Історія польсько-українських конфліктів т.1 - Сивіцький Микола (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗

Подібні випадки можна наводити нескінченно. Ось у 1924 році міністр освіти Станіслав Грабський запровадив згадуване нововведення — утраквістичну, тобто двомовну, школу, надаючи їй статус початкової на територіях, де проживало непольське населення. На вимогу батьків 40 дітей шкільного віку її можна було перетворити на школу з українською, литовською чи білоруською мовою навчання. Якщо, наприклад, батьки 20 дітей бажали навчати дітей державною мовою, то школа переходила на польську мову. Таким чином, один польський голос мав ціну двох українських. Підписи на підтримку запровадження української мови повинні були затверджуватись державними органами, для польської — це було непотрібне. «Українське населення Волині виявляло слабке зацікавлення шкільним плебісцитом, напевне, побоюючись втратити і так невелику кількість наявних шкіл», — пише М. Іваницький на с. 162. На жаль, не про те йшлося. Причиною був звичайний постерунковий. Прикладом може послужити плебісцит у моєму рідному Підлужжі ґміни Верба Лубенського повіту на Волині у березні 1932 року. Заповнені і підписані декларації ще не дійшли до Павла Довнаровича — війта ґміни, коли на селі з'явилась поліція і почала відвідувати господарів, які підписали декларацію. Всюди знайшли якісь порушення: засмічене подвір'я, відсутність дашка над колодязем, неприв'язаний пес, вищерблений чи не пофарбований паркан при дорозі, відірвана табличка при колодязі з інформацією про якість води, шпарини у стінках туалету тощо, і складався протокол. Ґміна визначала кару — штраф по 5, 10,15 злотих — залежно від рівня активності господаря в українському русі. Апеляції до окружного суду у Рівне ніхто не виграв; штрафи підвищували до 25 злотих, що перевищувало вартість 100 кг пшениці. Це було причиною «слабкого зацікавлення плебісцитом». Настрашені селяни вже не йшли до війта за затвердженням підписів, і українську мову ввели без плебісциту допіру у вересні 1939 року, після падіння польської влади. І це було зроблено автоматично, бо було природно, щоб на селі, де проживало лише кілька польських родин, існувала українська школа.

Зміна влади привела до ліквідації інших вад волинського шкільництва, про які пише М. Іваницький (с. 162): «Офіційні дані шкільного керівництва (за 1934 рік) показували, що з 362108 дітей шкільного віку 119 377 (33 %) взагалі не навчалось. Неписьменність могла б бути меншою, якби був дозвіл на діяльність українських культурно-освітніх товариств. Це було тим більше потрібно, що у так званих безшкільних округах зареєстровано 25 тисяч дітей. Виникала нагальна необхідність охоплення їх хоча б домашнім навчанням читання і письма за допомогою громадських інструкторів освіти». І далі (с. 167): «Серед дорослого українського населення, яке проживало на території Східних земель, було близько 80 % неграмотних. Понад 30 % дітей шкільного віку взагалі не навчались. Лише 5 % українських дітей навчались у школі рідною мовою. Так виглядала цілісна картина стану освіти і початкового навчання для українського населення у Східній Малопольщі в останні роки перед Другою світовою війною».

Це можна було пояснювати слабкістю держави, недавно відродженої після окупації, відсутністю педагогічних кадрів, шкільних будинків тощо. Але як діяли у набагато гірших умовах совєти? Цілком нормально: оголосили акцію і швидко ліквідували неграмотність, причому стежили, щоб молодше покоління отримало повну початкову освіту, а далі й середню. Польська влада розуміла, що розвиток освіти національної меншини автоматично викличе зростання національної свідомості, зміцнить сепаратистські настрої, тому цілеспрямовано гальмувала цей процес.

Ось деякі фрагменти книжки Іваницького, позбавлені, — може, з сорому за передвоєнну владу — належного пояснення. Першими наведені дані про зв'язки структури шкільництва з екстремістською політикою. Тобто «єнджеєвічовська» реформа від 1932 року запровадила до початкової освіти градацію — школи трьох ступенів: І ступінь складався з чотирьох класів, де у І і II класі дитина вчилась по року, у III класі — два роки і в IV класі — три роки. II ступінь мав 6 класів, у тому числі 1-У класи — з річним курсом і VI клас — лз дворічним. У школі III ступеня було 7 однорічних класів. У всій Польщі було лише 16 % 7-класних шкіл, у Східній Галичині — 13,5 %, а на Волині, Поліссі, Холмщині і Підляшші — тільки 8,5 %. Отже, на всіх українських землях переважали школи першого типу, 4-класні. Наслідок був таким, що всі діти вчились 7 років, але до середньої школи доходили тільки з шкіл II і III ступенів, для четвертокласників дорога до подальшого навчання була закрита. Це стосувалось, головним чином, національних меншин.

Другий фрагмент — відсутність українських вчительських кадрів. Ось цифри:

Українське населення на українських територіях (1931) 5716 тис.

Початкові школи (1937/38) 8099

Вчителі українців (1936) 4029

З цього на заході країни 1009

Як бачимо, на українських територіях на одного українського вчителя припадало 3 школи і 2000 жителів. На Волині ситуація була ще гірша: шкіл 1094, вчителів-українців у 1931 році — 472, в 1933 — 451 (поляків 2795), у 1936 — 400. І ще невелика цитата: «Протягом двадцятиріччя кількість вчителів-українців у колишній Західній Галичині зменшилась на 20 %, а кількість польських вчителів зросла у шість разів» [19].

Ці вади були наслідком заборони відкриття українських педагогічних навчальних закладів і масової депортації вчителів української національності до Центральної Польщі. Так, у Варшавському воєводстві (1936 рік) їх працювало 186, у Лодзінському — 183, у Кєлецькому — 265, від кількох десятків до кількох сотень було у Білостокському, Вільненському, Новогрудському, Познанському, Поморському, Сілезькому воєводствах і т. д.

Внаслідок цього утраквістичні школи в реальності стали польськими школами з українською мовою як предметом, бо навчання велось польською мовою, учнів змушували розмовляти польською — бо як могло бути інакше, коли вчителями були поляки з пасивним знанням мови учнів? Це вони були авангардом польськості країв, керівниками польських патріотичних організацій, командирами горезвісного і обов'язкового в школі «Стрільця». Значна кількість тих педагогів дивилась на українців з ненавистю і зневагою. З виховної точки зору в тих умовах вплив учителів на учнів не міг бути належним. Не були винятком ситуацію коли стосунки з обох боків відзначались більше чи менше прихованою ворожістю.

Коротко кажучи, поляки створили українцям таку освіту, яку мали самі під прусською окупацією. Так чинить кожен окупант, розуміючи, що школа є одним з основоположних елементів розвитку народу.

Право кадука не дозволяло українському селянину купувати ділянку землі на українській етнічній території. Відсутність хліба щороку гнітила селянина у переджнивний час, але земля ж була, тільки в руках чужих осадників. 5 % великих власників і багатих селян володіли 59 % землі, з якої близько половини мали великі землевласники, які становили 0,4 % загальної кількості власників господарств. Власниками великих земельних маєтків були майже виключно поляки [20]. Після стабілізації польської влади в Західній Україні з центральної Польщі були запрошені колоністи — демобілізовані легіонери, підофіцери й офіцери, щоб нагородити їх за внесок у відродження держави і зміцнити полонізацію захоплених територій. Землю давали безплатно, навіть не питаючи, чи обдарований уміє вести господарство. Отже, кожен брав українську землю і державні гроші на обзаведення господарством, але господарював тільки працьовитий селянин, інші віддавали землю в оренду або продавали. Вони також шукали добре оплачуваної посади війта, секретаря, голови чи іншого урядника, які були призначені тільки для поляків. Одним із таких господарів у Вишнівці на Волині був кількаразовий міністр і воєвода Генрик Юзевський [21].