Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
У сорок днів справляють обід, роздають поману, яку кому покійний перед смертев поманив. Вірять, що душа його присутня, все видит і чує, як виконують його послідну волю. І тому стараються зробити все, як він хотів.
Михайло Іванович Савчук із Голов подарував мені опис похорону, залишений славним земляком Петром Шекєрєком — Дониковим.
“Умерла душа “сукровиця”. Єк ховали без попа, то страшно буде йти коло тої хати. “Сукровиця” могла си показати (“сукровиця” — умерла не своєю смертею або наклала на себе руки. — М. В.). Одного разу йшов чоловік, а “сукровиця” си показала і просила ‘го похоронити. Єк си покаже “сукровиця”, то треба нагадати, у що був Святий вечір того року, та й то муси пропасти там, єк ни було. А якби цього способу не знав, то й видиш, шо може шош просити — або зробити упровід, або дати за його душу. Уночи вже чогос показує...” Голови, дня 19 лютого 1911 p.
Чим далі в гори — тим більше віри. У все: у Бога, в людей, в душі, що по смерті ходять межи нами, в нечисту силу, у непростих людей. А по вірі і дається. Люди в таких селах вищі, здоровіші, кращі на вроду, спокійніші бесідою і живіші поглядом. Поговориш з голівською людиною, або красноїльцем, або ж верховинцем, чи мешканцем Ільці, Замагури, Кривополя — так якби здорової води із Буркута напився. П’єш — і ще пив би...
Моя ровесниця, мудра і поштива головчанка Олена Сапріянчук, — з роду Бойчуків, тих самих опришківських нащадків, — сьоме коліно останнього опришківського ватажка в горах Михайла Бойчука (на прізвисько Кляма), — розказала мені багато цікавого не лиш про свого могутнього предка. Вона вповідає, що сільський учитель німецької мови Дідушко Петро (самоук) навіть був викликав по чорній магіці Леніна. І говорив з ним. Навіть Сатану можна викликати...
А Оленин дєдя мав вірного товариша з малого хлопця. Так вони були і в старості як найближчі — побратими. І той товариш слабував на сухоти, умер. А перед смертев вони два договорилися, що умерлий дасть знати, чи є на тім світі життя. “Викинеш мені в опівночі цвітку на гробу, як є загробне життя”, — попросив дєдя, а єго товариш пообіцяв. Узяв дєдя ліхтар (звався Бойчук Василь Олексійович, з 1900 року народження), пішов ще зараня на свіжий гріб товариша і чекав, коли той викине знак. Але ніяка цвітка не виникла з глини. І дєдя ні з чим вернувся додому. Ліг спати, і сниться йому сон: плаєм угору іде багато людей, усі ті, що вивмерали у Головах, а ззаду них Бойчуків товариш, що учора поховали. Бойчук імив єго за руку:
“А єк з тим, шо ми говорили?” — “То все, Васильку, не так, єк ми говорили... Але я йду, бо не маю коли, люди підуть, а я си лишу...” Дєдя прошумався та нам розказує сон,- каже Олена: агій, такі файно зібрані люди йшли д’горі, ніхто нічого не говорив. Повен плай людей, так як овець.
— Байка, — вперся Бойчук, — я свого йму і дізнаюся, шо хочу.
І ймив. Дєдеві усе снилися умерлі, він їх випитував про загробне життя, але ніхто не хотів відповідати, все якось уникав. Але одного ранку каже: “Я уже трафив на такого, як хотів”.
І розказав, що приснився лісник Василь Дроняк, котрий жив у Бойчука на квартирі і вмер молодим по операції апендициту. Дєдя думав, що й цей утече, і засунув єго за стіл, у самий кут, а сам засів скраю. При вечері Бойчук своє питає. Покійний лісник не мав куда дітися, мусів уповідати.
— То не так. Ми всі тут. Нема того світа — ми всі на цім світі, межи усіма.
— Де ти ночуєш?
— Стайнями, оборогами — де прийдеться. Лісами вліті. Кождий там, де ходив за життя...
Тут постукало у вікно. Голос діда Митра, сусіда і фамільянта Бойчукового:
— Ти чого так си забарив? Я тебе маю шукати? А цей каже дєдеві:
— У нас до десятьох молодиків кладуть старого за старшого.
Дєдя встав та ного випустив, не спирав...
От ще таке розказала Олена Бойчучка про свого прапрадіда Михайла:
“Він умер молодий, у сорок два роки. Дуже добре з бабов жили. Мали троє дітей — серед них Лесьо, дєдя мого дєді. Баба водно банувала. І дідо Михайло зачєв д’ній приходити. В дванадцятій годині розмикає двері і — д’бабі. Вона про це мовчала. А витак сказала жінкам у церкві: кождої ночі таке мене находить, шо не знаю. А жінки нарадили: єк не хоч, аби приходив, то збери своїх дітей — хлопця і дівчину на молодого і молоду на ніч; на столі має деревце бути, колачі, у молодих колачики із сиру на руці, вінки, чільце у молодої — так, як до вінчання... Жінки прийшли, усе помогли прнлагодити, деревце убрали — геть усе. Коло дванадцятої ночі діти уже за столом. Приходить їх тато, розмикає двері, але діти не видют, лиш Михайлиха. Каганчик світить, він став серед хати та каже:
— Я кілько не жив, не видів, аби рідні женилиси...
А баба Анниця (його жінка) відповідає:
— А я відколи жию, не чула, аби умерлий до живої ходив.
Він єк си закрутив, то не пішов у двері, а подом. Так загриміло, шо думала — причілок вирвався. Рано встала, ніде дощечку не кінуло.
Дідо вже після цего не приходив”.
А мій татко Влад Николай, або як усі в селі і цілому лісосплаві казали — Коцьо Митусів, сниться мамі на ситих конях, возом, у файному убранню: “Я, — каже, — тобі, Одо, усе помагаю. Ти гадаєш, шо ти сама робиш, а то я тобі ношу, завдаю, кошу, рубаю дров, промітую зиму. Шо би ти сама годна без мої помочі...” За життя тато усе робив, а тепер мама сама на старість газдує...
Ще одна оповідь Олени з Голов:
“Сусід наш і родич Василь Бойчук розказував про озеро Марі чайку, шо під Чорногоров. Ішов конем із Закарпаття через Чорногору давно чоловік — якийсь Гаврилюк із Жаб’я. Коло Марічайки рішив переночувати, бо вже потемніло. Присилив коня до смереки і хотів накласти ватру, аби не страшно ночувати; наносив ріщя і зачєв підпалювати. Учув гуркіт воза, роздивився — їде пан на файнім возі; у него один кінь сивий, а другий червоний. Їхав цес пан з-за озера берегом. Під’їхав до Гаврилюка, став і каже йому:
— Що ти тут робиш?
— Таже хочу тут ночувати...
А пан йому каже:
— Іди зо мнов, переночуєш у мене. Кінь твій най буде тут — мої слуги його діздрють.
Сів Гаврилюк до пана на віз і поїхали. Приїхали до брами, за брамов - палац, у палаці — музика йграє, багато людей, співають, данцують. А як музика перестала йграти, то ті люди робили град — із води кували лединки. Це ті люди, шо загинули не свойов смертев: убиті, утоплені, повішеники...
На ранок пан привіз Гаврилюка до його коня, кінь був на місці, лиш дуже вибив землю ногами, видко з голоду. Тогди пан каже:
— Хочеш видіти війта з Криворівні?
Гаврилюк відказує:
— Хочу.
Пан випряг одного коня, з коня того став звичайний чоловік — Гаврилюк пізнав війта.
А пан знов питає:
— Хочеш видіти ясенівського багача Фоку?
— Та най буде...
Пан випряг другого коня — той пізнав Фоку.
І Фока, і війт уже давно померли. Гаврилюк знав, що їх нема. Але чутка була така, шо війт і Фока за життя мали купленого чорта. Та й пан каже:
— Я їм служив, поки вони жили, а тепер вони мені служать за коней...
А про це озеро Марічайку розказував мій дєдя, шо чув від старих людей. Там, де тепер це озеро, було рівне місце, велика зелена царина. На ній стояла стая одного багача. Він приймав людську маржину на літування. Люди пригонили вівці і корови навесні, а восени собі забирали. І так одної осени прийшли вони за свойов худобов на розлучінє і там зачєласн сварка — може, у когось пропала якась худобина абошо, так шо не могли там помиритися. Почалась велика бійка і різанина. Коли билися і різалися, тогди полонина з тими людьми, худобов потала углиб. А на тому місці стала вода, глибоке озеро. Та полонина називалася Марічайка, то й озеро з таков назвов уже зосталоси.
Після того багато років чули пастухи уночі в озері крики і плачі, бійку і різанину”.
“Запала бес си у пропасти!” — ще одна тяжка клятьба у гуцулів, як і “смерека би ті втєла!” або “аби тебе шляк трафив наглий!”.
Усілякі байки ходять межи людьми про смерть і умерлих. Хоть як із смертев не мудрували, а умирати треба кождому, хто зумів народитися. Навіть і таким великим, як Соломон або Мойсей.
