Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
У неї ж такий був чоловік делікатний, шо такої птахи не було й не буде. Сама єго стратила, а тепер банує, кличе свого кукула. Але лиш від Благовіщення до Онуфрея. А відтак її занімить, і вже вона стає половиком (щулікою). Свого тріщучка вона носить під крилом, а дітей-зазулєт підкидає в чужі гнізда.
Як зазуля сідає на голий кіл коло хати і кукає, то на мерця. А як дівка вздрить зазулю на яблуні, то віддасться цего року.
Чогось у Карпатах не люблять бузька-чорногуза. Дивно: у багатьох слов’янських народів це священний птах.
А все через гадюк. Їх було стільки у морі, що вилазили та кусали людей. Мати Божа упросила Бога стратити гаддя, що розплодилося безмірно. Бог позагачував греблі — визбирав гадюки у мішок і дав чоловікови занести в озеро під Чорногору. Мішок чоловік мав кинути в озеро; не смів розв’язувати та дивитися, що там є. Ніс чоловік, утомив си, сів на пень, та скортіло подивитися, що він таке тяжке несе топити під Чорногору. Розв’язав, а гаддя повилазило. З’явився Бог і каже: “Розпустив гадюки, то збирай їх тепер!” За сими словами руки у того непослуха стали крильми, ніс — дзюбком; чоловік став бузьком. Тому в горах так багато гадюк, а бузьок їх визбирує.
А ще в первовічні часи дідько посварився з Петром. Петро переміг щезника; той утікав на смереку; Петро ухватив за п’яту і відорвав. Пошпурив її, зробився птах. — білий з чорною ознакою. “А, так? — каже зло дідько. — Пішлю я сего птаха твоїм людям на хату. Хто йому гніздо скине, тому він хату запалить”. І все ходить та гаддя збирає...
А гаддя у Карпатах много. Усілякого. На Здвиження усе сходиться до одної своєї старшої; вона має повести усіх зимувати у теплиці-головиці. В теплицях зимують також ящірки, жаби, ластівки. А гадини сходяться там до свого святка; він їх питає, де котра чим согрішила. Ту, що нікого ще не вкусила, святець приймає у теплицю. А котра укусила, ту уже матка-земля не приймає, тота зимує десь у колоді, у гною; її я виділа у нас за стайнею у марті коло гною; така вигріває змерзле тіло тільки сонце загріє перший раз. Вона дуже люта — кусає, кого видить; такій уже нема що гріха остерігатися — земля і так її не приймає. А всім праведним гадинам не вільно вилазити з теплиць до Благовіщення. Того дня створиться земля, здригнеться, вода си рушить; тогди святок розсилає гадин по світу аж до Здвиження.
Про мартову уповідають, що ця гадина походить від того сатанинського змія, що дав Єві яблуко з’їсти. Ділиться сей рід на теркату (рябу), чорну та білу гадини. Терката називається пожариста; як вона іде моругом, то трава вигорає вслід. Чорну та білу тяжко вздріти, бо дуже ховаються від чоловіка; чорна на землі, а біла у воді. Якби білу зварив та з’їв, то знав би, яке зілля до чого є на світі. До чоловіка, що з’їв би юшку з білої гадини, вся диханя заговорить.
Гадину називають лойк, лойка.
Але є ще гадина — готиця. Про цю гадину я наслухалася змалку багато розповідей, так що увірувала в її сутність. Взагалі кожна гадина росте, аж доки тріщук її не вздрить. А як тріщук не вздрить гадину аж 12 років, то вона вже далі ховається у печеру і там проживає. Така уже називається готиця. Вона свище страшним свистом опівночі. Тогди на свист до неї сходяться другі готиці і дарують їй пацирку, яку вона носить на хвості. Якби ту пацирку найти та здоїти через неї корову, то ніхто на світі не відобрав би у неї манну. У готиці зачинають рости крила через 12 років, вона уже може на них літати. На голові у готиці за цей час зробиться діамант. Вона летить уночі, а від неї світло, як від місяця. З голови, від діаманта, б’ють іскри вогнями. Вона бере худобу полонинами, людей і пожирає.
Десь є у горах такий грунь, що на нім жила дванадцятиголова готиця. На той грунь навіть птаха не долітала, тільки орел і голуб. Готиця стерегла там цілющу і живущу гоющу воду і живицю. Казали діди, що вона здоймалася з гори лиш кілька разів, тогди у горах була западь снігу по церковні вікна. А як вона летіла над верхами, то була така жасно велика, як веселиця. Лиш черлена, як вогонь.
На неї ще кажуть — язя.
Лиш у неї є діамант. Як готиця-язя згине — діамант западає у скалу. Люди находили в скалах діамант.
Від гадини старший хіба що мурашок. Є мурашки спервовіку. Вони сидять у первовічних мурашковинах. Це мурашки з у сего світу. Там є їх цар — найстарший мурашок. Він нікуда не ходить, лиш підлеглі приносять єму з усего світу манну. А він там робить з неї ладан. Ану киньте кришечку ладану — зразу позбігаються мурашки, вхоплять тот ладан і потягнуть до себе у мурашковину.
Мурашок на то сотворений, аби робити ладан.
Але доки не закує зазуля — до Благовіщення усяка диханя запрятана у земли, у теплицях-головицях. На Благовіщення усяка диханя рушиться; земля зодрогнеться тому, що вже із землі виходить тепло на світ, а зо світу студінь заходить у землю. Земля отворяється, диханя виходить з неї, корінь береться рости.
На Благовіщення пускають бджолу, аби вона роздивилася, як є на світі. Навіть аби й сніг лежав, бджолу випускають в цей день.
Вічко улея отворяють разом ґазда і ґаздиня правими руками. Вони промовляють: “Ґаздуйте так, як ми”. Увечір так само разом запирають вічко і вносять вулики назад у хату, аж доки не настане тепло. Скоромного дня виносять улиї надвір. Ще раз обоє утворяють вічко із словами: “Люба бджілко! Абес так дбала, єк ми дбаємо у свому господарстві, і так абес робила, носила із своїм роєм докупи, єк ми усі у хаті разом ґаздуємо. Шоби ти так улиєм дбала, єк я хатов. Шоби ти так не крала і чужим медом не радувала си, єк я си не радую тебе на таку дорогу посилати. Шо собі приробиш, то будеш мати. До чужої пасіки тобі не повертати, на кликання не зважєти, на цвіту си не бити. А ти, стара матко, шо гадаєш робити? Уже надворі літо, треба си добре обходити, від нині до тижня матківники вробити!”
Того дня ніхто від хати не йде ні в якій потребі, бо як прийдуть рої, то повтікають.
Ґазда опівночі іде слухати матку: скільки разів вона заспіває — стільки буде роїв.
А як вийде рій, ґазда сідає на землю, в’яже під собою траву і каже: “Прошу тебе, маточко, сідати! Я тебе в’єжу, я тебе буду обходити, буду до церкви ходити, за тебе Бога просити”.
Серед чередінників є такі, що відбирають манну і у бджіл; супроти них гуцули мають багато засобів: ворожки, примівки.
Бджола — Божа муха. Її гріх убити.
* * *
А тих непростих, що збавляють людям диханю — хоть гать гати! Кажуть, що відьми були давно. А тепер нема? Ага. Тогідь іде моя мама вулицею попри Шварвати; вибігає молодиця та кричить — обзиває, усіляко публічить: у її корови манну відібрали, масло не годна до сільради здати, головиха бештала її на зборах у неділю... Порівнялася з моєю мамою та: “Любко Одокійко, вибачєйте на мене сліпу, стару, аді, я лиш виджу, шо кожух дублений, гадаю, це та і та... відьма проклята, земля би її ни приймила, ноги би її відобрало, єк відобрала у мої коровки манну!..”
У селі відьму знають у лице. І в лице їй про це кажуть. Правда, їх тепер одна-дві на кутку, а колись ними кишіло... Було коло чого — коровами також кишіло, не то що тепер: де в кого якась “дримба” затрималася, а побільше бики годують на підряд, вигідно, є файні гроші, а горняти молока за них не купиш, бо його дастьбіг...
Давно вддьми були грамотні, вишколені, а то й “потомственні” — родимі.
— А шо ти гадаєш? Відьмов треба родитися, як і поетом, — кепкує з мого інтересу мама.
— А шо ліпше? — стараюся попасти у тон.
— Відьмов ліпше. У неї свій транспорт, а в поета шо? Поет бідний.
І в цім поєдинку виграв “народ”... Відьма сідає уночі на терлицю або замітавку та їде-летить, куда хоче. Без бензину, без автоінспектора...
У народі кажуть: чоловіка або челєдину пізнати, котре відьма. Вони дуже погані на очі. У них у оці видко “чоловічка” головою вдолину; а до того в упирця або відьми суромота гола.
— Чисто знати не мож — хто упир або відьма, — перечить мама. — Тому кождий, хто входить у хату, а найде телє або дитину, то зараз сплюне і каже: “Абих не урік!” А домашні відповідають: “Неурічливі”.
