Погоня за вівцею - Мураками Харуки (читать книги онлайн без сокращений .TXT) 📗

Оглянувши двір, я перевів погляд прямо на височенний будинок.

То була — як би це краще сказати? — страшно самотня будівля. Спробую пояснити, що я маю на увазі. Скажімо, є якесь твердження. У цього твердження, звісно, є невеличкі винятки. Однак з плином часу їхня кількість збільшується, як розміри чорнильної плями на папері, і врешті-решт початкове твердження перетворюється на щось зовсім інше. А потім у нового твердження з’являються свої невеличкі винятки… Одним словом, саме таке враження справляла на мене ця споруда. Вона здавалася доісторичною істотою, яка шляхом сліпої еволюції набула потім несподіваного вигляду.

Спочатку це, очевидно, була двоповерхова будівля європейського типу в епоху Мейдзі [5] — кремового кольору з високим класичним портиком, старомодними вузькими вікнами з подвійними рамами, неодноразово перефарбована, з мідною покрівлею та ринвами, спорудженими так ґрунтовно, як римські акведуки. Загалом вона була непогана. Безперечно, в ній відчувалося благородство старих добрих часів.

Однак праворуч від головного корпусу якийсь дотепний архітектор прибудував крило — начебто такого ж стилю та кольору. Сам собою задум був непоганий, але прибудова зовсім не гармонувала з головним корпусом. Враження складалося таке, ніби хтось подав гостям на срібному тарелі шербет разом із цвітною капустою. У такому стані будинок простояв не один десяток років до того часу, поки поруч з ним не з’явилося щось схоже на кам’яну башту. На її вершечку прикріпили декоративний громовідвід. І це була велика недоречність. Бо від першого ж попадання блискавки вся будівля могла згоріти.

Величавий критий перехід вів прямо від башти до ще одного крила. Воно теж було чудернацьким, але в ньому принаймні відчувалася тематична послідовність, яку можна було назвати також «ідейною спорідненістю». Над усім цим висів своєрідний смуток: як тоді, коли віслюк стояв перед двома однаковими в’язками сіна і, вагаючись, з якої починати їсти, вмирав з голоду.

Ліворуч від головного корпусу, різко контрастуючи з раніше побаченим, тяглися стіни одноповерхового будинку в японському стилі. З живоплотом, дбайливо доглянутими соснами та чудовими верандами — прямими й довгими, як доріжки для гри в кеглі.

В усякому разі, увесь цей краєвид з будинком на пагорбі скидався на три частини кінофільму впереміш з анонсами майбутніх розваг. Якщо припустити, що його знімали продумано упродовж багатьох років для того, щоб прогнати від глядача дрімоту і хміль, то, напевно, можна було б сказати, що мету успішно досягнуто. Однак для такого припущення, звісно, немає підстав. Подібний краєвид виникає тоді, коли різні посередності, народжені в різні епохи, мають доступ до великих грошей.

Я досить-таки довго оглядав садибу, а коли похопився, то побачив, що водій стоїть біля мене й позирає на годинник. В його поведінці було щось завчене. Мабуть, кожен гість, якого він сюди привозив, завмирав на цьому ж місці й так само ошелешено поглядав на навколишній краєвид.

— Якщо маєте бажання дивитися — будь ласка, можете не квапитися, — промовив водій. — У нашому розпорядженні ще вісім хвилин.

— Яка просторінь! — сказав я. На думку сплили лише такі слова.

— Три тисячі двісті п’ятдесят цубо [6], — пояснив водій.

— Не завадило б мати тут і вулкан, чи не так? — спробував я пожартувати. Однак, ясна річ, водій обійшов мій жарт мовчанням. Тут не заведено жартувати.

Так минуло ще вісім хвилин.

Мене провели в кабінет європейського стилю на вісім дзьо [7] — праворуч, відразу за входом. Навдивовижу висока стеля, на межі між стелею та стінами — фігурне ліплення. З меблів — антикварного вигляду диван і стіл. На стіні висів натюрморт, який можна було б назвати навіть вершиною реалізму. Яблука, ваза для квітів і розрізувальний ніж. Можливо, була думка розколювати вазою яблука, а ножем зчищати з них шкурку. Огризки і зернята — викидати в ту ж вазу. Розсунута штора з грубої тканини і тюль по обох боках вікна були підв’язані шнурками. У вікні між ними видніла порівняно краща частина саду. Дубова підлога переливалася приємними кольорами. На старому збляклому килимі, що застеляв половину підлоги, все ще стирчав твердий ворс.

Непогана кімната. Зовсім непогана.

Зайшла середніх літ покоївка, поставила на стіл склянку з виноградним соком і мовчки вийшла. Двері за нею тихенько зачинилися, і навколо запанувала мертва тиша.

На столі я помітив сигаретницю, попільничку і запальничку — всі з чистого срібла. Точнісінько такі, як в автомобілі. Як і раніше, на них було викарбовано герб з вівцею. Я вийняв з кишені власні сигарети з фільтром, прикурив від срібної запальнички і випустив клубок диму в бік високої стелі. Потім взявся пити виноградний сік.

Через десять хвилин знову двері відчинилися і до кімнати зайшов високий чоловік у чорному костюмі. Він не сказав нічого — ні «ласкаво просимо», ні «вибачте, що затримав вас». А мовчки сів навпроти мене і, трохи нахиливши голову вбік, розглядав мене так, наче оцінював якийсь товар. Як і казав мій компаньйон, на обличчі того чоловіка не було жодного виразу.

Так минув ще якийсь час.

РОЗДІЛ 5

Листи від Пацюка і наступні події

1. Перший лист від Пацюка (проштемпельований 21 грудня 1977 року)

Ну, як поживаєш?

Здається, я дуже давно з тобою не бачився. Цікаво, скільки років минуло? Коли ж це було?

Я поступово втрачаю відчуття часу. Здається, ніби мені над головою лопотить крильми якийсь плоский чорний птах, і я не в змозі порахувати більше, ніж до трьох. Вибач, але я хотів би, щоб ти сам це зробив.

Мабуть, я завдав тобі клопоту тим, що, нікому нічого не сказавши, виїхав з міста. Напевне, я тебе образив тим, що перед від’їздом і тобі нічого не сказав. Я декілька разів збирався перед тобою виправдатися, та не зміг. Написав силу-силенну листів — і всі пошматував. І це природно: хіба можна комусь пояснити те, чого не вдається як слід пояснити самому собі?

Навряд, чи не так?

Я ніколи не вмів доладно написати листа. То порядок думок ставив догори ногами, то помилково вживав слова прямо протилежного змісту. І писанням листа тільки ще більше себе заплутував. Мені бракувало гумору, а тому написаним текстом я наганяв на себе нудьгу.

А втім, людині, здатній як слід написати листа, немає потреби це робити. Бо вона може жити цілком задовільно у власному контексті. Та це лише моя особиста думка. Може, насправді життя у власному контексті — річ неможлива.

Зараз страшна холоднеча, аж руки заклякли. Здається, наче вони не мої. І мозок — теж ніби не мій. Падає сніг. Сніг, схожий на чийсь мозок. Сніг, що лягає щораз товстішим шаром на землю, як чийсь мозок… (Що за нісенітниця?)

Якби не холод, життя моє було б цілком нормальним. А твоє там як? Я не повідомляю тобі моєї адреси, але ти не ображайся. Причина не в тому, що я хочу щось приховати. Я тебе прошу: зрозумій мене. Це для мене дуже делікатне питання. Мені здається, що в ту мить, коли я повідомив би тобі свою адресу, в мені щось змінилося б. Не вмію як слід пояснити…

Мені здається, що ти завжди добре розумів те, що мені не вдавалося докладно пояснити. Однак чим краще ти мене розумів, тим важче мені ставало висловити свою думку. Напевне, в мене від народження якась вада.

Ясна річ, у всіх є свої вади.

Однак найбільша моя вада полягає в тому, що мої вроджені вади щороку розростаються. Інакше кажучи, враження таке, ніби в мені живе курочка. Курочка несе яєчко, яєчко стає курочкою і ця курочка, у свою чергу, несе нове яєчко… Тож хіба людина може жити з такою вадою? У тому-то й річ, що може.

Так чи інакше, я все-таки не дам тобі моєї адреси. Певен, що так буде краще. І для мене, і для тебе, чи не так?