Історія польсько-українських конфліктів т.2 - Сивіцький Микола (книги онлайн читать бесплатно .txt) 📗

А яким був наслідок тодішньої політики?

Ось коли Ягелло йшов у 1410 р. під Грюнвальд, з ним слухняно і вірно йшли всі зацікавлені народи з Балтійсько-Чорноморського міжмор'я. І на Грюнвальдському полі битви знаходимо поряд з польськими литовські й руські кості. У світлі такого минулого яким же безнадійно відособленим був польський народ у вересні 1939 р. в новому польсько-німецькому конфлікті. Зіставлення цих двох фактів є символом нашого політичного падіння.

То за яким політичним рецептом була змонтована велика Польща XVI століття?

Аби створити таку державу, перш за все потрібна активність, політична наступальність. Литовські чи руські загони доходили до Плоцька, Ловіча, Сохачева, Любліна, Завіхостя. Чи треба нагадувати, що ці загони позначали свій шлях кров'ю чоловіків, жінок і дітей, пожежами, спустошеннями, захопленнями полонених? Вони збуджували почуття ненависті, провокували на відповідь, яка напевно була не менш кривавою. Але тогочасні польські політики не замикались у комплексі ненависті й відплати. Змогли піднятись над цією атмосферою. Взялися за вперті, неодноразові, послідовні спроби розрядити цей віками зростаючий конфлікт. Вони змогли дійти до порозуміння з учорашніми смертельними ворогами: Литвою і Руссю.

Для створення тогочасної великої Польщі потрібно було зібрати її на ґрунті відповідної політичної ідеї. І польські державні мужі знайшли цю, відповідну для тогочасного розуміння, ідею. Вони бачили на сході світ, який за стилем життя дуже відрізнявся від польського уявлення. Бачили там руських і литовських князів та бояр, їхні мовні, звичаєві, культурні і релігійні особливості. Польський народ був тоді занадто великим і занадто свідомим власної сили, щоб такі особливості могли його непокоїти чи вражати, хоча злої крові напевно не бракувало. Польща несла на схід елементи культури, свободи і добробуту. Безкорисливо, за відомим принципом, як вільний з вільним, як рівний з рівним. Ця вільнодумна політична ідея, обмежена, очевидно, рамками шляхти і можновладців, бо тільки з цих верств у ті часи складалося офіційне суспільство, об'єднувала між собою різні й такі відмінні народи давньої Речі Посполитої. Ця ідея була основою великої

Польщі XVI століття.

У державній політиці ніколи не можна спочивати на лаврах. Той, хто втомився, повинен відійти і допустити до влади нові, свіжі й здорові сили.

Станіслав Віткевич у четвертому розділі своєї праці про Матейка пише, що унія була справою шляхти. Народ у ній не брав участі. І це правда. Литовський, руський і навіть польський народи не були втягнуті в орбіту ідеї польської державності. Але це не вина творців унії. Вони повинні були б піднятись високо над рівнем тодішнього уявлення, якби хотіли це зробити. Але факт є реальним. Вплив унії на чужих можновладців і шляхту був таким, що названі елементи полонізувались, не відмовляючись, зрештою, від своєї національності [20].

Напевно, це не була усвідомлена мета унії, і то не дивно у ті часи, коли елементи національної відмінності не відігравали такої ролі, як нині. Але це ополячення шляхти і можновладців у Литві й на Русі поглибило поділ між тодішньою шляхтою і народом.

Отже, унія шляхти була елементом нашої внутрішньої згуртованості доти, поки шляхта була беззаперечним авторитетом і поки вона була єдиним суттєвим державотворчим чинником. Але настав момент, задовго до падіння давньої Речі Посполитої, коли виникла нова ситуація. На певних територіях Речі Посполитої, а точніше кажучи, на південно-східних землях, внаслідок низки причин, про що слід було б багато сказати, авторитет шляхти і можновладців в очах народу перестав бути безумовним. Народ почав обурюватись, бунтувати, почав з шляхтою і можновладцями, тобто з усім тим, що репрезентувало ідею польської державності, жорстоко і не без успіху боротись. Поки що не у політичній площині, а тільки у соціальній. Незабаром прийшли і політичні гасла.

І це була перша, але смертельна тріщина на будівлі великої Польщі, змурованої на принципі унії шляхти.

Хворий організм Речі Посполитої можна було лікувати і вилікувати. Але це могло статись лише за умови відмови шляхти від її привілеїв і поступового втягування народу в орбіту державного польського життя, зв'язування його долі з Польською Державою, охоплення унією разом зі шляхтою і народу. Для нових умов слід було зважитись на нові ініціативи і нову інтерпретацію ідеї свободи. Ми цього не зробили. Не було у нас державних діячів такого калібру. У нашій політиці на сході тон задавали не Кіселі, а Вишневецькі та інші королевичі, які ідею унії з Польщею компрометували в очах окраїнних народів.

Словом, давня шляхетська Польща змогла створити належну концепцію польської політики на сході. На основі цієї політики вона змогла створити велику і внутрішньо згуртовану Польську Державу Але подальший перебіг подій, дух зростаючих нових сил, відношень і часів не змогла зрозуміти, не змогла вийти за рамки шляхетського суспільства. Стала анахронізмом і впала.

2. Поділи

Настали поділи. Розчленована загарбниками Польща протягом майже півтора століття не мала можливості проводити власну політику. Отже, не було можливості закріпити окраїнні литовський, білоруський, український народи ідеєю Польської Держави тими засобами, які завжди використовує незалежна держава. Спостерігалося щось протилежне. Загарбники спритно і, на жаль, ефективно застосовували політику національного протистояння і підбурювання литовців, білорусів і українців проти поляків, селян проти шляхти. Ця політика була безрезультатною лише на одній ділянці. Польські селяни не дали відвернути себе від ідеї польської державності. Патріотичні елементи взяли гору над послідовно збуджуваними класовими елементами. Шеля не став символом польського селянина. Радше Вітос і Міколайчик. І сталось так попри те, що польські селяни шляхетсько-поміщицьку верству не завжди могли сприймати як союзників у своєму русі до Польщі.

В той же час на польсько-литовській, польсько-білоруській та польсько-українській ділянках політика окупантів отримала значні успіхи. І ці перемоги зрозумілі. Чим же могла бути у свідомості окраїнних селян давня Польща? Це «панська» Польща, Польща панщини, жорстокої експлуатації та утисків, придушення селянських і козацьких бунтів. Що у цій картині, ще яскраво підмальованій політикою і пропагандою окупантів, стосовно кількох поколінь може заохотити до об'єднання з якоюсь новою Польщею?

І символічним епілогом поділів став виразний, і то у політичній площині, польсько-український і польсько-литовський конфлікт. Тільки менш свідомий білоруський народ не піднімав проти Польщі якихось значних бунтів. Можна багато говорити про те, що литовський чи український націоналізм були роздмухані окупантами. Але це ніяк не змінює суті справи. Залишається фактом, що основу для політики і пропаганди окупантів зробили ми самі невмілою політикою передокупаційної Польщі, бо ті нові націоналізми вже були розбуджені. І з цим фактом мусимо погодитись, бо ці процеси повернути назад уже неможливо, принаймні до нинішнього часу цього зробити не вдавалось.

3. Період 1918–1939 рр.

Кінець великої війни, організація післявоєнної Європи поставили нашу східну політику в дуже складне становище. У результаті тієї війни велику перемогу отримала демократична ідея самовизначення народів. Завдяки тріумфу цієї ідеї на просторах між Німеччиною і Росією біля Польщі виникла низка нових держав: Чехословаччина, Угорщина, Латвія, Естонія, Фінляндія. Світ вивчав етнографічні карти центрально-східної Європи, влаштовував плебісцити, але світ нічого або майже нічого вже не знав про наше ягеллонське минуле, нашу місію на сході. Світ західних демократій бачив в українцях і литовцях народи, які колись перебували під гнітом польського панування, а сьогодні виборюють собі право на незалежне існування. У цьому світі до нас не було симпатії. І все це проходило перед очима нинішнього покоління. І це не потрібно доводити. Наша кампанія на сході розглядалась доволі неприхильно, як ознака польського імперіалізму. Різні лорди, розглядаючи етнографічну мапу Європи, пропонували нам різні лінії, які існують до цього часу.