати? Чи я свого розуму не маю? Тому й зійшлася з ними, що в нас інтереси спільні. Я копіюю! О боже… Таке щось часом ляпне — ну ні в тин ні в ворота… Ти не забув, що …ські нині прийдуть? Поголися. Нічого, ще раз поголишся. Такому, як ти, треба щогодини голитися… Візьми картатий. Краватку! Краватку не забудь! Та де ту? Дай я сама знайду… Господи, як за малою дитиною…
Ківш екскаватора скреготнув так пронизливо, аж ним пересмикнуло. Який там чорт? Зіскочив на землю, підібрав лопату і розкидав глину. Щось залізне. Скринька? Підважив її, витяг. Зіржавілий замок відлетів після першого ж удару. Зотлілі папери, печатки… А під ними задзвеніло золото, срібло, золото-срібло, золотосрібло, золото і срібло…
Так-так, той випадок. Про це тоді в газетах писали. І ти був один при цьому. Якби хотів, міг би запорпати назад у землю, а вночі прийти… Вибач, я вірю — ти б цього не зробив, але коли ти викликав начальника дільниці й скриню забрали і коли ти відмовився від тих відсотків, які тобі за законом належали, в очах твоїх зоріла така втіха… Може, ти цього не усвідомлював, проте твоя радість, мабуть, мала цілком конкретні причини. Погодься ти втішався, уявляючи реакцію своєї жіночки, коли вона дізнається… Я б на твому місці від тих відсотків не відмовлявся хоча б тому, щоб не виглядати диваком. Ну що ж — позитивні герої завше ідеальніші від їхнього автора. Ти навіть не дозволив назвати в газеті свого прізвища. Тепер я нічим не доведу, що це саме ти. Кореспондент був у розпачі. Це був зовсім молодий журналіст, йому бракувало настирливості.
У недільному номері на четвертій сторінці. Жінка читає вголос. Ти усміхаєшся, а тоді… Ха-ха, все це ти обдумав уже наперед, і ті слова, якими повідомиш її, що це був ти, і всі рухи при цьому…
Не може бути! Так це був ти? Він мене хоче в гріб загнати! Ціла скриня! Ми ж мільйонерами могли бути! Чуєш? Здурів хлоп! Бігме здурів! І я з таким-во під одним дахом? Жах! Хоч би ті проценти взяв! Чуєш, що я тобі кажу?! Чого мовчиш? Кому сказати — не повірять! Добре, хоч ума хватило фамілії не назвати! Ото було б сміху! Боже-боже, з ким мене доля зв’язала, і що я кому зро-о-би-и-ла, і-і чи-им я зави-ини-и-ла, у-у-у, хлип-хлип-хлип…
Пополудні прийшли її гості й завели мову про якогось дурня-екскаваторника, що натрапив на скарб. Хе-хе, йолоп царя небесного, чобіт, так-так, де ще такі беруться, хе-хе, та я б, а я б, е-е, та що там казати, а в нього ж і сім’я, і діти, певно ж, та хіба такі про сім’ю думають, або якийсь п’яничка, дали йому на півлітра, та й з нього досить, хе-хе-хе, хрю-хрю… І вона теж сміється з «того дурня-екскаваторника». Штурхає його під столом — і ти, і ти. І він теж починає сміятися, тільки не з «того дурня», а з них — плюскв, мокриць, слизняків. Він теж каже «той дурень», бо треба було таки назвати своє прізвище. Ось вони вже вираховують відсотки. В кожного по-різному. І кожен жахається такій значній цифрі. Я б на ці гроші, а я, а я, о, скільки всього, ага, ага. І ще ви забули про, так-так, ну, це взагалі, а ви? Та він тільки знизує плечима, зате ж його жіночка за обох — я б і те, я б і се, і теє, і тоє, і тамтоє, а ще б ось що… Та все зирк на нього — ну, чи не зашпигало тобі, чи не хочеться битись лобом в стіну, дурним своїм лобом? Оскільки ж єдиною втіхою від візиту деяких людей є надія на їхній відхід, то він терпляче чекав.
Отак він і жив собі.
І раптом лист з Італії від Катаріни. А в конверті ще три листи. Виявляється, вони надійшли на його ім’я. Пише якась Марта. Що за Марта? Звідки в неї Італійська адреса? Ага, він же послав листа з Італії до своєї нареченої в Люботин. Може, це вона й дала Марті адресу? Треба спитати… Люботин… Він там народився, але ще в дитинстві з батьками переїхав до Львова. З листів виходить, ніби ми зналися дітьми? Не можу згадати. Чи справді ми зналися?
Коли отримав цілу пачку листів, дещо прояснилося. Марта знайшла конверт з його адресою випадково. І почала писати. Її листи такі теплі, такі затишні, подібні він отримував тільки від мами… Марта писала про город, про сад, про свою тітку Чорну Маньку, про сусідів. Ці листи мов колискові. Коли йому на душі завізно, вмощується на сіні, читає і перечитує.
