Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗

А тим часом Польща не може відмовитись від своєї позиції на сході. І то принаймні не з імперських мотивів. Мусимо організувати схід, щоб нас степ не ліквідував.

Польський народ не є в Європі кількісно великим, і живе він на прохідних територіях, відкритих з усіх боків. Віками спостерігаємо тенденцію нашої ліквідації. Якщо вижили до нинішнього часу, то це стало можливим лише тому, що у нашій внутрішній психіці закладені зерна сили і величі. У нашій діяльності ми були у наступі, організовували схід, втягнули його в орбіту нашої політики і виграли кілька віків суттєвої незалежності. Відхід сьогодні зі сходу був би перш за все ознакою внутрішнього здрібнення народу, запереченням усієї нашої історії, був би якоюсь у чеському стилі капітуляцією без схрещування шпаг, капітуляцією, яка несе народу неславу і приниження. Не можемо на це погодитись.

Але тут мало сказати «ні», що постійно повторюємо. Якби ми володіли силою, ніхто не питав би нас про аргументи. Оскільки не маємо сили, мусимо мати і розкрити ідею, в ім'я якої матимемо право зберегти нашу політичну роль на сході, яка виправдає в очах власного суспільства, що вже сумнівається, необхідність нашої присутності на сході і яка виправдає цю необхідність в очах світової громадськості, завдяки чому пересічний англієць чи американець визнає правоту Міколайчика, а не Сталіна.

Яка ж це може бути ідея?

А це та сама ідея, за яку бореться сьогодні краща частина світу з тоталітаризмами і тираніями. Ідея свободи народів, сформульована в Атлантичній карті.

Вона має для нашої політики далекосяжні наслідки. Ми схильні думати, що Атлантична карта дає нам тільки права. Треба усвідомити, що з цієї карти для нас випливають і зобов'язання. Українці, білоруси і литовці слушно можуть побачити у принципах цієї карти гарантію і їхньої свободи. І Польща не може і перед власною совістю, і в очах усього світу бути скелею на дорозі цих народів до свободи. А якщо Польща хоче ці народи об'єднати для своєї політики, то треба піднятись перш за все полякам, як старшим братам, над атмосферою лихої крові. Сьогодні треба у ставленні до них чітко і чесно дотримуватись у польській пропаганді й політиці того самого принципу, до якого піднялись над атмосферою лихої крові польські політики з доби Ягеллонів, — «вільні з вільними». Перед очима і уявою народів, які давніше жили у згоді під одним дахом Речі Посполитої, сьогодні треба малювати картину співіснування цих народів з поляками у федерації, на засадах свободи, справедливості і добробуту. Цього вимагає від нас тверда нинішня дійсність. Це державна необхідність нинішньої Польщі. Тієї Польщі, у якій після віків відсутності здобувають голос народні маси. І ці народні маси повинні сьогодні вирішити проблему величі й сили Польщі так само, як це на основі ідеї свободи колись вчинила шляхта.

Було б великою трагедією нинішньої Польщі, якби народні маси, польські селяни не могли знайти спільної мови з українськими, білоруськими і литовськими селянами так само, як колись польська шляхта знайшла спільну мову зі шляхтою тих самих народів.

Треба тільки пам'ятати, що принцип свободи мав інший вияв у чотирнадцятому чи п'ятнадцятому столітті й інше суспільно-політичне вираження має нині, коли Європа пережила Французьку революцію, наполеонівські вшни, весну народів, демократичні гасла самовизначення народів, коли голос отримали широкі народні маси.

Сьогодні існує абсолютна необхідність погодитися з фактом, що на схід від обійсть польського народу живуть братні литовський, білоруський, український народи, які мають право на свободу і незалежність. Було б великою помилкою з нашого боку, якби ми у своїй політиці були спадкоємцями Вишневецького чи інших королевичів, якби сьогодні намагались вперто повторювати ту саму помилку, яку зробили вже кілька століть тому стосовно козаків. Коли велику силу, яку представляв цей елемент, викинули на манівці і змарнували. Спрямували її проти самих себе і на знищення того, що могло бути елементом нашої сили і величі.

[Грудень 1943 р.]

УКРАЇНСЬКА СПРАВА

І. Стан української справи у Польщі перед 1.IX. 1939

(Невідомий автор побіжно обговорює розвиток українського руху в рамках Австро-Угорської монархії, загострення польсько-українських стосунків внаслідок війни 1918 р., їх відгомін на міжнародній арені і подальший вплив на рішення сейму, фіаско угодовської політики УНДО).

(…) Під впливом зростаючого напруження на міжнародній арені після трьох років невикористаного урядом періоду від підписання у 1935 р. виборчого договору з УНДО настало загострення польсько-українських стосунків. Уряд призупинив оголошені у Східній Малопольщі концесії, настали нечисленні (!? — М. С.) випадки руйнування православних церков на Холмщині і навернення православних Холмщини і Волині військом у католицизм римського обряду, посилились полонізаційна діяльність КОПу і виселення українців з прикордонної смуги, організація селянської шляхти з метою руйнування національної української єдності та підтримка виокремлення лемків і гуцулів. Коли у 1939 р. [21], згідно з українською інформацією, було закрито 104 читальні «Просвіти», то за перші п'ять місяців 1939 р. закрито 168, як осередків антипольської пропаганди.

Невикористання урядом договору, укладеного у 1935 р. з УНДО, для завершення формування польсько-українського співіснування і вирішення української справи у Польщі було великою помилкою з боку уряду. Якщо перед 1935 роком вирішення українського питання не було легкою справою, бо українці вперто не хотіли визнавати польської державності в надії на міжнародні фактори, то у 1935 р. ситуація зазнала принципової зміни. Українці виразно стали на ґрунт польської державності й підтвердили це на міжнародній арені. Ще у перші місяці після травневого перевороту 1926 р. здавалось, що уряд Пілсудського, який сказав, що хоче, аби польська політика стосовно меншин була порядною, почне вирішення української проблеми. Проте незабаром виявилося, що замість того, щоб вирішувати загальнодержавні проблеми, цей уряд пішов по лінії розвалу власного суспільства. У 1928 р. тодішній львівський воєвода зруйнував місцеву народно-демократичну партію. Група «молодих» (так звана «команда ста») перейшла на бік уряду і внесла з собою до післятравневого табору весь свій галасливий і недалекоглядний шовінізм, що брав за приклад італійську програму «державності», яку перейняли і урядові кола. Отже, уряд втратив правильну лінію в політиці щодо меншин і перестав бути об'єктивним чинником над локальними шовінізмами у Східній Малопольщі.

II. Війна 1939 року

У серпні 1939 р. напередодні вибуху війни за наказом згори відбулося знешкодження так званого непевного українського елементу, визначене обіжником Міністерства юстиції, в загальній формі надрукованим у пресі. Воно полягало в арештах численних осіб інтелігенції та найвизначніших представників села з наступним поселенням їх у Березі Картузькій або у в'язниці, що спричинило вороже ставлення українського населення до держави. На факти цих арештів вказують обіжник митрополита Шептицького щодо збирання даних до шематизму греко-католицького духовенства у Східній Малопольщі (додаток № 1), також висловлювання українців у підпільній пресі (Східні Землі Речі Посполитої. — Лютий, 43. Розмова поляка з українцем — додаток № 2) і в українських публікаціях (Іван Кедрин. Причини падіння Польщі. — Краків, 1940). Проте поведінка українського населення перед вибухом війни і в першій половині вересня була бездоганною, з боку українських організацій не було жодних актів саботажу, а український солдат лояльно виконував свій військовий обов'язок. Треба нагадати, що у момент вибуху війни на засіданні сейму 2.ІХ.1939 голова Українського парламентського представництва [Василь] Мудрий від імені УНДО і Українського народного обновлення з посиланням на ухвали конгресу УНДО від 26.VIII 1939 р. заявив про готовність українців до пожертвування крові і майна на оборону держави. У другій половині вересня 1939 р., коли німецький фронт наблизився до територій, де проживало українське населення, а радянські війська перетнули східний кордон Польщі і зайняли Східну Малопольщу, виникало багато випадків роззброєння грабунків і мордування військових і поліції озброєним населенням українських сіл, через які відступали польські підрозділи. Були також випадки нападів на цивільних поляків. Точні дані щодо кількості жертв і обставин, у яких відбувались напади, на жаль, відсутні. Факт, що у низці випадків виступали групи сільського населення, організованого за військовим зразком, вказував на існування організації ще перед початком війни. На випадках нападів і вбивств слід наголосити, бо вони дуже вплинули на подальше формування польсько-українських стосунків, наповнюючи польську сторону жагою помсти. Українці намагаються пояснити ці випадки неправильним ставленням адміністрації і війська до українців перед війною, на що звертає увагу Бохенський у книзі про польсько-українські проблеми на Червенській Землі (додаток № 3), також потім уявними вибриками польських підрозділів уже після початку війни, на що звертають увагу митрополит Шептицький у своєму листі у справі шематизму греко-католицького духовенства та Іван Кедрин у згаданій книжці, умістивши фотографії нібито українських жертв у Стрию. Випадки українського насилля щодо польських військових, які у переважній більшості не мали нічого спільного з будь-якою українською акцією, вплинули на польське суспільство у Східній Малопольщі в напрямку шкідливого узагальнення виступів українських заколотницьких елементів, яким воно керується при розгляді української справи, утруднюючи об'єктивний аналіз проблеми у цілому з точки зору польського державного інтересу.