Спалах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги .TXT) 📗

— Я щасливий, що саме на мою долю випала честь з’явитися на цій благословенній околиці й дати можливість вам насолоджуватися товариськими розмовами за гальбою пива. Хочу підкреслити: найкращого пива, яке будь-коли було випите в Люботині. І ви, гадаю, невимовно зрадієте цій новині — пиво, яке для вас постачатиму… НЕ ЛЮБОТИНСЬКЕ! Ура!!!

Люботинці з ентузіазмом сприйняли цю важливу новину, бо місцеве пиво користувалося лихою славою.

— Це пиво возитимуть просто з Калуша!

Народ кричав «ура!», підкидав кашкети, обнімався зі сльозами на очах і шморгав носами.

З того знаменного дня «Пиво-води» з тріумфом увійшло в життя люботинців. З усіх околиць і навіть сіл потяглися прочани до нового храму. Вечорами стіни пивниці просто не могли вмістити всіх бажаючих. На щастя, то була сліпа вуличка і авта нею не їздили, а тому люди дуже швидко окупували всю місцину довкола кнайпи, всідаючись хто на траві, хто на ящиках. Цілі барикади роверів, мотоциклів, возів з кіньми запруджували дорогу. Тим часом чайна поступово здавала свої позиції, і все більше колишніх любителів чаю перебігало в стан ворога. Уже й Дизьо, замкнувши порожню чайну починав навідуватися до «корчми» — так він зневажливо охрестив пивну. І ця назва дуже хутко до неї пристала, так само, як і прізвисько «Вам подадуть» до Соломона. Кожному, хто замовляв пиво, він гукав: «Вам подадуть!» — і неспішно націджував гальбу, прихвалюючи: «Сьогодні пиво люкс! Я тільки одне відро води дав до бочки. І один брусок мила настругав для піни. Ц-ц-ц! Не пиво, а токі-токі». А коли якийсь новачок перепитував, що воно за «токі-токі», Соломон під загальний регіт відповідав: «Не знаєш токі-токі? А що ти знаєш? Токі-токі — дарагой! — з-під старої баби соки!» Одного разу, кажуть, Ціттербакен ловив таксі. Водій пригальмував і, гукнувши: «Вам подадуть!» — зник за рогом.

Отож принц наблизився до пивної, де на моріжку сиділи Дзюник, Мицьо і пан Цєпа-Кульчицький. Перед ними стояли кухлі з пивом, а на розстеленій газеті червоніли раки.

— Скажіть, будь ласка, де тут живе Марта? — спитав принц.

— Оно її хата, — вказав рукою Дзюник. Незнайомець подякував і хотів уже було йти, але чоловіки зацікавилися не на жарт.

— А ви хто їй будете?

— Знайомий… От приїхав до неї.

— Звідки?

— Здалеку. З Італії.

— З самої Італії?

— Так.

Тут з’явився Буслик з чотирма кухлями пива. Цєпа сказав:

— Та ви сідайте біля нас. Її все одно в хаті нема. Я бачив, як до міста поїхала.

А пан Буслик:

— То що — твій колега? — спитав у Дзюника.

— Він до Марти з Італії приїхав.

— Ну да! — І погляд Буслика заметався по всій постаті незнайомця, шукаючи хоч якогось натяку на Італію в його одязі, але, на свій подив, нічого не знайшов. Тоді Буслик прискалив око і так єхидно:

— Хе-х…

Його стусанули злегенька в бік, і посмішка зникла.

— Та я що? Я нічо.

Принц сів на траву. Пан Цєпа-Кульчицький подав йому кухоль і рака, тримаючи за клешню лише двома пальцями, а решту розчепіривши, наче манірна панночка, бо пан Цєпа-Кульчицький був з неабиякого роду, один його пращур колись врятував Відень від турків і відкрив першу в Європі кав’ярню. Буслик на це тільки плечима стенав: «По-одумаєш — кав’ярню! Якби він першу бочку пива притарабанив до Європи — о, це було б чим сі гонорувати! А то — кава, пхе».

— У вас там раків їдять? — спитав Дзнюник.

— У них там більше крабів їдять, — встряв Буслик. — Таке — на павука подібне.

Він, сівши навпроти італійця, втуплюється в нього вивчаючими очима. В цьому погляді й дурний вичитає, що цікавить Буслика: чи італійці так само, як і ми, п’ють пиво, чи якось інакше? Чи й піну здувають?.. Тим часом хробачок недовіри точить і точить: а ну ж як мене розігрують?

— А ви той… не її брат?

— Таж сказали тобі, що з Італії приїхав, — шипить Дзюник. — Іди-но ще пива принеси.

За хвилю Буслик з’являється не тільки з пивом, але й з Соломоном, який тримає в руках тацю, повну раків.

— Італійській делегації — гіп-гіп ура! — рокоче Соломон.

Буслик, механічно поправивши на грудях відсутню краватку, надає обличчю найвідповіднішого, на його думку, виразу й застигає в шанобливій непорушності. Мицьо, що до цих пір мовчав із роззявленим ротом, набрав повні груди повітря і випалив:

— Я — Мицьо, х-хе.

Тоді й інші назвали себе.

— Дзюник, — незвичним для себе басом.

— Пан Цєпа-Кульчицький, до ваших послуг, — з легким укліном.

— А я тойво… пан Буслик, — і, скосивши око на Цєпу: — Так само до ваших послуг.

— Соломон Ціттербакен, служитель храму.

— Дуже приємно, — відказав принц. — Антось.

— Як-як? — вирвалося в Буслика.

— Буслик! — не втерпів Дзюник. — Перестань їрундою займатися.

— А я що? Я нічо. Але от вони й балакають по-нашому, і звати їх Антось.

— Та мене, бачте, до Італії війна занесла. Був я в концтаборі, потому трохи партизанив. А як перебило мені ноги…

— Чи ти ба! — встряв пан Буслик. — Ви помагали італійцям, а я воював з ними. В шіснайцятім році в Альбанії. Що там люду загибло — страх божий! Нас італійці замкнули в горах. В долині весна, а ми в снігах. А вдягнені зовсім не як для зими. Мерзнемо, з голоду пухнемо, але сі тримаєм. Коби хто спитав, за що такі муки — не знав би, й що вповісти. Було нас дві сотні, а лишилося вісім чоловік. Італійці гадали, жи нам капут, та й пішли собі. А ми втоди ти-хонь-ко, ти-хонь-ко ноги на плечі та й драла. Недалеко зайшлисьмо, як нас австріяки злапали. О, курча беля, — назад до войська. Але я вже не був такий дурний по чужих землях крівцю проливати, нє-е — дезертував. Втік до хати. А ту Альбанію буду памнятав до остатного причастя. Ще й донині крижи ломит.

— У вас, пане Буслик, на всі трафунки життя своя історія, — шпигонув пан Цєпа. — Гадаєте, жи я ніц не годен вповісти за Італію?

— А що — й ви там були? — витріщився Мицьо.

— Аякже. Де наш пан Цєпа-Кульчицький тіко не були! Гай-гай, — похитав головою пан Буслик.

— Пробачте, жи я вас перепрошую, пане Антосю, — не звертаючи на кпини уваги і напиндючившись, наче гиндик, промовив пан Цєпа, — але я світа сі надивив. Скажу вам дискретно [7], що я є з тих Кульчицьких, которі… О-о, ви ще, може, й не відаєте, з ким маєте до справи. Чи вам тоє відомо, жи славний гетьман Сагайдачний — се мій фамільянт? Бо, видите, він був з Кульчиць, з-під Самбора, і мав фамілію Нальчицький.

— Може, Цєпа-Кульчицький? — знову Буслик.

— Перепрошую, — сказав пан Цєпа Антосеві і, повернувши голову до Буслика, спочатку спопелив його поглядом, гідним винятково гетьманового нащадка, а тоді: — З ким маю справу?

Пан Буслик знову поправив ту саму краватку, відкашлявся, але змовчав.

— Отож-то, — і знову до Антося: — А другий мій пращур — се був той самий, коли чулисьте, Кульчицький, що в тисячу шістсот вісімдесєт третім році пробрався з Відня через турецьку облогу і, не довго думаючи, дав знати Собєському, що турки вже є під Віднем. Собєський хутенько своє войско згорнув і, так само довго не думаючи, дав туркам такого шпіца в самі знаєте куди, жи ті сі аж під Стамбулом опамнятали, ая. Тогди пан цісар Леопільд каже: «Що ти, каже, пане Цєпа… — е-е, перепрошую, — пане Кульчицький, за тоє хочеш, жи мені Відень вирятував?» А мій пращур дурний не був, не, та й недовго думаючи, каже: «Дайте мені всеньку каву, яка сі в обозі лишила, і дайте ми глейт, аби я мав право в центро Відня кав’ярню втворити». І так сі стало, кажу вам дискретно, жи тота кав’ярня була перша на всю Європу. А нині у Відни стоїть йому пам’ятник, о! Бо, видите, кава — то є найважніша річ в житті. Щодо жінок, то вжем не такий певний.

— А це є Італія? — спитав, пан Буслик.

— Яка Італія? — обурився пан Цєпа.

— Казалисьте, жи маєте що про Італію вповісти, а натомість чуємо про Відень.

— Я не для вас, перепрошую, тоє вповідав, а для пана Антося.

— Бо ми вже тото п’ядесєт восьмий раз чуємо.