Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗
Серед певних урядових кіл настало протверезіння, але воно не має вирішального значення, бо угруповання українських сил настільки зміцнилось, що не можна діяти половинчастими засобами. Над Погоджувальним Комітетом тяжіє відсутність політичної свободи і можливості висловлювання чіткого погляду і критики попередніх помилок. Безжальна критика, з якою зустрівся міністр
Понятовський у Львові, коли приїхав зупинити тиск Комітету на центральну і воєводську владу, не викликала змін. Створене за часів міністра Наконечникова Парцеляційне Товариство під постійним тиском міністра Понятовського було загальмоване у своїй діяльності, і земля й далі переходить в українські руки.
Коротко характеризуючи в цілому польську політику від 1926 до 1939 р., можна ствердити, що вона проводилась у напрямку, який давав українцям концесії одну за одною, польську землю — у небаченій кількості, полегшувала створення кооперації і субвенціонувала її, остання завдяки тому виросла до сильної господарської організації й зрештою започаткувала створення української промисловості.
У найважчі для держави моменти, коли проявилась її фізична слабкість, коли гнані рештки розбитої польської армії шукали через цю частину країни дорогу в Румунію й Угорщину, українське населення спокійно переслідувало цих недобитків, часто роззброювало їх і саме забезпечувало себе зброєю проти поляків. Збройний виступ українських мас проти відступаючих підрозділів польської армії, поєднаний з грабунками цивільного населення, дійшов до таких жахливих вчинків, як вбивства дітей (розбивання голів немовлят у Сороках під Бучачем). На той момент та територія була заповнена більшовицькими військами і радянською адміністрацією, яка вступила за ними.
Використання українцями радянської окупації
Під час радянської окупації українське населення стає володарем становища. Незалежно від партійної приналежності українці дружно намагались заволодіти польськими культурними і економічними досягненнями. Розпорядження УНДО та інших українських груп спрямовані на знищення всього, що є польським. Садиби падають від грабунків українського селянина (польський селянин у своїй більшості не бере в цьому участі). Настає вигнання польської інтелігенції з сіл і містечок, грабування майна польської кооперації й масове захоплення торгівлі українською кооперацією. Низка керівників УНДО опинилася в органах радянської влади і реалізує український план нищення всього польського. Окремі польські поселення вирізуються під корінь (наприклад, Славетин Підгаєцького повіту, який населяли 50 родин. У різанині не вижила жодна дитина). Львів переповнюється магазинами «Народної торгівлі».
Коли надійшов час націоналізації торгівлі, то спочатку націоналізуються польські магазини, яким призначається податок до 200 тисяч злотих. А тим часом з непольських магазинів усувається товар, щоб залишити його для спекуляції та нелегальної торгівлі. У цей період українізації Малопольщі поляк почувається громадянином II сорту. Польська інтелігенція переховується у містах, головним чином у Львові, переповненому біженцями із західних частин.
На радянську владу орієнтуються і з нею активно співпрацюють усі українські угруповання від крайніх націоналістичних бойовиків до українських комуністів. Міліція наповнюється членами ОУН і УОВ. У виборах, які повинні вирішити питання про приєднання території східної Польщі до «Большевії», як кандидати від блоку комуністів і безпартійних беруть участь Франко (син поета Івана), доктор Студинський (угодовське крило УНДО) і доктор Панчишин (ундовець). Українці становлять одну з головних опор радянської адміністрації, а на селі владу має сільський «совєт», який є суто українським і є виразником політики на селі. В їхніх руках опинилась акція вивезення колоністів, осадників і польської сільської інтелігенції у лютому 1940 р. Українська політика переслідування польськості у Малопольщі святкує тріумф. Вивезення з міст у квітні 1940 р. охоплює виключно польський елемент, жертвами стає велика кількість робітників, ремісників, офіцерів, суддів, прокурорів, адвокатів, службовців, землевласників разом з родинами при одночасній ліквідації їхнього майна.
Участь українців у цих діях була незаперечною. Підбір осіб на вивезення з села у лютому 1940 р. визначався сільською радою і українською міліцією. Більшовицько-українське правління залишило незабутні сліди усування польськості. Цю частину програми українці виконали старанно як могли і вміли, різко перетягуючи на свою користь майнову ситуацію, відсторонюючи від життя краю сотні тисяч селян та інтелігенції. Самі ділили здобич, коли цілі польські родини йшли на Сибір, гинучи від голоду і холоду, позначаючи свою дорогу викинутими з вагонів трупами заморожених немовлят, старих і хворих. Українські політики сумлінно використали згідно зі своїм розумінням перше півріччя правління більшовиків, які не орієнтувались у місцевих стосунках, але протиставили український елемент полякам.
Німецька окупація як наступний етап досягнення українських цілей
Період німецької окупації розпочинається гаслом «Україна для українців». Під цією назвою можна прочитати перші афіші, розклеєні на стінах Львова відразу після входження німців. Їх супроводжують вивішені корогви з тризубом і крики «Геть ляхів!» Так починається новий етап політики фізичного усунення польського населення, який здійснюють ті самі люди, що робили це недавно, спираючись на цілком ідеологічно протилежну радянську владу. Із входженням німців знову з'являється заклик захоплення влади на цій території українцями. Перед початком німецько-радянської війни у Кракові поширились чутки, що Східна Малопольща увійде до складу Генеральної Губернії. Це було чорним полотнищем для українців — доконаними фактами вони намагаються реагувати на це. Після входження німецьких військ українці самостійно захопили владу в містах і селах. Сільські ради і радянська міліція відразу опинились під українською адміністрацією. Усі трести, магазини і націоналізовані підприємства українці захоплюють як керівники. Знову «Народна торгівля» і «Маслосоюз», як і на початку радянської окупації, заволоділи всією торгівлею продовольчими товарами. Влада в містах опинилася в українських руках, виникає українська преса, яка відкрито погрожує полякам.
Українці вітають німецькі війська і відрекомендовуються військовій владі як адміністратори цих земель. Здійснюючи владу, вони грабують усе в країні, не гребуючи єврейськими кишенями. До міст, а особливо до Львова, стягують маси напів- і чвертьінтелігентів, влаштовуючи їх в установи (підприємства, трамваї, електростанції), запровадивши як службову мову українську (навіть для кондукторів у розмові з пасажиром). Виправляють статистику міста Львова на свою користь. Охоче пригортають решту людей, які прибувають сюди з Росії й охороняють їх незалежно від того, яке місце вони посідали в колишній радянській ієрархії. Одночасно вони самі з допомогою української міліції або через доноси німецькій владі заповнюють в'язниці поляками, обходять єврейські будинки і витягають з них перший контингент євреїв для ґестапо.
В економічній галузі на першому місці стоїть роздавання концесій лише українцям, а через створене житлове бюро магазинні приміщення займають для найрізноманітніших справжніх і фіктивних українських фірм. Одночасно з допомогою того ж житлового бюро виганяють поляків з помешкань і займають для своїх установ будинки польських установ. За посередництвом «Домоуправ» наказують прикрашати місто синьо-жовтими прапорами. Робиться все, щоб живе польське місто українізувати в американському темпі.
На селі владу взяла у свої руки, головним чином, українська міліція і почала там гуляти. Колгоспи і радгоспи, бази і магазини перейменовано на українські кооперативи, польське населення, переважно селянське, бо іншого там вже не було, почали вбивати (Хлібів, Паївка, Лежанівка, Маріамполь та багато інших). Масові вбивства супроводжуються викриками «геть ляхів» — це гасло дня, проголошене навіть окремими греко-католицькими священиками.
