На полі смиреному - Шевчук Валерий Александрович (книги регистрация онлайн .TXT) 📗

Коли вдаряло монастирське било, кличучи ченців до сну, Агапіт зводився із вечірньої молитви і задував свічку. Ставало у келії поночі, а він сидів нерушно на ложі, поки очі його не призвичаювалися до темряви. Часто допомагав йому місяць, бо заглядав до віконця, затягнутого воловим пухирем, і проціджувався крізь той пухир блідим, каламутним світлом. Агапіт зводився, відчиняв двері і, висунувши голову, уважно роздивлявся навдокруг. Монастир спав, за винятком Єремії, котрий любив потайки виходити із келії і, сівши в тіні великого дуба, що ріс неподалець, починав чекати й собі. Одної ночі він почув рип Агапітових дверей і побачив, як той визирає й видивляється, але не зрушив із місця. Чекав він довго, однак недаремно. За якийсь час Агапітові двері знову рипнули, і в них з'явився чернець із мішком за плечима. Озирнувся крадьковито і майже побіг туди, де висипали землю копачі печер. Рухи його були зграбні й моторні, ступав по стежці він безшумно, здалося Єремії, що це безшелесна тінь тут блукає. Зрештою двері знову зачинилися, і Єремія дозволив собі навіть придрімнути — був певний, що рип дверей його збудить.

Але в ту ніч рип дверей не збудив його. Збудило його те, що двері задовго не відчинялися. Єремія встав і підійшов до келії. Приклав вухо до щілини біля віконця і довго наслухав. Було у келії тихо. Тоді він натис на двері, але так обережно, що відчинилися вони майже без рипу. Агапіта в келії не було, натомість у тому місці, де стояла у нього скриня, виднілася яма. Єремія зазирнув у ту яму, але в неї не поліз.

Пізніше, бувши на смертному ложі, Агапіт розкриє свою таємницю, її знатимуть Єремія, ігумен, Полікарп та я, раб божий Семен, — оповість мені про те Єремія із особливої, як він скаже, любові до мене, взявши, однак, у мене клятву мовчати, як риба.

Тієї ночі Агапіт таки справді виніс лише один лантух землі, коли накладав другий, рискаль пробив дірку по той бік монастирської огорожі — решту землі Агапіт виніс за монастир. Сховав рискаля і мішка у підземний хід, а сам швидко подався, оминаючи хати, що стояли насупроти монастирських воріт, до лісу, що підступав упритул до хат.

Він ішов швидко. Піт висіювався в нього на чолі, і він мусив змахувати його рукавом. Ліс темно шумів над головою, інколи неподалець гухала пронизливо сова, тоді Агапіт спинявся й хрестився. Хмиз потріскував у нього під ногами, зусібіч витиналося гілля, наче простягувало до нього руки і хотіло схопити; вряди-годи він озирався — боявся за собою погоні. За кілька хвиль вийшов на лісову галявину, серед якої стояла мала, дерев'яна, покладена зрубом хатка.

На порозі хати бовваніла темна постать. Почувши кроки, постать заворушилася.

— Хто це там ходить поночі? — гукнула старечим, несильним голосом.

— Це я, тату, — сказав Агапіт. — Прийшов до вас, як обіцяв. Постать шумливо звелася.

— Слава богам, — сказала вона. — Вони таки почули мене і привели тебе до мене.

— Це любов моя привела мене до вас, — сказав смиренно Агапіт.

— А що тебе від мене відвело? — спитав гостро батько. — Що кинуло тебе за той сірий паркан?

— Годі про це, тату, — сказав м'яко Агапіт. — Так воно є, і так мусить бути.

— Заходь же, сину! — обізвався батько.

У хатині ледве миготів каганчик, ґнотик плавав у олії і висяював кволб жовтаве світло. Від нього снували по хаті важкі тіні; батько поклав на стіл хліб, шматок засмаженого м'яса і пироги.

— Сідай поїси, бо вже світишся від тих монастирських харчів. Слава богам, мене люди не забувають і за поміч, що їм несу, настачають і хліба й до хліба. Жили б ми тут із тобою вдвох і горя б не знали.

Агапіт поспішно сів за стіл, вкраяв хліба й м'яса і почав пожадливо їсти.

— Га, який ситий! — озвався батько, сумно зирячи на сина, — А я тут, на самотині, голову собі сушу: що привабило тебе за ті сірі стіни? Чому покинув ти волю, а обрав неволю.

— Я забоявся, тату, глушини, в якій ми з вами жили, — спокійно відказав Агапіт, все ще поспішно жуючи. — До людей мені захотілося.

— То пішов би собі до міста.

— А що я робив би в тому місті? Ні до купцювання, ні до ремесел, ні до вправи вояцької не маю інтересу. Маю інтерес до книг учених, а їх читати можна тільки в монастирі…

— Став би писцем у князя, — сказав батько.

— Писцем у князя бути — слава невелика! — сказав Агапіт, ковтаючи пережоване. — Самі-бо знаєте, скільки ходить чудесних оповідань про ченців, про ті чуда, які вони творять, і про чародійну силу, якою володіють.

— І то правда? — суворо спитав батько. — Як на мене, давні боги були людині пожиточніші. Я це через зілля знаю. Кожна билина, дерево і травина божі якості в собі тримає: добре і лихе, цілюще й смертне. Одна рослина віджпвлює, друга вбиває, і знати про це все-таки можна людині. Цей же новий бог, що його запровадили князі, не дається людині, його не відчуєш і не побачиш.

— Але все-таки він панує в світі!

— Панує, бо його запровадили ті, що панують. Навіщо були князям наші добрі старі боги? Не приносять вони страху і занадто домашні. Спершу князі хотіли Перуна звисити, хоч він не сильніший Сварога чи Лади — Перун заслабий став для них: його все-таки можна було побачити і відчути. їм же треба було бога страху, і вони знайшли його. Того, якого не побачиш і не відчуєш!

— Я не хочу з тобою сперечатися, батьку, — сказав Агапіт. — Одне діло розмисел старого, самотнього мудрака, а друге — життя, яке кипить навкруги. А воно таке: одні в ньому возносяться, інші упадають, одні слави несмертельної заживають, а інші погноєм стають для нових поколінь. Що з моєї мудрості, батьку, коли я загубився б у цьому лісі? Якої слави зажив би, коли признавався б до старих богів — крамолою страшною це в світі вважається. Отак пропав би я в глушині, а там, за тими сірими стінами, літописи складаються у пам'ять нащадкам. Там пишуть книги і плекають мудрість сьогосвітню. Саме туди зійшлися найрозумніші люди нашої землі, а не тільки темні й забобонні. Не був темний, батьку, ні Феодосій, ні Никін, він же Іларіон. Вони світло мудроти несли, і до їхнього голосу не раз князі дослухалися. Іларіон ховався у печерці на Берестовому, але тільки для того, щоб потім написати «Слово про закон та благодать». Та й тепер дітей учать у Києві писати й читати не хто, а ченці. Для цього і в город ходять, і збирають дітей біля монастиря. Недаремно й князі до нас прихильні, вони від нас світла й мудрості набираються — не лише слави у війну шукаючи, але й напиваючись ученості світової, — хто з князів мудріший, той біля себе учених ченців тримає, сприяє їм і вчиться від них. Це від учених залежить, що скажуть нащадки про славу й честь князівську: чи возвисять її, чи ганьбою покриють. Ім'я Нестора та до нього подібних навіки запишеться у книгу пам'яті землі нашої, і ніде інде не зміг би вчинити свого великого діла Нестор, як за тими стінами. Знову-таки є поміж нас такі, які, подібно тобі, до природи-матінки приглядаються, на те вони й усамітнилися, щоб мати змогу це чинити, водночас і від людей та світу не бувши відірвані. Вони пестують бджіл та ростять дерева, і їхнє ім'я так само запишеться в книгу слави, як і ймення книжників-мудреців.