Стрітеннє: Книжка гуцульських звічаїв і вірувань - Влад Марія Миколаївна (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗
Бувало, перед літуванням лагодяться наші у полонину. Бабка, мама і тети стрижуть старші вівці, а ми, дітвора, дивимося на бідних спутаних овечок, що жалісно блеють під ляскіт великих ножиць, та збираємо вовну і набиваємо у високі путини (дерев’яну посуду дідової роботи) або у бисаги, кожну окремо: білу, чорну, сиву. Осібно прячемо міцьку — вовну з ягняти, осібно натинину — з однорічних овець, ще осібніше тушур — стару. Як тільки котра занадто путається під ногами, баба Мирониха сердиться: “А неволі ж би ті втєли” або “А тебе крізь душу...”, “Ближся, ближся — вухо втну”, — пужає. У бабки говірксі була особлива. Не казала “учора”, але “даві”, не “здогадалася”, а “потєкло мене”. Один раз тільки вдарила мене прутом — і то я на все життя запам’ятала. Ішли ми росяними травами кудась — я така була мала, що трави звисали над головою, як дерева, і здавалося, що то було в раю: сонячно, щебетно, безтурботно. Я попереду, бабка за мною. Сорочина здолини мокра липне до ніг, путає, я збиваю бабку — вона сердиться, шлюгає мене прутиком по ногах: “Підкасайси та й йди!” Всі семеро пологів приймила сама у моєї мами, та й решту в усіх своїх доньок, так що ми з бабиних рук на світ прийшли... А вівці стригла легко, відважно пошавкуючи нагостреними клепатими ножицями попри саму голицю, але шкіри не зачіпала. Уміла. Молоді вівці видригували спутаними вучкуром ногами, а старі тямували, що це вже перед полонинською волею, соковитою пашею, студеною водицею, і терпенно покліпували карими очицями.
Маржина відчуває цей рух. Корови згадують собі весняний похід — починають ревіти, бігати по царині, а за ними блеють вівці, вирикує молодий товар. Гори виповнюються радими звуками трембіт, рогів, вистрілів, сопівок, блеянням овець, вирикуванням товару, ржанням коней, гавканням збуджених псів, що також ідуть помічниками пастухів у полонину. Так буває лиш раз в року перед Святою неділею.
Ґазди, котрі здають свою маржину на одну полонину, дістають у полонинників одну назву — мішєнники. Бо вони змішують свою маржину разом. Так що розумна колективна форма утримування худоби відома у горах здавна. Але спрактикована, лиш на літо, бо взимі кожен ліпше сам вгодує і догляне свою маржинку, як би кілька доглядали гурт худоби. Скотина має знати, чия вона, кому підкоряється і кому припускати молоко, давати вовну. Не кожному корова дасться добре здоїти. Але на літо, на буйну пашу, на поправ кожний хоче дати свою худібку, це виплачується і йому, і тим, що її доглядають.
Ґазди умовляються, коли і де мають “мішєти” маржину. Рано, до схід сонця умовленої длини стає ґазда голий у дверях хліва, де ночують уже острижені, позначені вівці, і, перепускаючи кожну помежи ногами, лічить дроб’єта, а за послідною каже: “Абес була така невидюща урічливим очам, звіракам, як невидющі тобі гачі на мені”. Маржина такого буде здорова, звір її не зловить.
Зігнавши маржину, мішєнники рушають у Божий час на літовище. Познімавши крисані, моляться, ідучи. За одним або двома передніми ґаздами ідуть корови, воли, за ними вівці, а ззаду — коні з терхами (одягом, постіллю, мукою, сіллю, грисом тощо). Заключають решта мішєнників, жінки і діти, що випроводжають свою маржину на край села. До цього “кортежу” по дорозі пристають мішєнники з худобою других сіл — так прямує довга сумішка далеко в гори. Рух триває зо два тижні.
Це полонинський хід.
Котрі мають літувати — ідуть далі, а котрі не до цего — вертаються до хати.
Ідуть та ідуть стрімкими каменистими ярами, ломами лісів, звалищами скал, посуваються обережно, поволі, аби маржина не поломила ноги, не розчєхла ся в засувах. І вже вполудне, коли пастухи приженуть з пасовищ маржину, кожен мішєнник власноручно здоює свою — ватаг міряє молоко міртуком. Скільки міртуків (літрів) видасть перший подій, тілько рублів (карбів, знаків) кладе ватаг яа реваш. А реваш — це така довгенька тріска. Переломлює її надвоє. Половинку бере собі, другу — ґазді. Число рублів на реваши означає число бриндзєнок, скільки бриндзі має мішєнник дістати; окрім того, на кожних чотири бриндзєнці (бриндзєнка — діжка від 12 до 25 міртуків бриндзі) ґазда дістає одну бербеницю (таку ж діжку). вурди. Залежно від угоди з депутатом може брати і масло, тоді менше бриндзи. Пілки ревашів ватаг насилює на шнурок і, ховаючи від усіх, береже до кінця літування, бо то, прецінь, рахунок людської праці. Тільки добре допасувавши обі ті пілки реваша, видає ватаг мішєнникови, що прибуває із села, обіцяний дат. Обіцяний дат дістає кожен, хоч би першого дня його вівця розчєхлася або ведмідь убив корову. Маржина пропадає, а дат ні.
За воли, коні платиться грішми. Депутат має чесно, як пообіцяв, розрахуватися з людьми. Як літо випаде мокре, холодне, менше встарають бриндзи, тоді людям доплачують готівкою, інакше ніхто на цю полонину не вижене більше своєї маржини.
На кожних 100 овець призначений один вівчар. „Він бере з собою сокиру — затикає її за ремінь. Нею вівчар прорубує собі дорогу лісом у густих смерічниках, уломах, бере також гарапник, пістоля, вівчарський ріг, флояру, денцівку, дуду чи скрипку — хто що любить і на чім грає. Вівчар мусить знати, де добра паша у рівному лісі або в густих туршуках — молодім смеріччю. А також має тямувати, аби не повести овець на сукровище, бо, якби вівці на сукровищі попасли, зараз би зняло їм манну — втратили би молоко. Вівці найбільше люблять бриндушки, молочій- -від них багато молока, горішок, дивосил, заячу капусту. Скрізь по овечих пасовиськах мусять бути ізвори, з котрих вони п’ють воду.
Вівчарі — великі збитошники. Люблять один одному щось підстроїти, часто заради сміху. А буває, що й з конкуренції, -від заздрості. Як пастух хоче другому відобрати молоко, ловить сліпака (вужа), рапавку (жабу), кладе в горнець і пече коло ватри, потому сушить і тре на порох; тим порохом посипає дорогу, куда ходять чужі вівці. Вівці хворіють, зле дояться, бо на икрах кидаються струпи. Але є й на це лік, що зіб’є надої в злісного суперника. Кожен вівчар багато чого уміє — і привернути, і відвернути. Взагалі вівчарі — то великі штукарі у горах. Таже сам Довбуш вийшов із вівчарів.
Мій бійцівської удачі дідо Митусь розказував усе, бувало, про Довбуша.
Довбуш як був хлопцем, то служив у ґазди за вівчаря та й пас вівці. Але до овець приходив десь ведмідь та й хапав по одній. То вже так уприкрилося Довбушеві, що він став си скаргувати ґазді, аби того чорного котюгу (пса) не пускав, бо єк шє раз ‘го захопит коло овец, то уб’є. Він гадав, що тог ґазда має такі кудлаті великі пси. Ґазда каже: не бійся, вбий, я ти нічо не скажу. Присокотив Довбуш — ймив того котюгу живого, склав усі ноги докупи та й приносить ґазді. Ґазда, як уздрів, що хлопчище притаскав цілого живого медведя, та й каже: “Що хочеш за це?” — “Нічо’ не хочу, лиш дайте мені кріс, що є у вас”. Дав йому ґазда кріс. І Довбуш з того кріса стріляв кожну звір, птаху, лиш людей не бив. Він ходив за козами, а коза ходит скалами, та й він за ними. Аж раз ударив дощ, він сховався під смерекою коло скали, а в тій скалі була печера. Наколи блисло, з печери вибіг чорний чоловік і заголив си та й сховався знов у печеру. Грім ударить, а то пусто — у скалу. Так вибігав кілька разів. Але Довбуш, не довго думаючи, склався, поцілився та й убив того. Дивиться, а то покотилося. Наблизився — цілком чорний чоловік. Господи! — погадав собі Довбуш, може, то такі собі є люди чорні, ото буду мати гріх, шо сми вбив! Аж надійшов на то чоловік сіденький, а Довбуш так си перестрашив, що упав до землі, гадав, що то дєдя убитого. А сіденький каже: “Не бійси, ти добре зробив, біду-щезника убив, біда си Богові глумила, багато громів нагримало си та не вбило, а ти зумів. Що хоч у Бога за це?” — питає, а то був ангел. “Нічого не хочу, лиш аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби мене си не ловили ні кулі, ні залізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав...” Але тот сіденький каже: “Сус Христос був Бог, та вмер, і ти умреш, але коли сам схочеш. Я тобі за твою смерть скажу, але бес нікому про ню не проговоривси. Єк схочеш смерті, то згинеш від ярої пшениці, від золотої кулі і від золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб відправлять. Тов кулев, тов єров пшеничков і тим золотим волосом, що уже є у тебе на голові, можно тебе застрілити під праве плече. Під ліве — не застрілять тебе”.
