Спалах - Винничук Юрій Павлович (лучшие книги .TXT) 📗
— Як то не я? — обурився я. — Хто ж іще?
— Твій тато! От хто! — зловтішно повідомив Місько, і, видно, ця здогадка покращила його настрій, бо сльозинки в очах зникли.
Я йому, звичайно, не признався, що риму до «губки» випитав таки в тата. Але все решта — моє.
— Ах, так! Не віриш? Ну добре, пішли в садок, я при тобі напишу ще одного вірша.
Ми сіли в траву, і я почав працювати над черговим шедевром:
Місько розпачливо колупався у носі.
добивав я Міська.
Місько люто сопів і вовтузився. Нарешті не витримав:
— Досить!
— Але я можу ще дуже довго писати.
— Не треба! — верескнув він. — Що я тобі зробив?
— Нічого. Чому ти бісишся?
— Бо ти зрадник.
— Я — зрадник?
— Ти за моєю спиною навчився писати такі гарні вірші! — І Місько заплакав.
— Не плач, — втішав я. — Ми ці вірші підпишемо вдвох: «Юрко і Місько». Добре?
— Ні, не добре. Краще «Місько і Юрко».
— Але ж це я їх склав.
— Ну і що? А хто твій найкращий кумпель?
— Ти.
— От і підписуй: «Місько і Юрко».
Оскільки честолюбство на ту пору ще в мене не розвинулось, то я хутко пристав на його пропозицію, і ми помирилися. Правда, ненадовго. Ще того-таки дня Місько не витримав і ляпнув:
— А все-таки я сильніше її люблю.
— Чому ти? — обурився я. — Ми ж домовилися, що будем її любити однаково.
— Але я сильніше.
— Неправда!
— А от і правда! Ти б зміг задля неї вмерти?
— Вмерти? — я задумався. Бабця розповідала, що померлі живуть на небі. Я глянув у небо — воно було чисте й порожнє. Там навіть не було будки з морозивом. Ні, вмирати мені якось не хотілося. Але ж не міг я признатися в цьому! — Вмерти? — перепитав я. — Запросто.
— Бреши більше.
— Та я за Нуську! — вдарив я себе в груди. — За Нуську я не те що вмерти, а й… — тут я затнувся й гарячково почав перебирати в пам’яті все, що для мене дороге, але дорогого було дуже багато. — Та я за неї мій новий моряцький костюм віддав би! От!
Моряцький костюм був предметом заздрості не одного Міська. Проте він не здавався.
— А я за неї отруюсь!
— І я.
— І ти?
— А ти думав!
На якусь хвилину запанувала мовчанка.
Нарешті він процідив крізь зуби:
— Я за неї точно отруюсь.
— А я, думаєш, не точно?
— Ну добре, давай разом труїтися.
— Давай.
— На спір!
— Давай!
— Як не отруїшся — віддаси моряцький костюм.
— А як ти не отруїшся — віддаси ножика.
Ми вдарили по руках і сіли писати прощального листа для Нуськи. Писав, звичайно, я. Ми повідомляли Нуську, що не можемо більше винести її зневаги й тому вирішили покінчити самогубством. Саме так: «покінчити самогубством». Ця фраза мені запам’яталася з якоїсь книжки.
Місько тільки присвиснув:
— Ну ти даєш!
«Наші тіла знайдеш на цеголці і коли їх оплачеш, то поховай в одній могилі у себе в саду і посади що захочеш. А на могилі напиши:
А коли надумаєш і собі через нас умерти, то допиши:
Отрути ми тобі лишимо».
— Напиши «цілуємо», — порадив Місько. — І підпиши. Але мене першим.
— Тепер діло за отрутою. Де її взяти?
— Як де? — дивується Місько. — Твій тато лікар чи нє?
Саме цього я й сподівався. Я побіг додому і відшукав у батьковій шафці з медикаментами пляшечку, на якій красувалася наклейка з черепом та кістками. Я її намочив, обережно здер і наклеїв на хлористий кальцій, яким мене «труїли» мало не щодня мої батьки.
Череп з кістками подіяв на Міська, як на кота холодна вода. Він зблід і похмуро засопів. Відступати було пізно.
По дорозі на цегельню я, як міг, тамував свій життєрадісний настрій, але, мабуть, це давалося мені важко, бо я помічав заздрісні погляди Міська. Він теж пробував усміхатись, та ці його усмішки були надто вже страдницькі.
Ми сіли на камінь, і він тремтячим голосом сказав:
— Не додумався взяти щось запити? Воно ж, напевно, гірке.
— Напевно.
— Може, я за яблуками побіжу?
— Та ну. Все одно вмирати.
— А ти не боїшся?
— Нє-а. — Я витяг пляшку. — А ти боїшся?
Місько обурився:
— Я? Ніколи в житті. Щоб ти знав. Давай пий.
— Я перший?
— А ти думав! Знаю я тебе. Місько вип’є, а ти втечеш. І тоді Нуська залишиться одному тобі.
— Дурень ти.
— Сам дурень. Пий.
— Хи-итрий! Як вірші підписувати — Місько перший! А як труїтися?
— Слухай, або ти п’єш, або я всім розкажу, який ти боягуз.
— Фу, налякав! Можеш розказувати. Я вже буду мертвий.
І я з трагічним виглядом, закотивши очі, зробив ковток. Гіркота перекривила мені рота. Хоча зараз пішло мені оце пійло набагато легше, ніж тоді, коли мама з татом примушували.
— Що, т-таке гі-гірке? — спитав Місько.
— Ще й яке гірке! Як наше життя, — відповів я улюбленою приказкою моєї бабці, бо життя міняється, а приказки залишаються. — Тепер ти пий.
На Міська було сумно дивитися.
Він витер спітніле чоло і взяв пляшчину.
— Ну, не тягни, — сказав я.
— А чому ти не вмираєш?
— Отрута діє через півгодини.
— Краще б зразу, — зітхнув Місько. І ликнув «отруту». — Ве-е, яка гидота. Нема нічого загризти?
На нашу радість, у мене в кишені знайшлася розлізла цукерка.
Місько закрутив пляшечку і поставив її на камінь.
— Як ти думаєш — Нуська теж отруїться?
— Не думаю. Вона нас так сильно не любить.
— От свиня! Ну за що нас не любити?
— І то правда.
— Про нас, напевно, в газетах напишуть.
— Що там в газетах! Про нас книжку напишуть. «Юрко і Місько — найбільші кумплі». От як вона буде називатися.
— Ні, не так, а «Місько і Юрко». Ми ж домовились.
Проте мені така назва не дуже подобалась, і я сказав:
— А ліпше буде ось як: «Трагічне кохання до зрадливої Нуськи». Правда, гарно?
— Еге, як у кіно… Як ти думаєш — може, про нас і кіно знімуть?
— Ясно — знімуть. Індійське.
— Чому індійське?
— Бабця моя каже, що індійські фільми найкращі в світі.
— Нуська подивиться — і гірко заплаче… Але вже буде пізно.
— На ній тепер ніхто не вжениться. Всі будуть казати: «І як ти могла довести до смерті таких гарних хлопців?» Скажи?
— Я думаю, що мій тато її заб’є. Він їй такого не подарує.
— Ясно — не подарує,— погодився я.
— Може, нам треба лягти? — запитав не в річ Місько.
— Для чого? — не зрозумів я.
— А що — сидячи вмирати?
— Звідки я знаю? Я ще ніколи не вмирав.
Ми лягли в траву і задивилися в небо.
— А давай після смерті будемо приходити до Нуськи і страшити її? — запропонував Місько.
Мені ця думка дуже сподобалась.
— Давай… А ще можна стати упирами і пити її кров.
— Ух ти! Точно?
— Ну!
— Тоді давай ще й з Кобри кров пити.
Це наша вчителька, ми її терпіти не можемо.
— Хе-хе! — втішивсь я. — Пам’ятаєш, як вона нам казала: «Доки ви, іроди, кров мою будете пити?»
— Тепер хай знає.
Ми замріяно замовкли.
Я подумав, чи не пора признатися Міськові, що його обдурено? Та, зиркнувши на нього, я побачив, що в цю хвилину він уже літає попід вікнами Нуськи і страшить: «Гу-у-у!» Навіть губи його були зараз в дудочку. Блажен віруючий, як не раз говорила моя бабуся.
