Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗
Перейдемо до другої історичної дати, а точніше до 1569 р. Він приніс славну Люблінську унію. У чому вона полягала? З польського боку — ніби на принципі поєднання «рівного з рівним». А насправді це було відкидання будь-якої рівності; якщо йдеться про українців, то українські землі приєднано безпосередньо до польської корони. Багато українських князівств ліквідовано, на місце князів посадили воєвод, а князівські і боярські землі роздавали ненаситній польській шляхті. Литва нібито отримала автономію разом з певною частиною білоруських земель, які увійшли до Литви, але також не надовго. Результат цієї унії був такий, що Польща не могла впоратися з повстаннями литовських та білоруських князів і внутрішньо все більше ослаблювалась, особливо від часу, коли настала виборність королів, а за нею — після кожних наступних виборів нездорове розширення і зміцнення магнатських і шляхетських привілеїв, які збільшувались перед виборами кожного кандидата у королі. Польща хотіла рятуватись ще однією «унією» у 1596 р., тим разом церковною у Бресті. Ця «унія» принесла ще більший внутрішній розлад і в кінці цілковиту декомпозицію Польської Держави й дала українцям таку силу, як козаччина.
Усі умови, які Польща укладала і підписувала з козаками, постійно порушувались. Польща їх зривала тому, що серед польської шляхти і магнатів панували погляд і переконання про моральне право на порушення умов з козаками, бо вони нібито не були гідними партнерами, вони були чимось нижчим і гіршим від польської шляхти. А умови треба укладати і їх треба дотримуватись тільки тоді, коли партнер з усякого погляду рівний польській шляхті. Отже, шляхта могла укладати умови зі своїми власними королями (pacta conventa), з чужими володарями, але не з «селянством», за яке вважали козаків. В історії польсько-козацьких відносин доходило до такого страшного напруження і трагічного шалу ненависті, що магнат Чарнецький не завагався знищити могилу Богдана Хмельницького і цілком ліквідувати його останки. А автор Гадяцького договору з Польщею гетьман Іван Виговський, який порвав з Москвою і розбив московську армію під Конотопом, дочекався за це від поляків такої плати, що польська солдатня замучила його до смерті. Чому так сталося? А просто тому, що серед тодішнього польського магнатства і шляхти кожного українського впливового політичного діяча, особливо такого, з яким поляки мусили вести переговори, вважали звичайним «бунтівником», якого терпіли доти, доки був сильним, поки його боялись.
Люблінську унію поляки не шанували, особливо щодо українського розділу, незважаючи на те, що в її основу покладено гасло «рівні з рівними», тобто магнати з магнатами. Але для них українські магнати і князі були менш вартісним елементом, бо належали до православних. Одним словом, завжди знаходились «моральні» пояснення, які виправдовували шляхетське віроломство і недотримання слова, даного українцям. Таким чином, віками зростала величезна ненависть між двома народами через польську необов'язковість. Крім цього, ненависть розвивалася до якихось апокаліптичних розмірів ще з приводу унійної діяльності, яку поляки проводили вогнем і мечем серед українського населення.
Але попри те, на українському боці завжди були люди, які йшли на співпрацю з поляками на політичному рівні, бо вважали її необхідною з огляду на московську небезпеку для українців. Усі вони, ці ризиковані українці, ані разу в історії не знайшли на польському боці певного і лояльного партнера. Усі вони переживали гіркий досвід польської необов'язковості, польського крутійства, польської жорстокості і зрештою розчарування щодо своїх намірів і діянь.
* * *
У критичні моменти польської історії, коли вся польська державна споруда хиталась, поляки були дуже «ліберальними» щодо українців, бо намагались їх прихилити гаслами «рівні з рівними» і «за нашу і вашу свободу» до спільної боротьби за порятунок Польщі. Коли ж Польщі як держави не стало, тоді намагались такими самими гаслами схиляти до повстань, революції і т. д.
Коли наставав сприятливий момент для їхньої справи — беззастережно гнобили українців, не враховуючи жодних моральних зобов'язань стосовно них. Для них тільки такі українці були певними, що перевернулись у поляків. Була також у них і певна категорія громадян, які називали себе «gente ruteni, natione poloni», які були великими польськими патріотами, а своє українське походження витягали на світ тоді, коли перед світом треба було показати, що нібито українці підтримують поляків і їхні вимоги.
Уже після повного розпаду Польщі, коли у муках народжувалась конституція в Австрії, на слов'янському конгресі у Празі називали себе «русинами» такі славні ренегати, як граф Дєдушицький, князь Сапєга та інші. Вони робили це, щоб зовсім торпедувати впливи і значення тодішньої справжньої делегації українців на конгресі.
Усі способи налагодження польсько-українських відносин у Галичині вже за часів конституційної Австрії ніколи ні до чого не привели б також через нелояльність і крутійство польського партнера. Ні спроби Лавровського, ні Сембратовича, ні Романчука з так званою новою ерою на політичному польсько-українському горизонті не дали жодного позитивного результату. Навіть тривалі і наполегливі зусилля Олександра Барвінського у цьому напрямку, щоб якось оформити українсько-польський «modus vivendi» за австрійських часів, закінчились таким великим крахом, що Олександр Барвінський став на схилі своїх років найбільш невблаганним противником будь-яких переговорів з поляками на загальнополітичні теми. Де причина цього явища? Там, де була і за часів Люблінської і Брестської унії, де була за часів Зборова, Білої Церкви, Гадяча і т. д. В Австрії поляки були сильнішими за впливами і тому намагалися використовувати українців для своїх цілей через тимчасові пакти, а не укладати з ними тривалі, бо до цього, з польської точки зору, впродовж сотень років українці не були гідними. Словом, польська політична мегаломанія, польська шляхетська традиція віроломства, стародавня польська засада «не з честю, але з користю для здоров'я», єзуїтська «суперкатолицька» політична і релігійна доктрина «мета виправдовує засоби» призвели до того, що нова польська політична еліта не тільки не позбулася цих політичних помилок, а навпаки — вдосконалила їх, пристосувавши до нових часів і нового духу століття.
Польща 1919–1939 рр. «досягала взаєморозуміння» з українцями так само, як колись шляхетська, а за польсько-австрійських часів політична еліта. Найважливішою спробою впорядкування польсько-українських відносин у новій Польщі була так звана нормалізація польсько-українських відносин, започаткована весною 1935 р. Зі всіма основними тезами нормалізаційної політики Польща так повелась, що протягом двох років від них нічого не залишилося. Нормалізацію проводили українці з варшавським урядом. Уже на першому році її почало торпедувати польське суспільство у Східній Галичині, особливо у Львові, а на третьому році добила її «рештки» політизована польська армія в особі різних всевладних генералів і полковників, які фактично представляли цю армію.
Якщо пригадаєте хоча б найважливіші моменти з історії польської політики стосовно до українців у так званій відродженій Польщі протягом 20 років, то зробите такий самий висновок щодо сутності польської політики, який зробили перед новою Польщею українські історики і письменники, як, наприклад, великий Шевченко чи Гоголь («Гайдамаки» і «Тарас Бульба»). Але там автори робили висновки з історії старої Польщі, Польщі шляхетської. Нам треба шукати джерел для політичних висновків також у новій Польщі.
Польща стала такою великою завдяки винятковій політичній кон'юнктурі у Версалі і завдяки тоді ще слабкому більшовицькому уряду в Росії. На сході вона мала великого за своїми потенційними можливостями і тому небезпечного сусіда — у постаті Союзу Радянських Республік. А на заході, — щоправда, роззброєну, але також страшну для Польщі своїми можливостями Німеччину. Який політичний висновок вона зробила зі свого становища? Жодного! Під керівництвом вихованої на польському єзуїтстві польської ендеції (так званої народної демократії, а в сутності польської шляхетсько-шовіністичної й імперіалістичної, яка проголосила знищення українського народу) вона орієнтувалась на сп'янілу від перемоги і тому деморалізовану Францію, а крім того, жила фантазіями своєї старої орієнтації на Росію, а це означає, що зараз на більшовицьку Росію. Всередині вона всіма способами проводила політику денаціоналізації непольських народів, у тому числі через колонізацію, захоплення майна, терор і примусову асиміляцію. Переворот Пілсудського у 1926 р. на перший погляд ніби перервав період ендецької закордонної і внутрішньої політики, але на короткий час. У польській закордонній політиці ніби почали переставляти шини в інший бік, зате у внутрішній політиці змінились тільки люди на відповідальних посадах, але політичний дух у ставленні до неполяків, особливо до українців, залишився таким самим. Відбулось навіть щось гірше — до українців почали ставитися з подвійною міркою: однією — до галичан, іншою — до волинян. Зате зовсім перекреслили право на існування українців на Холмщині, на Поліссі й Підляшші. Волинь стала піддослідним кроликом. Її відгородили кордоном від Галичини.
