Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗

Реалізація цієї програми очевидним чином раз і назавжди усунула б українську проблему з нашого внутрішньодержавного життя, а загроза ззовні для наших східних земель звелась би до якнайменших розмірів. З точки зору безпеки держави це рішення єдино правильне і відкриває Польщі великі перспективи всебічного розвитку.

Слабкою стороною цього рішення є неможливість передбачення стану справ, при якому встановлюватиметься мир у Європі. Бо реалізація нашої програми вимагає такого стану, при якому Польща могла б підтримати створення незалежної Наддніпрянської України і при якому Українська держава може бути проголошена. Це є очевидно можливим у випадку або повного розбиття, або дуже значного ослаблення Росії, такою мірою, що у рішеннях мирної конференції голос Росії не матиме жодного значення. Спостереження за воєнними подіями недвозначно виявляє, що 1) перебіг війни режисерують англосаксонські держави, 2) їхній вплив на перебіг війни виявляється перш за все у доведенні Німеччини, як і Росії, до такого ослаблення, причому їхніми власними силами, щоб внаслідок цього Англія і США могли б запровадити вигідний для них порядок речей. Ніхто, зрештою, не має ілюзій, що англосаксько-більшовицький альянс є щирим і що англосаксонські народи і держави, які уособлюють найвищий рівень капіталізму, можуть залежати від того, чи взагалі вони можуть допустити, щоб результатом їхніх зусиль були експансія комунізму і зростання російської потуги.

Ця нещирість альянсу яскраво виявляється, коли йдеться про другу сторону — більшовиків — у факті недосягнення зустрічі Сталіна і Рузвельта протягом двох років взаємної співпраці, незважаючи на зусилля з боку Рузвельта. Тому майже напевно, що військові дії в Європі припиняться лише тоді, коли всі європейські тоталітаризми будуть усунені від влади. Шанс, що мир встановлюватиметься за умов, коли Польща зможе реалізувати свої прагнення на сході, майже стовідсотковий.

Мусимо також враховувати малоймовірну евентуальність, яку, проте, не можна виключати, що німцям не вистачить ні сил, ні волі, щоб до кінця протистояти радянській потузі, і що східний фронт зламається раніше, ніж вичерпаються сили більшовиків. Тоді більшовики сядуть за стіл конференції як переможці і співдиктатори умов світового миру. Тоді муситимемо здійснювати упорядкування відносин на східних землях у зовсім інших умовах. Не можна виключити, що наш східний кордон будемо змушені виборювати зі зброєю в руках. Результат цієї нової війни сьогодні не можна передбачити. Але, припускаючи, що опинимося на лінії, наближеній до кордону 1939 р., мусимо рахуватися, що нашим сусідом на сході залишиться Росія з нинішнім або іншим ладом. Ця можливість не звільняє нас від необхідності вирішення української проблеми. У цьому випадку можливість обміну населенням буде меншою, ніж у разі виникнення незалежної Української держави, бо неможливо уявити, що Українська держава не захоче прийняти українського населення, і можна передбачити ймовірність відсутності згоди, коли йдеться про російську державу. Але така можливість є малоймовірною. Бо як вогнище українського націоналізму, що вислизає з-під радянського контролю, так і вогнище української іреденти, що залишається поза впливом будь-якого іншого російського уряду, становлять для Росії небезпеку, і все говорить про те, що Росія прийме українське населення, щоб виховати з нього комуністів або росіян. Інша справа — чи оселить його в Україні. Щодо згоди Росії на переселення до Польщі польського населення з Росії, то вже існують прецеденти щодо німецького населення.

Отже, нездійснення плану буферної Наддніпрянської України не виключає реалізації програми обміну населенням шляхом договору про населення з Росією.

Але якщо і цей шлях виявиться нереальним, тоді Польща буде змушена вирішувати своє українське питання як внутрішню проблему, очевидно, не у повний спосіб, але завжди відповідно до вимог безпеки країни. Цей постулат вимагає якнайбільшого послаблення цього, безумовно і безоглядно, ворожого елементу. На підтримку цієї тези потрібно:

1) цілком усунути і повністю або частково позбавити громадянських прав ті українські середовища, які у період війни здійснили злочини або правопорушення щодо Польської Держави і польського населення;

2) всіма засобами підтримувати добровільну українську еміграцію;

3) шляхом внутрішніх переселень розчинити українське населення і до мінімуму обмежити території з українською більшістю;

4) провести повну ревіндикацію населення, українізованого перед війною або під час війни;

5) обмежити виховне значення української церкви і школи;

6) збільшити кількісно польське населення і посилити економічно польську присутність на східних землях;

Не можна себе тішити, що таке вирішення розв'яже українську проблему і як внутрішню проблему, і як питання зовнішньої політики. Це буде тільки затуплення вістря справи і відсунення небезпеки на роки, а може, і десятки років. Такого роду вирішення завжди матиме сурогатний характер, і від рівня, на якому ця програма буде реалізована, залежатиме, наскільки ця загроза буде відсунена.

III.

Безпека країни і польського населення вимагає незалежно від постійної тривалої програми вирішення української справи надзвичайної програми на актуальний момент. Коли лінія проведення української політики є дуже чіткою і без відхилень веде до винищення польськості, то з польського боку протиставляється їй нерішучість і відсутність будь-якої концепції. Результат цього, як вище говорилось, сумний: українці на кожному кроці отримують перевагу, поляки втрачають і стоять перед перспективою подальших втрат.

План нашої діяльності мусить враховувати українську психіку поступатися перед силою і рішучістю. Кожний прояв сили і рішучості викликає пошанування і послух, кожна ознака слабкості й нерішучості схиляє до нищення.

Дальші пункти нашої програми — це прагнення до послаблення позиції українців на кожному напрямку, де в сучасних умовах його можна досягти.

Надзвичайна програма не може перебувати у суперечності з програмою тривалого розвитку української проблеми, навпаки, мусить полегшити і підготувати її реалізацію.

У плані надзвичайної діяльності належить урахувати між іншими такі постулати.

А) На внутрішньому відтинку:

1) Виступи крайового представництва уряду перед українським населенням з нагадуванням обов'язків щодо держави і погрозою в разі їх невиконання, а також засудженням усіх антидержавних виступів.

Як уже вище кілька разів згадувалось, українське населення зовсім забуло про свою державну приналежність і зовсім на неї не зважає.

2) В особливих випадках — розсилання КВЦ окремим українцям погроз карними наслідками, а в разі продовження антипольських виступів — вислання і виконання смертних вироків.

Погрози і вироки, застосовані до українців у Краківському воєводстві, дали якнайкращі результати. Їх дія була явно заспокійливою.

3) Політичне роззброєння українських мас через викликання недовіри до їхніх керівних сфер, політичних організацій, демаскування надуживань української інтелігенції, поліції і т. д.

4) Організація самооборони польського населення, надсилання до околиць, де є загроза, збройних підрозділів.

5) Чітке визначення у польській пресі позиції щодо поведінки українців, засудження їхніх злочинів, антидержавної позиції.

6) Утримання від усілякої ініціативи щодо політичних розмов з українськими діячами. В разі ініціативи з українського боку чітке визначення, що умовою і підставою розмов може бути лише беззастережне визнання польської державності на цій території.

Б) На міжнародному відтинку:

Ослаблення української позиції через усвідомлення діячів світової політики фактів тісної співпраці українського суспільства з Німеччиною, що виявлялося між іншим у наборі 80 тисяч добровольців до дивізії СС, сприянні у вбивствах євреїв і т. д.