Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
Ніби все само собою зрозуміло, а все ж не зайве і нагадати. Тоді не ходили комісії, не було Агропрому з його вказівками. Тоді виробляли, споживали. Як робили, так мали. І. свята-неділі тримали, і все встигали. Робили для себе. А недбалого зневажали. У Жаб’ю була спеціальна школа, де докладно вчили господарювати на селі. Змалку.
Іду під верх та й думаю собі про вуйка Івана, що назавше полишив село та й живе у полонині. У лісах. Там йому панить. “Як уже жити на цім світі, то на самім його вершічку”, — казав якийсь гуцул з верхів. Як він десь там сам, без нікого? Степан Пушик назвав мого вуйка — “дикий чоловік”. Може, справді так ліпше...
Під ногою щось хруснуло, і запахло цибулею. Намацую рукою — цибулька. Згадую мамине: цибуля ведмежа, або чісник повітрулин.
Це нявки-повітрулі на розійграх співають тонким голосом, перед Іваном. Отут, наверху Скупової. Отут? Аж незатишно стало. Як буває — ідеш-пориваєшся, на протязі багатьох років думаєш, а коли зблизишся — стає варко гей, боязно. Аж дух забило. Чи то у вухах щось так само собі, чи таки писк вчувається... Ю-ві-і-і... Отак, так — мама вповідала. Вони малими в полонинах не раз чули. Лиш не можна відкликатися, бо нараз тут зробиться. І... оманить? Заведе у ліс, оманить ще більше, у лісі уже лишається та людина, межи люди не йде; уже не умивається, “Отченаші” не говорить, а як загине там, то душу його озьме мана. Люди мають святкувати Розигри, аби нявки, як справляють весілля, не взяли з собою, не заманили співом. Здавен-давна приказують, що на Розигри, як нявки гуляють, плєшуть та співають, не вільно робити нічого, лиш святкувати... Цікаво, чи вуйко Іван має з ними дочиніння?..
Отут, на Тринозі, завершується гуцульський світ. Отут вони по полудню в той день щовесни данцюють, граються. Якби ліг спати та нетвердо спав, то би їх видів, але конче треба мати зілля оделен, гадячий часник або лукатий при собі. Нявки граються та позирають скоса на сплячого, наспівують:
А взяли би, кажуть, що й не чув би, не видів коли, Це казки, байки все? Ага, кажуть ще: як опинишся вночі у пущі, у лісі, на полянці або в іншім якім варівкім місци, то кажи собі байку, сам собі говори, — уже безпешно. Для того кажуть байки діточкам увечір, бо лісна може й дитину обмінити. Своє покладе у колиску, а людське забере. Дмитро Бельмега — поважний ґазда з мого села, гори сходив недавно, аби ту лісну вздріти. Дома жінка, сини великі, а його понесло старою вірою. Бо дєдя вповідав, що видів. Нічого Дмитрові не показалося. На то треба причини. Перший раз той образ туманить у сні, виглядає сплячому, як його кохана, котру не може забути. Аби ‘му снилася дев’ять ночей і аби встидався і нікому не вповідав, то в дев’ятий день може ‘го втуманити, що піде за нею, куди та схоче. Вже тогди вона має до нього таку міць, як нічого ніколи не мало. Вона собі приходить будь-коли ввечері і видурює з-межи людей, приходить, сміючися і співаючи голосом коханої. Ти їй кажеш слово — вона повторює, ти до коня “тпру”, а вона собі — “тпру”, ти щось погадаєш, а вона — виповість, ти вправо — і вона туди, ти назад — і вона посувається задки. Боїться обернутися, бо то би її викрило. Бо вона файна, як та краля спереду, а ззаду... всю утробу видно. Ніби тому так, що вона з тої нехрещеної, тайно погубленої дитини робиться — не має крижми, то й непокрита ззаду. Як вона вже котрого вчепиться та любиться з ним, то йому все йде рукою; коли той є вівчар — його вівці находять найліпшу пашу, їх не рушить ведмідь. Самі вернуться на місце, де бісиця з вівчарем кохається. Вона так чіпляється: кличе по імені вівчарів. Наколи котрий обізветься — зараз до нього пристане. Він уже не годен її скараскатися. Чоловік такий змізерніє, пожовкне, уже не має в лиці цвіту. От якби ще дістав собі кордач — пояс, що ним піп оперізується. Той кордач має під себе постелити. Пильнувати, аби не лягла з лівого боку. А як когути зачнуть піяти, оперезати її тим кордачем і затримати до білої днини. Вона ся відступить.
Розказував мій дідо Мирін, що його полонинський сусід Федьо Дзюбак через дурничку мало не впався їй у руки. Запіворило, а він обізвався, гадав, що то хтось із села іде увечір та подає голос. А то вже близенько завищало. Він перепудився, замкнувся у стаї, наклав ватру, каже “Отченаш”, сокиру з рук не випускає. “А чого ватру?” — питалася я у діда. “Та бо вона ватри боїться, її на ватрі лісовий пече”.
А бутинарі-керманичі з лісосплаву таке вповідали. Запищала, заювікала, котрийсь обізвався, а вона прийшла. То взимі. Ватра горить, бутинарі на хвої у колибі довкола ватри сплять. Навішали сушити вбрання на подрю та й полягали струджені спати. А вона сіла собі на ту подрю, на те лудиння і гріється. Сидить така файна дівка, що куда, стілько мужчин, а вона не боїться. Сидить, гріється і співає.
У всіх розповідях вона гарна, має високий тоненький голос, сміється, співає. І ще: нога маленька, дитяча. Що б це все означало? Ідеал гуцульський? Але ж чому спереду тільки ідеальна? А друга половина її противна. Може, поки дивишся, мрієш, і не маєш — то все зідеалізоване? А як скуштуєш сімейних клопотів, нестатків — уже все обертається лихим боком, спротивлюється. Ідеал тьмяніє, гине. А може, то кохання двояке?
Вона мені була симпатична завше. Відколи себе пам’ятаю. 3-межи усілякої гуцульської сили нявка вирізнялася особливою одухотвореністю, потягом до людини, вродою і вірністю одному. Вона не чинила зла задля зла — вона не може бути сама, змушена виманювати, бо відчужена людьми, приречена на лісове життя. Але в тім життю їй тоскно; навіть на свято, коли , пробуджує землю весна, не так студено в босі ноженята, розвивається з деревиною серце, а в нім надія, навіть на тім веселім данцовищу серед посестер вона жалкує, що не має сили взяти маминого синка собі. От кінцева мета гуляння: добути собі пару, викрасти від тих, що її чужиняться, заманити в потоки, такі хащі, аби він уже не дістався до своїх, аби був тільки її назавжди.
Вона відлякує і вабить водночас. В її образі кожен видить своє найсокровенніше, невимите, невивітрене з серця жодними зливами й вітрами. Вона — образ кохання. Половина красна, половина — жісна. Щастя і муки, радощі й смуток. Володарка душ. Як уже дасться їй чоловік, то про все на світі забуде. Вона близько, вона коло всіх, а її той, хто на поклик відізветься. Запаморочиться, змарніє, не чує інших, про своє думає. Сам у собі замкне світ. Прецінь, кажуть, затуманила, забрала. Котрого попустить — кажуть, віддала, А багато згинуло, пропало. Через мару. Через любов. О, чи мало з того людей погублено, відколи сонця й світу!..
Але також дивина: шукати пари серед чужих, коли є свої. Десь-то він є, лісовий чоловік, виділи його. Оброслий шерстю, здоровенний, сильний, спритний до невловимості. Живе у лісах також, певно, самотою. Чому би йому не любити її, таку гарну, не заступити, беззахисну, слабку. Так у природі ведеться. Але не завсіди. Він женеться, вона уникає. Може, вона почала ближитися до людей — і він не може їй цього простити. Або ревнує і з ревнощів карає на смерть зрадницю. Бо ж тікає, ховається в людських оселях, а він знаходить і роздирає.
Дід Мирін казав, що йшов у полонину. Велика зима впала. Вчув — щось у плаю запищало дуже: “Йой, не їж мене! Не їж мене!” А то лиш кров та й шкам. Видко, дикий чоловік з’їв бідолашну.
Що ж він, і сам шукаючий людського тепла, так жорстоко карає свою подругу. Може, за то, що вона здобула людської подоби — голова жіноча, ноги як у дитини, гарна, веселовида... Що вже не обросла з голови до ніг, як він. Що він нічого не має з людським породдям, а вона зводить легінів.
