Погоня за вівцею - Мураками Харуки (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗

— Плани трохи змінилися, — сказав знайомий голос. — Стан Шефа раптом погіршав. Часу вже не лишилося. А тому скоротився ліміт часу і для тебе.

— Який він тепер?

— Один місяць. Більше чекати ми не зможемо. Якщо впродовж місяця вівця не знайдеться — тобі кінець. Тобі вже не буде куди повертатися.

«Місяць!» — забриніло в моїй голові. Однак у ній був такий безлад, що загубилося правильне уявлення про час. Здавалося, що вже не важливо, скільки місяців — один чи два. Хіба не однаково, якщо взагалі немає критеріїв щодо часу, потрібного для пошуку вівці?

— Як це ви дізналися, де я? — здивувався я.

— Нам відомо практично все, — відповів секретар Шефа.

— Крім того, де шукати вівцю, — сказав я.

— Саме, так, — відповів він. — В усякому разі, швидко ворушися і не марнуй часу. Раджу тобі не забувати, в якому становищі ти опинився. Бо ти сам винен, що загнав себе в нього.

Це була чиста правда. Вийнявши з конверта першу десятитисячну банкноту, я оплатив рахунок і спустився ліфтом на землю. Як і раніше, по землі ходили нормально, двома ногами, нормальні люди, але від такої картини мені вже не могло полегшати на душі.

5. 1: 5000

Повернувшись додому, я виявив у поштовій скриньці разом з вечірньою газетою три конверти. В одному містилося банківське повідомлення про залишок на рахунку, у другому — запрошення на явно нудну вечірку, а в третьому — рекламний листок центру старих автомобілів. «Якщо продасте старий і натомість купите новий автомобіль вищого класу, то ваше життя посвітлішає» — було написано в листку. «Обійдуся без ваших порад!» — подумав я. Всі три листи склав докупи, розірвав навпіл і жбурнув у кошик для сміття.

Я добув з холодильника сік, налив його у склянку і сів пити за кухонним столом. На столі лежала записка від подружки. «Іду їсти, повернуся не пізніше 9.30». Електронний годинник на тому ж столі показував дев’ять тридцять. Поки я дивився на нього, на ньому з’явилася цифра тридцять один, а трохи пізніше — тридцять два.

Надивившись донесхочу на годинник, я роздягся, заліз під душ і вимив голову. У ванній кімнаті було чотири види шампунів і три — освіжувачів волосся. Бо щоразу, коли подружка ходила до супермаркету, накуповувала всякого дріб’язку. Як тільки зайду у ванну кімнату — відразу побачу щось нове. Самого крему для гоління я нарахував аж чотири види, а зубної пасти — п’ять. Якщо б поставити їх одне за одним, то вийшов би довжелезний ряд. Коли я вибрався з ванни, натягнув на себе шорти для бігу підтюпцем і футболку з короткими рукавами, липке відчуття неприємності зникло і настрій нарешті став бадьорим.

О десятій двадцять вона повернулася додому з пакетами в руках із супермаркету. У неї така звичка — ходити туди поночі. У пакетах були три щітки для підмітання, пачка скріпок і шість банок добре охолодженого пива. Мені знову доведеться його пити.

— Розмова була про вівцю, — сказав я.

— А я вам що казала? — відповіла подружка.

Вона вийняла з холодильника сосиски, підсмажила на сковорідці — і ми взялися їх уминати. Я з’їв три, вона — дві. Крізь кухонне вікно просочувався прохолодний нічний вітер.

Я розповів про те, що сталося в конторі, розповів про автомобіль, про садибу, про дивного секретаря, про гематому і про крижасту вівцю із зіркоподібною емблемою на спині. То була довга розповідь — коли вона скінчилася, стрілка годинника стояла на цифрі одинадцять.

— От такі справи, — підсумував я.

Навіть коли я закінчив розповідати, на її обличчі не було жодного подиву. Слухаючи мою розповідь, вона увесь час чистила свої вуха і кілька разів позіхнула.

— То коли вирушаємо?

— Вирушаємо?..

— Адже, здається, треба їхати шукати вівцю, хіба ні?

Засунувши палець у кільце, щоб відкрити другу банку пива, я завмер — і глянув на подружку.

— Нікуди я не поїду! — сказав я.

— Як не поїдете — будуть неприємності, чи не так?

— Нічого такого не буде. Зрештою, з фірми я вже давно збирався піти. Хоч би хто вставляв мені палиці в колеса, а таку роботу, яка мене прогодує, я завжди знайду. Та й навряд чи вони мене вб’ють.

Вона вийняла з коробочки паличку із свіжим тампоном і покрутила її в руках.

— Хіба це така важка справа? Коротко кажучи, вам доведеться знайти лише одну вівцю, чи не так? Це ж так цікаво!

— Та ніколи в житті мені її не знайти! Острів Хоккайдо набагато більший, ніж ти думаєш. Та й овець там сотні тисяч. Як же я розшукаю серед них одну-однісіньку вівцю? Це неможливо зробити! Навіть якщо в неї на спині зіркоподібне тавро.

— П’ять тисяч, — заперечила вона.

— Чого п’ять тисяч? — перепитав я.

— Овець на Хоккайдо. Сорок сьомого року їх було двісті сімдесят тисяч, а тепер залишилося всього-на-всього п’ять тисяч голів.

— Звідки ти це знаєш?

— Коли вас не було, я пішла до бібліотеки і все розізнала.

Я зітхнув.

— Бачу, тобі все на світі відомо.

— Нічого подібного. На світі набагато більше того, чого я не знаю.

— Гм-м-м, — промимрив я і, відкривши другу банку пива, розділив його на нас двох.

— В усякому разі, на Хоккайдо зараз лише п’ять тисяч овець. Згідно з державними статистичними даними. Ну що, трохи полегшало?

— Аніскільки! — відповів я. — П’ять тисяч чи двісті сімдесят тисяч — невелика різниця. Питання в тому, як на таких просторах знайти одну-однісіньку вівцю. Тим паче коли немає за що зачепитися.

— Як це немає? По-перше, є фотографія. По-друге — ваш товариш у тих краях. Гадаю, що як не одне, то друге може навести на слід.

— І те, й інше — надто туманні підказки. Краєвид на фотографії звичайнісінький. А що стосується Пацюка, то на його листі навіть штемпель годі розібрати.

Вона ковтнула пива. Я також.

— Ви що, не любите овець? — запитала вона.

— Навпаки — дуже люблю, — відповів я.

У голові знову починався безлад.

— Нікуди не поїду — це вже вирішено, — сказав я. Сказав, щоб переконати себе в цьому, але як слід не зумів.

— Кави вип’єте?

— Давай, — відповів я.

Вона прибрала зі стола порожні банки, поставила кип’ятити воду в чайнику. Поки вода закипала, вона слухала в сусідній кімнаті магнітофонні записи. Джоні Ріверз проспівав одну за одною пісні «Mіdnіght Specіal» і «Roll Over Beethoven», а потім — «Secret Agent Man». Вода закипіла — і вона, розливаючи окріп по чашках, підспівувала услід за «Johnny В. Goode». Увесь цей час я читав вечірню газету. Яка зворушлива сімейна ідилія! Якби не проблема вівці, ми, напевно, були б щасливі.

Поки магнітофон не клацнув, щоб сповістити про закінчення стрічки, ми мовчки пили каву і хрумали печиво. Я не переставав читати вечірню газету. Дочитав до кінця — і почав з початку. Десь стався військовий переворот, десь померла кінозірка, а ще десь показував свої акробатичні трюки кіт. Усі ці події ніяк мене не стосувалися. Тим часом Джоні Ріверз і далі співав свій старенький рок-н-рол. Коли стрічка скінчилася, я склав газету і глянув на подружку.

— Я і сам ще не знаю, як бути. Напевне, краще вже податися на пошуки вівці, навіть якщо вони виявляться марними, ніж сидіти без діла. Однак, з іншого боку, я не хочу, щоб мною командували, мене залякували та поштуркували.

— Але ж усі люди на світі більшою чи меншою мірою живуть під чиєюсь командою, залякуванням та поштуркуванням. І взагалі не можуть сподіватися на щось гідніше.

— Можливо, — сказав я після короткої паузи.

Вона мовчки й далі чистила свої вуха. Їхні пухкі мочки раз по раз визирали з-під волосся.

— Тепер на Хоккайдо чудово! Туристів мало, погода добра, а вівці всі на випасі. Прекрасна пора року!

— Мабуть, що так…

— А якби… — сказала вона, схрумавши останнє печиво. — А якби ви взяли і мене з собою, то, гадаю, я, напевне, стала б вам у пригоді.

— Навіщо здалися тобі пошуки цієї вівці?

— Бо я теж хотіла б її побачити.

— Але ж може статися так, що пошуки цієї нікудишньої вівці — марна затія. А я тебе в них затягну.