Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗

3. Життєва необхідність змушує громадян Речі Посполитої Польщі шукати і виконувати різні роботи під час перехідного перебування радянських військ на наших землях. Це дозволено з огляду на спільну з радянською армією нашу мету — якнайшвидшу перемогу над Німеччиною. Але треба пам'ятати, що межею можливої співпраці є обов'язок вірності Речі Посполитій і підпорядкування її Урядові.

4. Вступ і вербування добровольців до будь-яких військових формувань, не підпорядкованих Вищому Командуванню Збройних Сил, [є заборонене?].

У міру розвитку подій суспільство буде отримувати від Польського Уряду дальші розпорядження і вказівки стосовно конкретних проблем моменту. Закликаємо суспільство до збереження спокою, посилення дисципліни і зосередження навколо влади Речі Посполитої. Впевнені у тому, що громадяни Речі Посполитої, які проживають на південно-східних землях, як солдати на передовому посту, підготовлені до будь-якого розвитку подій, шлемо всім слова підтримки, стійкості і сили.

КЕРІВНИЦТВО ПІДПІЛЬНОЇ БОРОТЬБИ ЛЬВІВСЬКОГО ОКРУГУ

(№ 230 «Вистоїмо» 20.11.1944 р.)

Голос зі Львова

НА ЗАХИСТІ СХІДНИХ КОРДОНІВ

Питання східних кордонів — це дуже болісна справа для Польщі. Час від часу в пресі з'являються повідомлення на цю тему, звертання до логіки мислення поляків, заклики до врахування фактів і, нарешті, заяви Англії, що Польща повинна відмовитись від своїх претензій на ці кордони. До цього додаються завжди несміливі висловлювання навіть деяких поляків, що справа східних кордонів є дуже важкою, а особливо Львова і Червенської Землі, бо і протилежна сторона має певні права на ці землі.

Проблему цих кордонів чужинці добре не розуміють — і нічого дивного, бо не знають деталей нашої історії. Гірше, що історії нашої держави не знають деякі поляки, для яких питання східних кордонів викликає певні сумніви. А питання є таким ясним і зрозумілим. Хто має право на ці землі, точно з'ясовує історія — так ця проблема виглядає. На східних кордонах польських земель у прадавні часи простягались безлюдні простори, степи, на яких ніхто не мешкав. Через ті землі лише час від часу тягнулись каравани купців чи розбійницькі банди. Весною, ці землі перетворювались на квітучий запашний сад, потім на море зелені, а вже влітку — на пусте дике поле. За дикими полями простягалася Русь зі столицею Києвом.

Через степи простягались шляхи розбійних банд або купців, які везли від Чорного моря, Греції і Азії різні товари на північ і захід. У місці, де перетиналися ці шляхи, розташувався ще у передісторичні поганські часи ляський град «Левград», узявши лева — царя звірів за свій герб і назву. Мешканці цього «Левграда» виявилися справжніми левами і боронили свої садиби міцними кігтями.

У момент створення Польської Держави це було вже місто як на ті часи значне і важливе. Рік 966 приніс йому світло римо-католицької віри, як і всій Польщі. Зростало населення. Виникали інші міста, більші і менші, але всі вони називались «Червенські Ґроди». Міста ці були «ляські», як тоді називались. Що це була польська земля, найкраще підтвердження дає руський літописець Нестор, який пише: «У 981 р. виправився Володимир, руський князь, на ляхів і забрав у них їхні міста: Перемишль, Львів (!? — MC.), Червенець (! — М.С.) й інші». Таке свідчення, хто має право на ці землі, дає не хто інший, як сам руський літописець, поважаний і шанований Нестор [23].

Червенські Ґроди довго не залишались під правлінням русинів. Відвоював їх через 29 років Болеслав Хоробрий. Русини були часто ще й загарбниками. Червенські Ґроди зазнали багато нападів з їхнього боку, але завжди відбивались і приєднувались до батьківщини. Від часів Казимира напади русинів послабились, однак не бракувало інших ворогів. Та кожного разу «львівські леви» захищали не тільки своє улюблене місто, а й стояли на сторожі безпеки всієї Речі Посполитої — справжній кресовий град.

З роками він розростався, набирав потуги і разом зі своєю батьківщиною переживав добрі й гірші часи, часи розквіту і занепаду. У часи розквіту Львів був багатим торговельним містом. Купці зі сходу прибували до нього з товарами і закладали тут свої склади. Принаджені його багатством, прибували мешканці з інших кінців

Польщі, прибували свої і чужі. Одні залишались там, інші починали обробляти пусті поля, ставити садиби. Львів усіх приймав гостинно, брав під опіку, захищав від ворога, коли у цьому виникала потреба. Нещасний Ян Казимир у «Левовому Ґроді» шукав захисту, коли «потоп» залив усю Польщу. Тут у костелі король віддає свою нещасну батьківщину під опіку Божої Матері, називаючи її Королевою Польської Корони. Тут нарешті він закладає підвалини осередку найвищих знань і культури — існуючого донині університету.

Тим часом безлюдні землі на схід і південь від Львова щораз більше вкриваються хатами і подвір'ями, степ змінюється на оброблене поле. У цей край прибувають хоробрі сини вітчизни, чиї батьки й діти проливали рясно кров у боротьбі з одвічними ворогами, прибуває дрібна сільська шляхта, а що татари й інші вороги часто нападали на ці землі, вона була зрошена кров'ю своїх героїчних захисників.

Від XVI століття почала з'являтись нова назва цих земель — «Україна», польська назва, яка означає «країну на краю», справжні окраїни Речі Посполитої. На схід, у нижній течії Дону і Дніпра, простягалася Русь. В Україну з часом напливало теж руське населення, особливо від моменту, коли Русь стогнала під владою татарських ханів, а потім московських царів. Польські прикордонні старости ставились до прибульців доброзичливо, і окраїнні польські магнати опікувалися ними. Польські серця пригортали побратимів, але вони погано відплатили своїм господарям, віддячуючи їм ненавистю. Їхньою метою було опанування цієї землі, заволодіння нею і відрив від Польщі.

Та окраїнні лицарі, Левгород були на сторожі. Не допомогло ні вороже насилля, ні всілякі посягання. Львів вірно стояв з батьківщиною, вірний їй у долі і недолі. Він не піддався онімеченню, як інші міста на заході, не втратив віри і польськості, був завжди вірним — «semper fidelis». Такою є історія Львова і прилеглих земель, яку кожна польська дитина знає і знати повинна.

І зараз за це найдорожче, найвірніше, найбільш польське місто виникає суперечка, з ким це місто залишиться — чи зі своїми законними власниками, чи з чужими прибульцями. Що б ми сказали на те, якби хтось прийняв у своєму домі чужих, пригостив їх, дозволив їм перебувати у себе, створити власний добробут, а вони потім захотіли викинути господаря і самі в ньому осісти? Але таке не можна і помислити, і кожний суд знав би, як учинити. А щось подібне відбувається зі Львовом і східним кордоном.

Нехай же ті, хто повинен розглянути ті справи і в чиїх руках вирішення цієї справи, розважливо, логічно обдумають, нехай вивчать історію і не виносять легковажно вирок, який був би страшною і нічим не заслуженою кривдою для Польщі.

Чи за те, що поляки разом із союзниками так рясно проливають кров на чужих полях, чи за те мають бути позбавлені найдорожчої частини своєї батьківщини? Чи такою повинна бути вдячність шляхетних синів Альбіону?

Вступаючи на східні землі, комісаріат СРСР пообіцяв і публічно оголосив, що «завданням Радянського Союзу не є окупація жодної п'яді польської землі». Це слова, а дії? Утворено новий кордон, і поляків виселяють з їхніх власних домів і батьківської землі, з землі прадідів. У момент, коли сини Польщі б'ються проти спільного ворога, коли кладуть свої молоді життя у жертву, тоді власні союзники виселяють їхні родини з землі прадідів. Чи задумувались хоч на хвилину ті, хто нині спокійно сидить у своїх теплих домах, що означає виселення? І за що? Чи це повинно бути нагородою за жертву крові? Чи ніхто не знає про те, що відбувається у Польщі? Але ж це страшний злочин, і в ім'я чого здійснюваний? За що така кара?