Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗

ПОЗИЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ УГРУПОВАНЬ У КРАЇ СТОСОВНО УКРАЇНСЬКОЇ СПРАВИ

[Звіт Бюро інформації та пропаганди для Головного командування АК]

СТРОННІЦТВО НАРОДОВЕ (НАРОДОВА ПАРТІЯ. — Ред.) у СВОЇХ програмних викладах окреслило такі напрямні польської політики щодо української меншості: СН не веде ні західної, ні східної політики, а єдину — польську, а вона наказує для забезпечення існування польського народу українську справу вирішити так, щоб це не загрожувало його існуванню. Усі наміри утворення буферних чи федеративних організмів СН рішуче відкидає. СН застерігає польське суспільство від ілюзії співпраці і допомоги з боку українців. Українська сторона не допоможе нам у жодному разі в реалізації територіальної безпеки Речі Посполитої. Мусимо розраховувати на наші власні сили і на внесок Польщі у загальні союзницькі зусилля. Загалом СН не тільки цілком підтримує свою екстермінаційну передвоєнну політику в цій сфері, але й дуже її радикалізує. Отже, СН вимагає, щоб на території південно-східних воєводств використовувалась практика масового переселення населення з метою усунення з території даної держави чужого або ворожого населення. «Наш досвід щодо українського руху говорить, що потрібно раз і назавжди позбутись ворожого нам середовища». СН рішуче виступає проти проектів незалежної України, бо:

1) необхідною умовою для існування великодержавності Польщі є спирання на два моря;

2) русини на цей час показали цілковиту політичну незрілість.

Підсумовуючи: Народова Партія

1) відкидає і рішуче бореться з концепцією окремої, самостійно діючої з нами України, відповідно, зрештою, до своєї старої політичної лінії, репрезентованої вперше в момент, коли маршал Пілсудський прийняв ідею незалежної України у 1919–1920 рр.;

2) щодо українців пропонується винищувальна політика переселення, на зразок переселенської акції гітлерівського і фашистського режимів;

3) взагалі заперечується існування українського питання як такого.

ШАНЕЦЬ не присвячує цій проблемі більшої уваги, стверджуючи тільки, що «українське питання як було, так і повинно бути внутрішньою справою польського народу і держави».

КОНФЕДЕРАЦІЯ НАРОДУ висловила лише загальний погляд, що «польська політика щодо українців не повинна керуватись бажанням помсти, але тільки і виключно нашим державним інтересом, який велить співпрацювати з українцями проти Росії».

МЕЧ І ПЛУГ хоч і репрезентує націоналістично-імперіалістичний напрямок, у своїй ідейній декларації проголошує щодо слов'янських меншостей (за винятком німців і євреїв), а потім і стосовно українців принципи громадянської свободи на основі «рівних прав і обов'язків».

СТРОННІЦТВО ПРАЦІ (Партія Праці) визнає найкращим для Польщі вирішенням проголошення великої Української держави (Київ, Харків, Донбас). Належить робити все, щоб вона зберегла якнайтісніші відносини з Польщею. Виникнення незалежної України за Збручем мусить спричинитись до послаблення національної проблеми Східної Малопольщі через відплив значної кількості української інтелігенції та значної кількості селян. Політика стосовно українців у кордонах Речі Посполитої повинна бути централізована в одній установі. Львівський воєвода ієрархічно повинен бути керівником Тернопільського і Волинського воєвод. Мовні права українців повинні бути забезпечені, вироблена стосовно української меншості політика повинна реалізовуватись без жодних відхилень, із залізною послідовністю. Навчання повинно бути українським (не утраквістичним). Український університет повинен бути поза Львовом (наприклад, у Галичі). Шкільні програми повинні забезпечувати вихованцям достатні знання польської мови і культури.

ТАБІР ПОЛЬЩІ, ЩО БОРЕТЬСЯ, визначив СВОЮ ПОЗИЦІЮ в ідейній декларації, в якій, підтримуючи принцип тісного співіснування в рамках однієї державності з українським, білоруським і литовським елементом, вважає, що «іншим лояльним національним меншостям (під яким ТПБ розуміє в цьому випадку всіх, за винятком німців і євреїв) будуть забезпечені умови культурного і релігійного розвитку в рамках держави на засаді рівних прав і обов'язків». У програмних деклараціях ТПБ уточнюються напрямки польської політики стосовно українців. Вони такі. Наше ставлення до цих земель ґрунтується віками не на загарбництві, денаціоналізації та утисках, а на співпраці і співіснуванні вільних з вільними, рівних з рівними. Таким повинне залишатись і надалі. Ці землі й тамтешній народ мусять становити з Польщею державну цілісність, яку Польща завжди буде захищати. Польський народ має на ці землі безперечне право, здобуте ціною не тільки спільно з народами цих земель пролитої крові, але і віками праці на основі свободи й безкорисливості. Це не перешкоджає визнанню закономірностей розвитку процесу визрівання національної свідомості народів, які проживають спільно з нами на цих землях. Але добре розуміючи інтерес Польської Держави та інтерес інших національностей цих земель, Польща мусить протистояти всім відцентровим діям певних політичних діячів. Демократична Польща дає гарантії утримання провідної лінії, яка зв'язує її прекрасну моральну і політичну поставу з ідеалами великих демократій світу, які нині ведуть людство до щасливішого після війни співіснування народів. ТПБ підтримує концепцію самостійної України як буферної держави між Росією і Польщею. Російська небезпека є і буде для нас завжди більша від німецької, бо Росія набагато більша від Німеччини, у боротьбі з якою ще можна чекати на співпрацю із Західною Європою, а в боротьбі з Росією можемо розраховувати тільки на себе. Отже, нашим принциповим державним інтересом є створення між Польщею і Росією бар'єра через утворення на територіях, що межують з цими двома державами, окремих нових, незалежних від Росії, утворень.

КОНВЕНТ НЕЗАЛЕЖНИЦЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ визначає СВОЮ ПОЗИЦІЮ в ідейній декларації так: «Також і ставлення держави до національних меншостей регулюється Квітневою Конституцією». Із цього випливає, що це угруповання, дотримуючись нашої принципової конституційної засади «рівність усіх громадян щодо права незалежно від національності й віровизнання», — цілком стоїть на демократичній платформі.

ПОЛЬЩА БОРЕТЬСЯ визначила своє ставлення у спеціальній декларації в березні 1943 р. таким чином: Польща зацікавлена в утворенні Української держави з центром у Києві. Кордони ризького договору встановлені з урахуванням інтересів обох народів. Це угруповання підтримує організаційно-державну єдність Польської Держави, єдині форми устрою на всій території Речі Посполитої без огляду на регіональні особливості. Ті форми забезпечать умови національного і культурного розвитку громадян Речі Посполитої української національності. Цього вдасться досягти шляхом повної розбудови всіх наявних нині форм самоврядування, а особливо територіального самоврядування на воєводському рівні. Законодавство повинно забезпечити громадянам Речі Посполитої української національності повне рівноправ'я у всіх галузях політичного, економічного і культурного життя. У шкільництві традиції утраквізму треба забути. У Львові треба відкрити український університет. У програмних висловлюваннях «Польща бореться» підкреслює необхідність нашої самостійної ініціативи і вирішення при розв'язанні українського питання. Якщо польський народ з власної ініціативи не почне вирішувати завдання активізації та організації на лінії Вісла — Дніпро, якщо не вирішить узяти в свої руки справи економічної і політичної консолідації земель і народів Чорноморсько-Балтійського міжмор'я, сьогодні або завтра стане перед вибором і буде змушений іти відкинутою самим собою дорогою і то приневолений до цього народом, який сьогодні може і повинен бути співучасником Польщі в обговорюваній справі, бо є володарем другої складової частини обговорюваного географічного простору, тобто українським народом. Але якби виникла така ситуація, воля Польщі і її участь у цій справі були б другорядними, бо місце справжнього прийняття рішень було б у Києві, а не у Варшаві. Польща повинна реалізувати свою роль ініціатора у справі економічної і політичної активізації земель між Балтикою і Чорним морем без українців і навіть всупереч їм. «Польща бореться» визначає потребу взаємного поєднання і порозуміння двох зацікавлених народів, що є попередньою умовою тривалого польсько-українського порозуміння. Поляки повинні зрозуміти попередню еволюцію української думки, особливо з періоду нинішньої війни, і виправдати тих, хто «хотів будувати Україну, якщо вони не виступали проти Польщі і польськості». Українці ж повинні зрозуміти, що існування Польщі є умовою існування України, що, тільки спираючись на Польщу, український визвольний рух може розраховувати на реальні перспективи, що для Польщі існування Української держави є умовою, «sine qua non», можливості розвитку Речі Посполитої і що, врешті, справа України є тільки справою Наддніпрянської України зі столицею в Києві, бо Східні Землі Речі Посполитої не є Україною, а змішаною українсько-польською територією, і тому побудова України на цих теренах є нонсенсом. «Польща бореться», виходячи з народженої у Польщі ідеї демократизму, підкреслює: згідно з цією провідною нашою історичною ідеєю вирішення проблеми української, білоруської і литовської національних меншин повинно відбуватись на засадах толерантності й поваги творчих цінностей окремих народів. Співіснування, а не взаємне винищення, на основі рівних прав усіх громадян незалежно від віросповідання і національності.