Темний Світ. Рівновага - Дяченко Марина и Сергей (бесплатные онлайн книги читаем полные .txt) 📗
Він поморщився:
– А можна… якось потім?
Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.
– У тебе неприємності, – швидко сказала я. – Мені так здається.
– А мені здається, це в тебе неприємності! – дівчина була не з тих, хто лізе по слово в кишеню. – Поворожити хочеш? Позолотити ручку?
– Ні, я поясню…
– Михайле, – вона повернулася до хлопця, – це що, твоя знайома?
Цікаво, на якому вона факультеті, подумала я. Їй би прокурором бути – з таким металом у голосі. Не дивно, що хлопець, зніяковівши, похитав головою.
– Дівчино, до побачення! – брюнетка взяла його під руку, наче маркуючи власність, і потягнула до прохідної. Я кинулася було за ними – але потім зупинилася й витягла телефон.
– Лізо…
– Не можу говорити, я за кермом.
– Тут у хлопця знак на скроні. Такий самий, як…
– Ясно. Поруч Тінь, вона його ссе. Шукай.
– Це може бути його дівчина?
– Перевір насамперед.
До початку пари залишалося п’ять хвилин.
У вестибюлі я загрузла в щільній юрбі. Усі спішили, усі йшли до ліфтів, і я ніяк не могла скоротити відстань хоч на кілька кроків. Я стисла амулет, виглядаючи Тінь на ходу, – і ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Ні, треба спершу її наздогнати…
У ліфтовому холі вони розділилися. Брюнетка вирушила до ліфтів на географічний, а Міша повернув до висотних ліфтів на мехмат. Я побігла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, під прикриттям, сіла в ліфт. Ті, що залишилися в холі, почали голосно нарікати, що тепер точно спізняться: наступного чекати хвилини дві…
Лаючись упівголоса, я розвернулася й погналася за Мішею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в ліфт і виявилася там єдиною дівчиною. І, ймовірно, єдиним гуманітарієм.
Вони були невловимо схожі – усі чомусь дуже високі, я загубилася серед них, як мишка в траві. Сухі, худорляві, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цікавістю.
Я прокашлялася:
– Я на мехмат правильно їду?
Заусміхалися:
– Дівчино, ви занадто гарна для мехмату…
Жартівники, значить. Ліфт набрав швидкість – у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект університету відхилили, сказали – занадто багато буде потрібно ліфтів, ви нам спроектуйте щось поверхів на чотири…
– У другого курсу зараз яка пара?
– А конкретніше? – вони оживилися. – Група? Кого ви шукаєте?
Я збагнула, що знаю тільки ім’я: Міша. Міша з мехмату, другий курс.
– У нас зараз потокова лекція, алгебра на шістнадцятому поверсі, – пролунало з кутка, і я побачила високого типа в окулярах у темному светрі, якого колеги буквально втисли в стінку. – Та тільки ми спізнюємося…
Ліфт зупинився.
Аудиторія була історична, на два поверхи, я колись бачила про неї документальний фільм. Усі вже розсілися: вийшовши майже до самої кафедри, я стисла в долоні амулет…
І одразу побачила пульсуючий відблиск. Міша сидів лівіше від центру, на скроні в нього світилося клеймо, рот і підборіддя блищали свіжою кров’ю. Я розтисла руку – у звичайному світі крові не було й знаку: стурбований студент розкладав свої конспекти.
Мішин сусід штовхнув його ліктем і вказав на мене. Ми зустрілися очима; ні, він мені не зрадів. Він не міг зрозуміти, за що йому така радість: напівзнайома дівчина тягається слідом, наче на гумці.
Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Він неохоче вибрався з ряду – добре, що сидів майже в проході, – і спустився до мене:
– Залиши ліхтарик собі, добре?
Я простягла йому папірець, на якому косо-криво був написаний мій телефон:
– Слухай… Якщо тобі стане погано або щось станеться… щось незрозуміле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедєва…
– Ясно, – він майже заспокоївся, здогадавшись, що я божевільна. – Тільки більше не ходи за мною, добре?
Я не встигла відповісти.
– Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!
Я відскочила. Монументальний викладач стояв за моєю спиною, роздувшись від обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого місця. Двісті глузливих поглядів спостерігали з амфітеатру, милувалися безплатним цирком.
– В-вибачте…
Через спину викладача в аудиторію прослизнув уже знайомий мені тип в окулярах. Несподівано підморгнув – ти ба, який прудкий.
Я вискочила з аудиторії червона, наче ті вітрила, що їх побачила на обрії Ассоль. Ну, тепер про мене точно підуть легенди…
Задзвонив і засмикався в кишені телефон.
– Лебедєва, – закричала Настя в трубці, – тут Содом і Гоморра!
– Де?!
– На фізрі! У басейні менше половини групи, ти в списку системних прогульників! Або негайно прибігай, або ти без заліку й без стипендії!
І обірвала розмову.
Лізин дзвінок заскочив мене на півдорозі між корпусами:
– Ну що, ти з’ясувала? Це його дівчина?
– Не знаю, я не встигла…
– Ну то поквапся! Якщо вона добре присмокталася, то через кілька годин від хлопця будуть ріжки та ніжки…
– А ти не можеш мені допомогти? Ти або Гриша…
У трубці вже лунали короткі гудки. Я подумала: ну, за одну пару з Мішею нічого не станеться, і притьма вбігла в спорткомплекс.
Тренерові крики чулися вже в роздягальні. Обожнюю цей принцип зі шкільних часів: за тих, кого немає в класі, влітає тим хорошим дітям, які з’явилися.
– Я вам улаштую! – трубним гласом ревів тренер. – Я в деканат піду! Де Лебедєва? Де Свиридова? Де ця, як її… де половина групи, я вас питаю?!
Присідаючи, підкрадаючись і застосовуючи стелс-технології, я примудрилася пристроїтися в шеренгу. Чи треба говорити, що гумова шапочка в мене з’їхала на одне вухо, окуляри теліпалися на шиї, а шльопанці я взагалі несла в руках.
– Лебедєва тут! – відважно крикнула Настя.
Тренер якийсь час розглядав мене, погойдуючись, наче кобра на хвості перед атакою.
– Добре, – сказав нарешті, – востаннє Лебедєву з ганебного списку викреслюємо… Працювати! Усім у воду!
Я стрибнула з бортика, не чекаючи своєї черги на драбині.
Світи існують поряд – звичайний і той, що за межею. Це інтуїтивно зрозуміло всім, це прекрасно знають діти й деякі дорослі, про це написано тисячі книжок. Хтось бачить інший світ скупченням кошмарів під тонким льодом, який от-от проломиться. Хтось – чарівною країною, де крім чудовиськ живуть чудеса. Хтось боїться зазирнути в прочинене віконце, хтось усе життя чекає біля замкнених дверей. А мені досить затиснути в долоні свій амулет із зображенням ока.
Я пірнула глибше, метрів на три, і, потихеньку випускаючи повітря з ніздрів, стисла кулон. Затремтіла вода; я побачила силуети дивних істот – чи то риб, чи то медуз, занадто великих для простого людського басейну, вони з’явилися й одразу зникли, як цукор. Поруч покрикував тренер, хлюпались у воді мої однокурсниці, шльопали ноги по бортику, здіймалися бульбашки…
І раптом мене захопило, як у жменю, і різко потягло вниз!
Мені вісім років. Я у крижаній воді, мене тягне на чорне дно, повітря не вистачає, перед очима ширяють кольорові іскри, а дна досі немає, у цій річці немає дна, я тону, вмираю, провалююся в безодню, в пекло. Віддаляється світло, зникає надія, її не було й нема, я тону, я провалююсь, я…
Пальці судомно вчепилися в бортик басейну. Я кашляла, хапала повітря ротом, а наді мною нависав тренер:
– Ти що? Ти що?! Ану швидко вилазь з води!
Я насилу виповзла, похитуючись. Перед очима було темно – єдина світла цятка, завбільшки як поштова марка, так-сяк допомагала мені орієнтуватися.
Мене посадили на лаву. Темрява перед очима помалу розійшлася.
– Ти сьогодні снідала? – з підозрою запитав тренер.
– Не пам’ятаю, – зізналася я.
– То йди й поснідай! Анорексички хрінові! Хочеш, щоб мене інфаркт розбив?!
Я побрела в роздягальню.
Світи існують поряд, але звичайний принаймні дотримується правил. А той, що за межею, правил не знає – твоє життя для нього таке ж важливе, як осінній листок у багатті, як відображення бабки на плесі, як торішній квиток у кіно. Якщо про це забудеш, якщо загордишся, наче безсмертний ельф – що ж, твої проблеми…
