Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович (библиотека электронных книг TXT) 📗
Щоб зненавидіти Петра, у Катерини була ще одна надто пікантна й, можливо, найголовніша причина. Француз Шампо у донесенні Версальському дворові 1758 року писав, що великий князь Петро, не підозрюючи того, був нездатним «робити» дітей — через перепону, яка у східних народів усувається обрізанням. Валишевський занотовував, що молодість Катерини, її запальний темперамент і норов повставали проти зненависного мужа, який не дуже-то і наполягав на своїх правах на неї як жону. Зрештою, камергери й офіцери під керівництвом С. Салтикова вмовили Петра на «операцію» та успішно усунули названий «недолік», за що тітонька Єлизавета Петрівна нагородила цього любасника Катерини дорогими діамантами.
З нагоди одруження Петра і. Катерини Єлизавета Петрівна подарувала своїй невістці намисто вартістю 150 000 карбованців і 30 000 карбованців «на шпильки», потім ще 25 000 карбованців, які Катерина Олексіївна одразу ж проциндрила в карти. Любов до карт, як і інші забаганки, «государиня Росії» свято берегла все життя. Царедворці, вся феодальна рать програвали не лише гроші, а й маєтності, кріпаків, породистих собак і коней.
Велика княгиня Катерина, «страстная наездница», швидко входить у курс всіх справ російського імператорського двору та проводить привільне життя в колі своїх придворних приятельок і особливо приятелів. Одним із них був син польського мазовецького воєводи і спольщеної княгині Чорторизької — Станіслав Август Понятовський. Спершу він перебував у Парижі, де вів розгульне життя забезпеченого шляхтича, потім — у Петербурзі: в 1755–1758 роках як секретар англійського посольства, згодом — як посол від Саксонії і, нарешті, Речі Посполитої. Велика княгиня запримітила красеня з голубими очима, вишуканістю аристократичних манер, який добре володів мовою Вольтера. Настільки запримітила, що народила від нього у 1758 році позашлюбну дочку, яка через рік «щасливо» померла (одна з трьох відомих позашлюбних дітей).
До речі, окрім Понятовського, велика княгиня тоді була «прихильною» й до Наришкіна, й до якогось Синявіна, потім Ізмайлова.
Як згадувалося, Петро байдуже ставився до нареченої, а потім дружини Фіхген-Катерини. Ще у 14 років він закохався у фрейліну Лопухіну, потім по черзі у фрейлін Корр, Шафирову, Теплову, якусь принцесу з Курляндії та в співачку-німкеню. Після «операції» великий князь демонстративно перелюбствував із графинею Єлизаветою Воронцовою, напивався з нею, й та під п’яну руку могла відлупцювати великого князя. Ставши імператором, Петро, навіть хотів одружитися з Воронцовою, Катерину постригти в черниці й заслати в далекий монастир, а позашлюбного «сина» Павла ув’язнити навічно, як зробила тітонька з царевичем Іоанном Антоновичем.
Але не вдалося.
У 1762 році Єлизавета Петрівна померла. Престолонаслідника проголошують царем Петром III. Обмежений фізично й духовно нікчемний, раболіпний прихильник прусського короля Фрідріха II та його тоталітарного режиму, Петро III пробув на престолі всього сім місяців, потім у результаті двірського перевороту з відома Катерини був замордований на смерть. Виправдовуючи змову, докладно описану княгинею Катериною Дашковою у «Записках», Катерина II звинувачувала чоловіка в тому, що він «закони в державі зневажав», уклав із Пруссією мирний договір, чим зберіг її від розгрому в Семилітній війні, та в багатьох інших гріхах.
Про «золотий вік» царювання Катерини II, яку одописці порівнювали з міфічною Астреєю — грецькою богинею справедливості, написано досить багато, не кажучи вже про численну каламутну повінь славослів’я за її життя.
М. Добролюбов звертав увагу на те, що культурні діячі катерининського періоду були так захоплені мрією про «золотий вік», так довіряли мудрості російської Мінерви, так багато чекали від владарюючої над ними Астреї, що ладні були оспівувати навіть брехливі чутки про звільнення селян від кріпацтва, писати численні оди про добропорядність «матері» Росії, створюючи тим приторний культ царської особи на кшталт непогрішного папи римського.
Вихваляючи монархиню за її державний розум і мудрі діяння, чимало панегіричних творів написав О. Державін («Феліца», «Вдячність Феліці», «Зображення Феліци» та ін.), за що його не без іронії називали «співцем Феліци». Твори Державіна сподобалися Катерині II, поет був відповідно винагороджений. Правда, він не без лукавства ніби зауважував Феліці:
Символічної шапки-бешмета він не отримав, але золоту табакерку, прикрашену діамантами, 500 червінців, а згодом і посаду олонецького й тамбовського губернатора та ще 300 кріпацьких душ все ж одержав. Будучи згодом наближеним до двору, поет переконався, що не всі діяння цариці «суть красоты», що рекламована нею та її одописцями порядність і добродійність не «свята правда», а, м’яко кажучи, монарший обман народу. Треба було життя прожити, своїми очима побачити імператорський двір, прийти до висновку, що подлинник человеческой с великими слабостями», а потім відверто сказати: «Богов певец не будет никогда подлец!»
Зовсім не приховували своєї мети пересічні панегіристи типу В. Петрова, В. Рубана, І. Нартова, Г. Леонтьева,
В. Майкова та інші, що їх завжди і у всі часи аж дотепер вистачало. Сина провінційного попа В. Петрова за холуйське славослів’я ввели у «святилище» блудниці її фаворити брати Орлови. Згодом сей піїт із лакейською догідливістю сам себе називав «царським вітією», «кишеньковим катерининським віршописцем», за що й отримував подачки грошима, орденами, маетностями з кріпаками, здобув кар’єру якогось секретаря Катерини (їх у неї було безліч), її особистого «читальника» у постелі і за трапезою. В численних безбарвних одах і віршових посланнях він уславлював монархиню та її «сіятельних» фаворитів, проводив аналогію між Катериною та давньоримським імператором Августом і карфагенською царицею Дідоною, а себе прирівнював до Вергілія. Зрозуміло, що й зозуля хвалила когута, називаючи свого «кишенькового» віршомаза «другим Ломоносовим», проти чого дружно і різко виступали всі тогочасні опозиційно настроєні письменники і журнали.
Довжелезні вірші на честь Катерини та її камарильї писав і наш земляк, особистий секретар могутнього Потьомкіна, приятель О. Безбородька В. Рубан — історик, видавець катерининського журналу «Ни то ни сио в стихах и прозе», матеріалів про минуле України та Росії й особливо творів відомого мандрівника — «пішоходця» Василя Григоровича-Барського. Одіозність одописця Рубана в очах сучасників була такою, що його прізвище стало синонімом бездарного віршописця, який поезію перетворював у дзвінку монету наживи. Поет-сатирик І. Хемніцер в одній епіграмі так іронізував:
Про те, що характеристика владарювання Катерини II не була однозначною, свідчать безліч висловлювань помітних авторитетів. Так, М. Карамзін у праці «Про стару і нову Росію» писав, що Катерина II була впевнена у своїй величі, тверда, непохитна у намірах, не випускала зі своїх рук влади, вносила в душі міністрів, полководців, усіх державних чиновників трепет і страх. «Наслідком були: спокій сердець, успіхи приємностей світських, знань, розуму». Якби ж то тільки так!
Згодом М. Добролюбов, засуджуючи «красивенькі опуси, звучні дифірамби й всякого роду загальні місця», у великій статті «Російська сатира катерининського часу» про «стару і нову» монархію писав: «Доба Катерини довгий час уявлялася нам в якомусь чарівному сяйві, золотим віком процвітання Росії у всіх частинах. До недавнього часу наша увага приваблювалася тільки світлим боком останньої половини минулого століття». Йшлося про грім суворовських і румянцевських перемог, приєднання Криму і частини земель Польщі, певний розвиток освіти, науки і мистецтва, оди Державіна, поеми Хераскова, комедії Фонвізіна і самої Катерини. «Але в даний час, коли Росія вступає в новий період існування, і для катерининської епохи настала вже історія… Тепер же потрібні не дифірамби, не беззвітне захвалювання, а неупереджений і спокійний перегляд фактів тих часів у всій їхній повноті». Малась на увазі передусім публікація матеріалів, які правдиво розкривали подробиці двірського перевороту та сходження Катерини на престол; об’єктивно характеризували тодішнє становище народу і держави, розкривали дворянське чванство, жорстокість і хамство поміщиків і т. ін. Частину цих матеріалів з різних джерел наводив і Добролюбов.
