Вінценосні розпутниці - Микитась Василь Лазарович (библиотека электронных книг TXT) 📗
Під кінець 1777 року Катерина «охолонула» до Завадовського й «загорілася» до Потьомкіна. Однак перший продовжував виконувати не останню роль у сенаті, керував двома державними банками, головував у комісії складання законів і скорочення канцелярського діловодства, управляв учбовими установами, завідував медико-хірургічним училищем, сприяв влаштуванню інституції благородних дівиць. І хоч монархиня охолонула до «бравого малороса» та гріла своїм гарячим тілом Потьомкіна й іже з ним, вона не забувала свого вірнопідданого, надавши йому титул графа, а з ним і нові землі. По смерті Катерини II її син Павло І підтвердив графський диплом фаворита своєї матері, однак увільнив Завадовського з усіх посад, і той відправився в свої українські села, де серед «рідних і відданих йому» земляків-кріпаків відпочивав од «многотрудних занять».
За царювання Олександра І Завадовського знову викликають до Петербурга, вводять у комісію складання законів імперії, а з утворенням міністерств призначають першим міністром освіти Росії (1802–1810). Родич Завадовського по жіночій лінії І. Листовський досить докладно перерахував у «Русском вестнике» заслуги Завадовського в царині народної освіти та інші його «ліберальні перетворення». До них відносили відкриття багатьох парафіяльних шкіл у селах, повітових училищ і гімназій у містах, університетів у Харкові, Казані й Дерпті, Головного педагогічного інституту в Петербурзі, а також вироблення нових статутів для університетів, Академій наук і духовних академій. Правда, родич забув нагадати, що в головному департаменті законів Завадовський вороже ставився до прибулого із заслання О. Радищева, і це стало поштовхом до самогубства останнього. Портфель міністра освіти Завадовський передав Олексієві Кириловичу Розумовському, консультуючи його з різних питань.
І все ж перші ордени, чини, землі та кріпаків він отримав «за подвиги» у спальні вінценосної.
У вірному служінні Катерині II та Російській імперії до пари Завадовському, а в розпутстві й грабуванні казни — до пари Потьомкіну був виходець з української генеральної старшини, державний діяч Олександр Андрійович Безбородько (1747–1799), який відіграв неабияку роль у вітчизняній історії та увійшов у число найбільших феодалів-кріпосників України і Росії. Кар’єра його була навдивовиж карколомною.
Після закінчення Києво-Могилянської академії двадцятирічний О. Безбородько не без сприяння батька, який був генеральним писарем і суддею, в чині бунчукового товариша почав управляти канцелярією другої Малоросійської колегії при генерал-губернаторі П. Румянцеві.
З призначенням графа головнокомандуючим армією в російсько-турецькій війні кмітливий Безбородько, як і Завадовський, також змінив цивільний мундир канцеляриста на військовий і одразу був призначений куратором Ніжинського, Лубенського, Миргородського і Компанійського полків, брав участь у кількох битвах, керував військовою канцелярією генерал-фельдмаршала Румянцева й відзначився не так хоробрістю, як дипломатичною хитрістю під час російсько-турецьких переговорів та укладання вигідних для Росії мирних договорів.
У 1774 році О. Безбородьку надають звання полковника Київського полку, а з 1775 року Катерина II призначає його у свою канцелярію. «Правила благочестия и добродетели, с младенчества вкорененные в него богобоязненным родителем, — емоційно зазначав В. Аскоченський, — прочное, основанное на религии и чистой нравственности воспитание, внимательность к самому себе и строгая последовательность в занятиях, приобретена под руководством ученейших мужей своего времени, способность выражаться красноречиво, необыкновенная память и изумительная находчивость сделали его чудом при блестящем дворе Екатерины». І посипалися винагороди та чини цьому «чудові»: таємний радник, граф, віце-канцлер, гофмейстер царського двору, особистий секретар цариці, фактичний керівник Колегією іноземних справ. Імператриця нагороджує спритного чиновника найпочеснішими орденами Росії — святих Володимира, Олександра Невського, Андрія Первозваного, а головне — величезною сумою валюти, дорогоцінностями, земельними володіннями та кріпацькими душами. До речі, в 1786 році Катерина II віддала «у вічне спадкове володіння» Безбородьку полтавське село Чорнухи, де народився і провів дитинство майбутній знаменитий український мислитель і письменник, студент Києво-Могилянської академії Григорій Савич Сковорода.
До вподоби прийшовся О. Безбородько і Павлу І, який удостоїв фаворита князівським титулом з додатком «найсвітліший», подарував йому свій медальйон-портрет і хрест св. Іоанна Єрусалимського, всипані великими діамантами, віддав орловську вотчину, тридцять тисяч десятин землі у Воронезькій губернії та шість тисяч душ селян. Якщо батько «найсвітлішого» Андрій Якович володів подарованими царицею Анною Іоаннівною 165 десятинами землі з озерами, лісами, заплавами і сіножатями та 69 дворами з 468 душами кріпаків, 2 хуторами з корчмами, 2 млинами і винокурнями на Чернігівщині, то син, завдяки «отменной верноподданости» царям, на кінець життя був власником 50 000 десятин землі на Україні, в Білорусії та в Росії з сотнями тисяч кріпацьких душ на них. За участь у підписанні Ясського мирного договору в 1791 році Безбородьку, крім усього іншого, видали грошову винагороду в 50 000 карбованців сріблом і 5 000 душ селян у Подільській губернії; за сприяння укладенню з Пруссією й Австрією конвенції про третій, остаточний, поділ Польщі «одночасова винагорода» Олександра Андрійовича становила 50 000 карбованців, крім того, йому було призначено ще й щорічну «пенсію» в 10 000 карбованців.
М. Добролюбов наводив такі вражаючі факти розпусти Безбородька за рахунок держави: танцівниці Давії він платив за «послуги» щомісяця 2 000 карбованців золотом, а коли вона виїздила до Італії, обдарував її грошима і діамантами на суму 500 000 карбованців. Потім князь утримував якусь дівицю Сандунову, після неї — танцівницю «Ленушку», з якою прижив дочку, а коли та виросла, вигідно одружив, давши в посаг будинок у Москві вартістю 300 000 карбованців та маєток із 80 000 карбованцями щорічного прибутку…
Аби бодай приблизно уявити таке до неймовірності жахливе марнотратство, варто співставити деякі цифри. У 1784 році на «провізію» професорам Києво-Могилянської академії, вихованцем якої, про що мовилося, був і Безбородько, видавали по 13–15 копійок у день, тобто 54 крб. на рік; на утримання бідних і студентів-сиріт, що жили в бурсах, відпускалося 5 копійок у день, або і 8 крб. на рік. Натомість шансонеткам і двірцевим повіям — тисячами.
Легенда про те, що фаворит нібито всю свою спадщину заповів на заснування Ніжинської гімназії вищих наук, реорганізованій згодом у ліцей, є не що більше як легенда. У 1807 році брат князя Ілля, який також володів великими маэтностями на Україні, в Росії та Литві, справді дармовою силою кріпаків розпочав будувати навчальний корпус гімназії, що його закінчили аж у 1820 році. Порівняно з незчисленними награбованими багатствами обох Безбо-родькіз кошти, витрачені на будівництво, були краплиною в морі, та й училися в гімназії переважно діти привілейованих верств.
Твердять, що Г. Потьомкін був непоганим господарем для країни і навіть ліберальним феодалом-кріпосником.
Але від того, скажімо, покріпаченому українському селянству та по-злочинному розігнаному козацтву ніскільки не було легше. А вони ж певний час вірили в порядність «гетьмана Грицька Нечоси», просили його заступництва за них. В одній народній пісні запорожці нарікають, що вони спільно з «москалями» воювали, «билися, рубалися сім год і чотири», одбили в бусурманів чимало землі «од Дністра до Бугу», та пани її одібрали, а запорожці лишилися голі й босі:
