Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

До Шилів приїхав загін уланів, зібрав людей біля церкви і наказав їм голосувати за державний список. Пригрозили, що у разі невиконання прийдуть знову. Побили всіх мешканців, зґвалтували 30 дівчат і молодих жінок, попередньо замкнувши у приміщення. Молоді наказали одягнути народні костюми і в них рачкувати через село, по дорозі їх били.

Керівника школи Борака побили і поламали грудну клітку черевиками, а його сина студента побили і завезли до старости у Збараж.

Знищено недобудований народний дім, зруйновано пам'ятник Тарасові Шевченку. Товар викинули з кооперативу на вулицю, частину забрали, а решту знищили. Побитий Богдан Ткач залишився ледве живий, його хату і все майно повністю знищили. Людям наказали ставати на коліна і присягати, що будуть поляками. При виїзді забрали 20 центнерів (2000 кг) вівса і багато птиці. Збитки для села становили близько 30000 доларів, не враховуючи образ, страждань і поневіряння.

Прикордонні села Щеснівка, Пальчинці, Токи, Воробіївку, Пінсковці, Просовці, Дорофіївку польські інквізитори оминули, — очевидно, побоювались, щоб пацифікацію не побачили з-за кордону.

У Зарваниці, повіт Підгайці, — знаменита місцевість, до якої ходять на прощу (Український Лурд), — дуже тяжко побили священика Василя Головинського. Ось що пишуть про стан його здоров'я: «Священику Василеві Головинському призначено 200 ударів палицею. Плює кров'ю. Справжній труп. Вагітну дружину піддано моральним тортурам. На її очах українця Гоція змусили скакати з даху на землю, грати на скрипці і танцювати, «стимульовано» палицею. Священика Головинського катував поліцейський з № 602. Керував комісар Грабовський зі Львова. Знищено будинок єпископської колегії. (З листа священика Чемеринського. — «Америка» від 20.ХІ.1930)».

У Богатківцях, повіт Підгайці, священика Мандзія бито нагайками і прикладами карабінів по плечах, а коли він зомлів, то облили холодною водою, перевернули і били по животі. Один із поліцейських став ногами на груди. Коли священик вдруге зомлів, на нього вилили кипляче молоко і баняк картоплі, які поліцейські готували для себе. Нарешті кинули на нього два столи і залишили напівмертвим. Незабаром священик помер.

У Козовій знищено склад Повітового Союзу Кооперативів.

У Кривому біля Козової від 5 до 12 жовтня кілька разів били Олександра Наконечного, а ще більше його дружину, яку катували у надзвичайно огидний спосіб, гідний бандитів Чингісхана.

У Теребовлі повністю знищено кооператив «Надія» — споживчі товари і мануфактуру скинуто на одну купу, облито гасом, медом і олією. Знищено великий сучасний заклад м'ясопереробки. Збитки становили 100000 злотих (20 тисяч доларів).

Два ескадрони 9 полку уланів, які прибули з Теребовлі, у Глещаві повністю знищили читальню «Просвіти» — будинок з усім устаткуванням і бібліотекою. Після від'їзду уланів з села два повернулись, щоб підпалити будинки Івана Коломийця, голови місцевого «Лугу». Потім підпалили будинки найбільш свідомих людей: Василя Накураша, Степана Напідворного, Іллі Михайлюка. Від'їжджаючи, військо забрало 12 фур живності — курей, гусей, качок і т. п. У подібний спосіб знищено інші села, містечка і міста Західної України [24].

Та нещасна пацифікація принесла дуже багато зла українському народові, але не дала щастя і полякам. Хоча вони й заперечували її, намагались всіма силами зменшити її значення, легковажити нею, але повідомлення про пацифікацію блискавично розлетілись по всьому світу. Значною мірою це сталося завдяки нашому Владиці, Єпископу Іванові Бучку, який їздив по зпацифікованих селах відразу після ганебної акції з канонічними відвідуваннями. При цьому він відвідував помешкання постраждалих людей, робив фотографії і записував усі дані. Фотографії потрапили у руки Папи, завдали Польщі компрометації і втрати-престижу. Закордонна преса рознесла інформацію по всьому світу, а вслід за тим до Ліги Націй у Женеві надійшло звернення англійських парламентаріїв.

Справжні наслідки пацифікації і подібних польських методів опіки над іншими народами виявились у 1939 році, коли ця «державна» Польща лопнула як мильна бульбашка за кілька днів.

Католизація Надбужжя

Польське сусідство найбільш фатальним виявилось для двох надбужанських регіонів — Підляшшя і Холмщини. Заселені у середньовіччі східнослов'янськими племенами, вони вже у X столітті входили до складу Київської Русі. Доказом цього є відомості про численні походи проти Яджвінгів через територію Підляшшя київських князів Володимира Великого (983), Ярослава Мудрого (1038, 1044, 1048), Ярослава Святополковича (1112, 1113), а пізніше галицько-волинських Романа і Данила. Того Данила Галицького, який заклав Холм і Львів, у 1236 році розбив хрестоносців під Дрогічином, а в 1253 році у тому ж Дрогічині отримав королівську корону від папи Інокентія IV.

Після занепаду Галицько-Волинського князівства в обох регіонах поступово полонізувались боярські роди і народ, далі на схід пересувався кордон, і у суцільній масі українського населення утворювались і збільшувались польські острівці. У 1905–1908 роках православ'я втратило на Підляшші 58 % і на Холмщині 22 % вірних, але ще тоді українські поселення сягали Венгрова, Луківа, Любліна, Янова Любельського. Як показує статистика [25], на Підляшші і Холмщині у 1864 році була 221 тисяча українського населення, у 1908 році — 371 тисяча, а у 1931 році — 201 тисяча. Згідно з переписом населення у 1897 році у Грубешівському повіті було 60 % українців, у Влодавському — 56 %, у Томашівському — 50 %, у Більському — 38 %, у Холмському — 33 % і у Константинівському — 30 %.

Під час відступу російської армії у липні і серпні 1915 року царський уряд примусово евакуював з Холмської губернії більше 300 тисяч, тобто понад 80 %, українців, як одновірців, залишаючи поляків і євреїв. Евакуйованих розселено у 37 губерніях Російської імперії. Коли після падіння царату була утворена Українська Центральна Рада, у Києві відбувся з'їзд делегатів, які представляли виселенців з Холмщини.

Це була значна подія з багатьма наслідками. Ухвала з'їзду стверджувала, що населення Холмщини є складовою частиною українського народу, а весь регіон повинен бути приєднаний до України. На з'їзді було утворено Холмський губернський виконавчий комітет, який увійшов до складу Центральної Ради. При опрацюванні тексту III Універсалу, стосовно незалежності України, комітет вимагав внесення у перелік територій також Холмську губернію. Проти цього протестували польські представники у Центральній Раді, висуваючи аргумент, що Холмська губернія належить до Королівства Польського, а її мешканцями є не українці, а поляки. Проти цього протестувало, у свою чергу, населення Підляшшя, зазначаючи у зверненні до Центральної Ради, що навіть тепер, у військових умовах, на надбужанській землі діє 150 українських шкіл, в яких навчається понад 7 тисяч дітей, навіть видається часопис «Рідне Слово», тобто це не є польська земля. 9 лютого 1918 року мирна конференція у Бресті визнала Надбужанські землі за Україною, встановлюючи кордони на лінії Тарногрод, Щебжешин, Краснистав, Пугачів, Радзинь, Мєдзижеч, Сарнакі, Мельник, Високе Литовське, Кам'янець Литовський, Пружани, Вигоновське Озеро. На польській стороні залишилось північно-західне Підляшшя, заселене, головним чином, «калакутами» — полонізованим населенням, яке недавно прийняло римо-католицький обряд, але розмовляло українською. Це були Радинський, Соколовський, Венгровський і Сєдлецький повіти.

Вибухнув скандал. Встановлення польсько-українського кордону між Віслою і Бугом було смертельним ударом не тільки для ендецької концепції великої Польщі — проти відриву Холмщини запротестувала вся країна. Прем'єр тимчасового польського уряду у Варшаві Ян Кухажевський оголосив про свою відставку з посади, зазначаючи у зверненні, що умови миру між Австрією, Німеччиною і Україною є рівнозначними з черговим поділом Польщі. Про акції протесту повідомили польські депутати австрійського парламенту. 14 лютого генеральний страйк оголосили робітники Варшави, Кракова і Львова. Польська Рада при Міністерстві внутрішніх справ у Відні сповістила про відставку. Регенти — священик Любомирський, архієпископ Краківський і граф Островський у спільному маніфесті проголосили, що не визнають нового поділу Польщі, вважаючи його за акт насилля над народом. У Варшаві були організовані величезні вуличні демонстрації. Польські легіони, які входили до складу німецької армії, демонстративно покинули фронт і направились в Україну, але були затримані та інтерновані німецькими й австрійськими військами. Аби заспокоїти польську громадську думку, австрійський уряд видав роз'яснення, що Холмщина і Підляшшя можуть бути приєднані до України тільки на основі рішення роз'єднувальної комісії, складеної з держав Четверного союзу, України і Польщі, яка вивчить умови і визначить кордони на місці.