Жлобологія - Жолдак Богдан (читать бесплатно полные книги txt) 📗
Мені розповідають, що живу в юдейсько-християнській цивілізації, а я тим часом щоразу переконуюся, що любити одне одного за сотні років люди так і не навчилися.
Загадка людської мотивації
Для мене це важлива частина самоідентифікації — розуміти, до якого світу і до якої цивілізації, країни я належу. Тобто існують спільні цінності, священні тексти і певна парадигма, яка вказує, що і як має бути.
Але ж ні, справді жодна людина не буде ні красти, ні вбивати, якщо не знайде позитивної мотивації для цього. Чому крадуть — не знаю, чому вбивають — теж. Я не такий розумний, я що, гуру чи що?
Тільки продовжую думати, що люди ж від початку світлі і гарні, як діти. І мали б працювати над собою, щоб не заважати іншим і радіти буттю.
Відходи життєдіяльності і мат
Переконався, що якщо ти виносиш свої думки і тексти в публічний простір — то рівносильно викиду гімна у вентилятор. Коли потрапляєш зі своїми добрими ідеями у той самий публічний простір — тебе починають сприймати як проповідника. Це в кращому разі.
У гіршому... я подивився уважно на те, як відбуваються суспільні дискусії, наприклад, у Фейсбуці. Інтернет-майданчик — ніби дуже зручне для того місце. І ця платформа вже стала сральником, де всі скидають відходи своєї життєдіяльності. Щоденної, тож пишуть: «А я встала і покакала! Доброго ранку усім! Ваша Наталка». Всі ці бездарні фоточки, на яких красуються усілякі наталочки... Наталко, помовч, або, образно кажучи: «Закрий свою пізду!» Ось такі дописи.
І я теж інколи люблю поматюкатися, бо то така енергетично концентрована мова. А взагалі, мат несе в собі відлуння древніх проклять і містичної давньої віри, ще неспрофанованої. Тому я дозволяю собі лаятися.
Мовне жлобство
Проблема 2-х Україн, російськомовної й україномовної, таки є.
Як так сталося? Понавозили пролетаріату на індустріальні об’єкти, і приїхали в міста всі ці люди, які зі совєцьких часів не мали власне нічого для ідентифікації себе і землі, на якій живуть і збирають урожаї. Цих людей можна називати чи яничарами, чи ще якимось словом, але вони передусім глибоко нещасні люди.
Соціокультурна парадигма в чому? Жив собі дядько в Донецьку і не їбав мозги. Чоловік усе життя думав, що його столиця в Москві, а виявляється, що в Києві, та ще й мова окрема є.
Психіка людей не витримує, коли руйнується їхній усталений світ: «Я полжизни прожил в Союзе и не нужна мне была мова! И сейчас не нужна». Он як!
Люди насправді вірять, що треба заробляти гроші. У це вони точно вірять. То один з аспектів великої біди і менших лих.
Хвороба мислення
Нинішнє покоління 30-літніх — це пройобане покоління — втупу. І це проблема дітей, які росли самотні, тому що батьки були на заробітках. І виросли люди — з покаліченою психікою. Кількість таких травмованих не маленька. І потрібно визнати, що то хвороба нашого суспільства. Хвороба країни, яка своєму суспільству насправді не може дати нічого. Та й більшість людей, чи то донецькі персонажі, чи інші: що, на смертному одрі такий чоловік буде пожадати українського слова або ж розрадиться українською сповіддю?
Для чого людям мова — вони над тим не думатимуть. Ніхто їм не скаже, що людина повинна займатися собою, не просто ходити на роботу, а ще й зважати на свою ж психіку. Вділяти час на аналіз того, що вона, конкретна людина, думає. Бо це і є той світ, в якому вона живе, — і іншого немає.
А слова у людей переважно чорні, життя — чорне і світ чорний. Це вони вміють — замість тішитися, що живуть і мають душу — втілену.
Дивлюся іноді на людей, бачу цих бабок, по-совєцьки вбраних і так само мислячих. Ну що б вони ще хотіли тут? Вони хіба немало гімна похлєбали в своєму комунізмі? Та люди не міняються і голосують як завжди... Їм не потрібна жодна Україна, вони не знають, що це таке.
Життєва потреба
Я знаю особисто немало дивовижних талановитих чудесних людей, хоч напевне їх не так і багато. Вони мені потрібні. Називати їх об’єднавчою антитезою до чогось злого й неприємного не можу, бо це саме друзі. І завдяки цим людям багато чого доброго стається, створюються життєві мотивації, потрібні їм самим і ще комусь.
Життєво необхідною є можливість спілкування з цими близькими тобі людьми, без пояснень-коментарів, бо тебе цілком влаштовує певна інтелектуальна компетентність. А головне, ти знаєш, що можеш поїхати і облаштувати спільну територію, де буде комфортно, і це пиздець як багато. Це все, що потрібно.
Бог
Те, що я закидаю іншим — передусім те, як ти себе презентуєш світові, друже, як твоє життя з боку виглядає.
Займатися собою в моєму розумінні означає аналізувати свій досвід, не просто бездумно проживати його. Я сам останніми роками теж намагаюся над собою працювати і знаходити для цього мотивацію. Починаючи з такого простого побутового рівня — щоранку, готуючи собі чай, я наливаю воду в горнятко так, що вона переливається. І ловлю себе на тому, що відбувається щоразу те саме. Очевидно, якась помилка чи протиріччя. І я з’ясував: ранкові ритуали справді переобтяжені зайвими рухами, це просто абсурд.
Виходить так, що я в свої 50 тільки починаю принаймні раціонально рухатися. І тому, коли говорити про якісь світоглядні чи умоглядні риси, в мене вже немає питань до Бога чи до когось іншого про сенси. Я все знаю. Сам. Бо раптом у якийсь момент зрозумів, що мені нічого вже не страшно.
Якби задзвонив небесний телефон і мені сказали: «Все, пора», я б відповів: «Без питань. З легкістю!». Бо я само реалізувався, де хотів і як хотів, і маю того досить.
А що мене реально останніми роками пре — музика. І я її пишу. Це чиста гра, в процесі якої виникають такі сенси, інші, ніж в літературі.
У мене літературний сегмент мозку засекретився... Тепер, коли я собі думаю, що я письменник український, то розумію, що це така махіна внутрішньої цензури, аж... Настільки сильна, що в ній людина вже навіть не хоче сама собі здавати справу, що вона пише. Ось з чого створений письменник.
Людина-функція
Західне суспільство досить успішно функціонує. Чому? Тому що є людина-функція. Він на робочому місці — теж не більше ніж функція, не має права переносити особисті проблеми туди. Мусить виконувати функцію.
У нас якщо ти спілкуєшся з офіціанткою, то вона прийде до тебе не тільки з меню, а і з критичними днями, з ранковою сваркою з чоловіком, із непомитим волоссям, з діркою в зубі — і ти це все будеш хавати з тією доволі несмачною кавою. Ту каву вона ніяк не може принести просто як каву! Бо найважливіше — вона сама зі своїми траблами, щойно потім — кава, і аж на останньому місці — клієнт. І це майже в кожній сфері.
Мало того, що спілкуючись між собою, люди оперують такими чорними енергіями, аж гратися з ними небезпечніше, ніж з вогнем, бо можна людину просто покалічити, — вони ще навчилися хуярити один одного тим чорним адреналіном і думають, що так треба. І дивляться потім в дзеркало... Ну і як ти виглядаєш у 40 років? А «пачєму»? А тому що так ти жив, блядь, гімняно...
Та якби мені довелося жити в суспільстві людей-функцій, то я звідти втік би. Що я і зробив свого часу. Жив у Польщі і думав, що там залишуся, проте ті всі вонючі «бабушкі» і вагони — то ж моє рідне, і, виявляється, я без того всього жити не можу. Я то ненавиджу, але не можу без цього.
Я не знаю, чи є такий рецепт — зрозуміти, що й чому, — я сам його шукаю. Якби люди могли дозволити собі проживати життя повільно й зосереджено, як я, то, може, вони б прийшли до висновку, що воно вартує того, аби в своєму житті, в голові покопирсатися. А там — дивись — якісь особисті одкровення народяться.
Одкровення — завжди особисті, і передати їх непросто, але собі самому — можна.
