Жлобологія - Жолдак Богдан (читать бесплатно полные книги txt) 📗
А в листопаді був Перший київський Contemporary Art фестиваль (ще одне дитинча засновниці та видавця журналу про мистецтво «ArtUkraine», невтомної подвижниці, пасіонарної особистості Наталії Заболотної), який відбувався в Українському домі. Наш Союз брав у ньому участь із виставкою «Матч смерті». Зазирнула на експозицію до нас і російська кураторка Катя Дьоготь, яка всі свої подальші звіти у соцмережах, статті у ЗМІ щодо ситуації в сучасному українському мистецтві ілюструвала роботами художників-жлобістів. Потім особисто запросила до співпраці у галерею Марата Гельмана. «IF. ЕСЛИ. ЯКЩО» — ця виставка відбулася влітку 2010-го. Згодом і Кирило Шаманов (відомий російський культуртрегер і куратор) записався в чергу, щоб провести виставку у Москві, коли «Жлоб-арт» гастролював Україною: Харків, Одеса, Івано-Франківськ, Львів... Нашими роботами прикрашали обкладинки таких поважних видань, як «ШО», «Український тиждень», «Країна», наше мистецтво тиражували вітчизняні та зарубіжні ЗМІ... Тоді, до речі, на першому Contemporary Art у нас купили першу роботу «Кіт Вася» Семесюка за $2 500. В умовах тотальної кризи 2009 року ціна більш ніж пристойна. (УВАГА! Рекламна пауза:) Ми не демпінгуємо, бо знаємо ціну цим унікальним роботам... «Жлоб-арт» — це реальна інвестиція в сучасне українське мистецтво. Кожна з робіт виплекала, до дрібниць продумана, справжня і щира. До кожної є сертифікат відповідності, в якому зазначено: де, коли і хто її створив, список виставок, у яких брала участь, список видань, де друкувалася. Понад те, наших художників не зв’язують ані грантові потуги виробляти «сучасний мистецький продукт», ані депутатські «подєлкі» для задоволення «високих» міщанських смаків, ані «загравання з прогресивним Заходом»... Як будь-яке справжнє мистецтво — люте, живе, непередбачуване, — те, що ми створюємо, є завжди інтелектуальною провокацією. І вона небезпечна, бо руйнує нав’язані канони політкоректності чи беззубості. І Союз Вольних Художників цього факту не ігнорує. (Кінець рекламної паузи).
Апофеоз жлобізму
Справжнім тріумфом «Жлоб-арту» стала виставка в Музеї сучасного мистецтва України у червні 2011 року. Її проведення було б неможливим, якби до Союзу Вольних Художників не приєдналися два потужні митці — Олекса Манн та Андрій Єрмоленко, які створили до цієї виставки розкішні серії робіт «Інфернальний жлобізм» (Олекса Манн) і «Пацанський Грааль» (Андрій Єрмоленко). Натхненний, феєричний Іван Семесюк поповнив колекцію жлоб-арту циклом «Традиції. Ребрендінг», Сергій Коляда розпочав серію робіт «Welcome to Ukraine — not smiling country», Ніна Мурашкіна представила роботи з циклу «Україна — країна депутатів та блядей (які, зрештою, одне й те ж)», Сергій Хохол — цикл соціальних плакатів під назвою «Дебілізуйся!». Тоді ж Стас Волязловський здивував публіку серією авторської фотографії «Молода нація на шляху до Європи», Олександр Жулинський — проектом «Ларьки».
А ще був цикл авторських мультфільмів «Про Гопуню та Повійку», живі інсталяції «Жлобопарк. Звіролюди», «Троєщинський гендель», «Терикони з насіння», «Китайське щастя» (серія пляжних рушників). Понад 200 художніх робіт, окремий міні-каталог. Понад 20 000 відвідувачів. Безліч статей у пресі. Сюжети майже на всіх топових телеканалах і величезний розголос. Художників «розривали на шматки». Нас — звинувачували: у мистецькому тероризмі, расовій, міжконфесійній та соціальній сегрегації, конкретному жлобізмі, «печерному націоналізмі», фашизмі, українофобії, людожерстві, праворадикальному екстремізмі. Нас — величали: Великими Жлобами, Жлобологами, Жлобонавтами та порівнювали із «ковтком свіжого повітря» у задушливій атмосфері лівацького політкоректного та виважено тендерного мистецтва, що його пропагує PinchukArtCentre та інші мистецькі установи, які існують, подейкують, на «прозахідні, космополітично-єврейські гроші».
Нас лаяли і нас любили, нами захоплювалися і нам підкладали на експозицію дохлих пацюків (я не жартую), нас навіть погрожували вбити, нас підносили на постамент і обливали фекальними водами на сторінках інтернет-видань. Та головне, що байдужим до нас не залишався ніхто, хоча дехто і намагався таким виглядати, але у якийсь час ми і йому «допікали». Інтерв’ю, ток-шоу, виїзні виставки, перші великі продажі... Все це було.
Але найцікавіше на нас чекало попереду! Те, що обіцяли, і те, що задекларували на початку проекту.
Фінальний акорд
«Жлобологія» — унікальне видання, в якому зібрано всю інформацію про проект, опрацьовано тривалі інтерв’ю з видатними українськими культурологами, мистецтвознавцями, письменниками, художниками, громадськими діячами. Я розумів, що це колосальна робота, до якої спочатку не знав, як і підступитися. І пауза тривала близько року — з осені 2011 до осені 2012 року, тоді відбулося ще декілька акцій: виставка жлоб-арту у львівському арт-клубі «Сало», персональна виставка Семесюка у «BottegaGallery» з проектом «Традиції, ребрендінг» та в галереї «Триптих-арт» з проектом «Свій до свого по своє...» (за мотивами творів Марії Приймаченко). На той час Сергій Коляда додав до експозиції декілька епатажних робіт на тему «ЄВРО-2012», Олекса Манн теж написав кілька макабричних нот в контексті жлобства.
Поміж тим, я записав декілька інтерв’ю — з Олексієм Титаренком, Євгеном Карасем, Владою Ралко, Антоном Соломухою та Стасом Волязловським. Тексти-есеї наговореного лягли в основу міні-каталогу, який було видано до минулорічної виставки «Жлоб-арту». Цей досвід дав мені чітке розуміння того, яка важка й виснажлива праця брати, а головне, потім «дешифровувати» інтерв’ю, перекладати живу розмову на папір, авторизувати її, редагувати... І без помічників у цьому я обійтися аж ніяк не міг. Знав одне — час братися до роботи.
Як виявилося, сміливим саме життя допомагає. Тоді, восени 2012 року, побачив світ мій роман «Доба» — з благословенням видатного українського письменника Юрія Винничука, мого «хрещеного батька» в літературі (та в проекті Ореста Лютого «Лагідна українізація»). Він же і познайомив мене із журналісткою й затятою бібліоманкою Інною Корнелюк. Ми тоді невеликою компанією на літній терасі ресторану «Клуб Ра» пили живе пиво і гомоніли про своє: про мистецтво, літературу... Було тепло, щойно почався жовтень. Наш добрий знайомий пан Басілія розповідав про веселі пісні батярів, поруч молодий поет Крюгер і незнайома струнка панянка обговорювали органічну кухню... Я ж спілкувався з Юрієм Винничуком, розповів про проект «Жлобології» і спитав: «Чи нема у вас когось, хто б міг взятися зі мною за цю роботу?» Мій співрозмовник кивнув на незнайомку, яку представив як панну Інну — журналістку, літературного оглядача: «От вона, недавно вийшла з декретної відпустки і шукає цікаву роботу. Кращої кандидатури й не знайдеш!» Панна Інна виявилася затятою, хвацькою, а головне, дуже відповідальною людиною. Пам’ятаю перше інтерв’ю, яке ми записували з Лесем Подерв’янським. Вона була зібраною, критично налаштованою, навіть суворою, від початку задекларувавши свій ультрафеміністичний світогляд і певну «настороженість» щодо проекту і розмов на дражливі теми про людське, про жлобство.
«Чи правильно я розумію стилістику і спрямованість проекту, — перепитувала, як і більшість, хто чув слово «жлоб». — Що це? Стьоб? Знущання? Провокація?» Моя майбутня співавторка здивувалася, коли я відповів, що це все якраз серйозно, ми запрошуємо людей серйозно порозмовляти, на, здавалося б, легковажні і «стьобові» теми. А жлобство — це соціальна проблема, яка потребує наукового підходу, а не тільки мистецьких маркерів, реакцій, рефлексій. Загалом робота над проектом тривала заледве не рік, понад півроку ми витратили на те, щоб зустрітися з усіма відомими персоналіями, авторизувати наговорене з усіма учасниками проекту. Було, щоправда, декілька казусних моментів, коли відверта неавторизована розмова несподівано потрапила на шпальти, але сам автор гріх пробачив. Проваджу до того, що після авторизації тексти помітно облагороджувалися, тому звучать, як студійний запис голосу, увиразнений і «чистий в інтонуванні».
