Білий король детективу - Чемерис Валентин Лукич (читать книги онлайн бесплатно полностью без .txt) 📗

— Так на чому ми зупинилися? — граючись пістолетом, з милою посмішкою запитав Джо, і його агатові очі сховалися у вузькі щілини повік. — Здається, на тому, що ти, старий, теж одержав кілька подібних листівок?

До Санта-Клауса нарешті повернулася здатність говорити.

Він шумно видихнув повітря.

— Мене завтра викинуть на вулицю, і я… — Санта-Клаус хитнувся й повільно опустився на стілець. Плечі його здригалися.

— Вперше в житті бачу Санта-Клауса, який плаче! — вигукнув Джо. — І плаче в новорічну ніч. Ах, як оригінально! Де ще таке побачиш? Теж мені..: грабіжник! Із такими нервами у джентльмени удачі не йдуть.

Санта-Клаус аж зайшовся басовитим риданням. “Псих? Наркоман? — майнула думка в детектива. — Цього ще мені не вистачало в ніч під Новий рік…”

— Послухайте, ви… Санта-Клаус, чи як вас там, — втративши терпець, вигукнув Джо. — Випийте води і заспокойтесь. Я не терплю сліз. Якщо ви прийшли сюди грабувати, то грабуйте, хай вам чорт! Тільки без дешевої істерики!

Сходив на кухню і приніс води.

Санта-Клаус тремтячими руками схопив склянку, цокочучи об неї зубами, випив воду і, все ще схлипуючи, рукавицею витер сльози. Той жест насторожив Джо.

— Візьміть себе в руки, — порадив він грабіжнику. — Ви навіть пограбувати ближнього нездатні. Навіщо було братися за пістолет? Це ж не іграшка.

— Я… я просто ні на що не придатна, — басом заридав Санта-Клаус.

“Гм… Непридатна… Звідколи це Санта-Клаус став говорити про себе в жіночому роді?..”

— Можете викликати поліцію, мене арештують за спробу вас пограбувати і посадять у в’язницю. А там хоч задарма годуватимуть. Та й квартплату за камеру не беруть.

— У в’язницю вас навряд чи посадять, бо всі в’язниці в нашому Місті переповнені. Жіночі — теж. Даю гарантію, що вам доведеться відбувати покарання в так званій зоні ув’язнення. Простіше, у власній квартирі. І харчуватися доведеться за власний рахунок. Одне слово, потрапите в таку ситуацію, у якій зараз перебуваю я.

— То ви ув’язнений?

— На жаль… — Джо показав браслет на своїй руці. — Мій персональний електронний охоронець. Дуже надійний. Сиджу під його наглядом і гадаю, де мені роздобути доларів, щоб платити за оцю саму… зону ув’язнення. Аж тут вас принесло. Інтересна, скажу вам, виходить ситуація.

— Бідолаха…

— Вельми вдячний за співчуття.

— Якби знала, що ви…

Мовлено це було зовсім не чоловіком, але — бас… І тут він здогадався й майже весело вигукнув:

— Та війміть з рота апаратик і говоріть своїм натуральним голосом. Він у вас, до речі, не тільки не бас, а й взагалі не чоловічий. Бо ви, смію вас запевнити, не чоловічої… гм-гм… статі. Ви належите до так званої прекрасної половини роду людського.

— Колись належала до прекрасної половини, а тепер… а тепер мені байдуже, до кого я належу.

Новорічний гість механічно взяв зі столу фотографію, підніс її ближче до очей і зненацька вигукнув:

— Звідки у вас моє фото?

З цими словами Санта-Клаус зняв з голови шапку і парик, віддер бороду та густі брови, і Джо приголомшено завмер… Але не тому, що перед ним стояла молода жінка літ двадцяти (про те, що під машкарою Санта-Клауса ховається жінка, він здогадався раніше), а тому, що дівчина, яка так невдало зіграла роль грабіжника, була як дві каплі води схожа на… Дженні Стівенс, покійну дружину покійного винахідника голографічного пристрою Едгара Стівенса. Хіба що молодша на вигляд.

— Дженні? — мимовільно вихопилося в нього.

— Звідки ви знаєте моє ім’я? — запитала вона неприродним басом.

— Говоріть своїм звичайним голосом! — нетерпляче вигукнув Джо. — Я не можу повірити, що ви… Дженні. Це якась містика.

Вона відвернулась, витягла з рота кругляк, що імітує голос, і вже своїм звичайним, досить мелодійним голосом сказала:

— Так, я Дженні. Але звідки ви мене знаєте?

— Дженні Стівенс? — нічого не міг він збагнути.

— Ні, я Ленгдон. Дженні Ленгдон я. А Стівенс — це прізвище по чоловіку моєї покійної сестри. Вона теж Дженні. Чому ви так здивувалися?

— Але ж є від чого, — і вражений детектив опустився на стілець, все ще недовірливо оглядаючи свою гостю.

Кілька хвилин Джо мовчав.

— Послухайте… — нарешті оговтався він. — То ви — сестра Дженні Стівенс? Ніколи не думав, що познайомлюся з сестрою Дженні за таких… таких своєрідних обставин.

— Звідки ви знаєте мою покійну сестру Дженні? — запитала вона досить настирливо, і від її розгубленості та відчаю не лишилося й сліду. — І чому у вас на столі її фото? Ви хто такий?

— Взагалі, у даній ситуації повинен запитувати я, — усміхнувся Джо. — Та гаразд, відповім. Вашу покійну сестру Дженні Стівенс я знаю тільки з фотографії. Не так давно цікавився справою, яка згодом називалася “Привид на віллі “Двох щасливців”.

Дівчина відступила від нього на крок.

— То ви… Джордж Лі? (Джо кивнув). Так ось кого я хотіла пограбувати?.. — Вона нервово засміялась.

— Послухайте, ви справді… ну, реально існуєте чи просто примарились мені в новорічну ніч?

— На жаль, я справді існую.

— Чому це — на жаль?

— Життя таке, що радіти не доводиться. Втім, як би я хотіла, щоб наша зустріч з вами виявилася сном. Але… я справді завітала до вас із пістолетом, і ви можете подзвонити в поліцію.

— Не будемо їй псувати новорічну ніч. Тим більше, що це і без нас є кому робити.

— То ви детектив Джордж Лі? Той Лі…

— Той…

Вона різко звела голову, хитнула нею, відкидаючи за спину світле хвилясте волосся.

— Хай я наївна, від безвиході взялася за пістолет, а ви… Досвідчений детектив, і раптом теж… схопилися за пістолет. Я думала, що ви й справді маніяк, як про вас тоді писали газети. А сьогодні переконалася, що ви при своєму розумі.

— Принаймні намагаюся ним користуватися.

— Навіщо ви тоді таке вчинили? — вже гнівно запитала вона. — Привид — то було майже живе, рельєфне зображення моєї сестри, нещасної Дженні. Єдина пам’ять про неї, а ви…

Джо мовчав.

— Не знаєте, що говорити?

— Знаю. Але мене дивує різка переміна у вашій поведінці. Виявляється, ви навіть можете допитувати. Ще мить — і ви почнете вдаватися до моралі. Тим більше, що ви прийшли сюди, здається, не з біблією в руках.

— Коли вже я познайомилась із вами, то хочу все знати до кінця. Отже, навіщо ви стріляли у привид? Ви вдруге вбили Дженні.

— Емоції…

— Можливо. Але ви знищили винахід Едгара Стівенса.

— А хто, крім мене та вас, знає, що то — винахід якогось там Едгара Стівенса? (Дженні мовчала). Ось так… Але попри все я картаю себе, що тоді так вчинив, Хоча й не міг інакше.

Дженні зло примружила очі, що враз потемніли.

— Ви… закохалися в зображення моєї покійної сестри?

— Не знаю, — Джо усміхнувся. — Можливо. А можливо, й ні. Адже вона була для мене, як мрія. Мрія про нездійсненне щастя.

— Мабуть, ви маєте рацію, — вже трохи заспокоїлась гостя. — Покійна Дженні і справді була, як мрія про щастя. Але ви так і не відповіли на моє запитання: чому ви стріляли в годинник?

— Не міг. Зрозумійте мене, не міг стерпіти, що її зображення перетворили в цирк. Балаган. Коли демонструвалося її зображення, з публіки кричали… А втім, мені ні до чого повторювати ті непристойності… Але й це ще не все. Мій друг, якому я найбільше вірив, вирішив розбагатіти на винаході Едгара Стівенса. Він і продав годинник циркачам. І довести, що так званий привид — то винахід інженера Стівенса, було вже неможливо. Цей винахід привласнили інші й викачували з нього гроші. Годували ним пересичену і вульгарну публіку. І тоді я вирішив: якщо винахід украли у Едгара Стівенса, якщо така несправедливість, то хай краще він не належить нікому. І у відчаї вхопився за пістолет…

— Ви гадаєте, що це — вихід?

— Це глухий кут. Але вчиненого вже не виправиш, тепер сам розумію, що вчинив дурість, що треба було боротися іншими методами. — Помовчав. — А тепер у мене до вас одне запитання. Чому у вас однакове ім’я з вашою сестрою?