У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

Його культова повість «Via Dolorosa», так само, як і декадентського штибу «Вертеп», що одиноко надаються до ювілейного балясту сьогодення, донедавна були критиковані як речі відверто занепадницькі. Зокрема в «Історії української літератури XX століття» про них зазначено, що «Via Dolorosa» нагадує клясичну новелістику А. Чехова, а «Вертеп» — твори М. Коцюбинського. Хоч саме довкола цих творів довгий час тупцятимуть сучасні дослідники, озброєні апаратом завчених літературознавчих цитат і вихолощених десятиріччями культурної стаґнації педвузівських сентенцій. Натомість одіозний «Щоденник» з 1941—45-их років, за який Любченко був критикований вже у вигнанні і який через радикальність висловлених оцінок (людей, явищ, подій) замовчувався навіть у волелюбній діяспорі, навряд чи стане в пригоді ювілейному пошануванню його автора.

Зовсім уже непридатною для реаніматорів усіх «демократичних» часів буде й короткочасна діяльність А. Любченка на посаді заввідділу літератури й мистецтва у харківській газеті «Нова Україна» (1941—43), вислідом з чого стали, зокрема, його епохальні передовиці на кшталт «Україна живе!», що передруковувалися багатьма пресовими органами Краю. Не кажучи вже про нарис «Його таємниця», що також з’явився у згаданій газеті, вперше належним чином висвітливши справжні причини самогубства М. Хвильового — задовго до того, як зацілілий і заляканий О. Вишня спромігся на усні оповіді про трагедію, свідком якої він нібито був. Усе воно знову залишиться за бортом літературної історії, потрактоване як «непритаманне», «помилкове» та «націоналістичне», або як «гірке свідчення втрачених ілюзій, розбитих надій і нежиттєздатних мрій». Хоч, як стає бачити, саме до цих досягнень А. Любченко йшов протягом передвоєнного періоду свого короткого життя. Нагла смерть у 1945-му році була в тому поступі логічним акордом завершення — єдиноможливим фіналом для тих, хто зі словом Правди на устах зрікається усього мирського в ім’я ідеї.

Прекрасна Ут

Ким був Аркадій Любченко у передвоєнному істеблішменті радянської літератури? З одного боку, член «Гарту», член Президії ВАПЛІТЕ та відповідальний її секретар, один із засновників «Літературного ярмарку», член і секретар «Пролітфронту» та один з редакторів місячника з тією ж назвою, автор збірок оповідань, повістей, драм, перекладів та публіцистичних статей. «Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом», — писав про свого приятеля М. Хвильовий.

Аркадій Любченко й Микола Бажан. 1930-ті роки

З іншого боку, «найбільш таємничою постаттю у літературі передвоєнних часів» називає Любченка автор книги спогадів «Розповідь про неспокій», незрівнянний літописець бестіярію української радянської літератури Ю. Смолич. «Любченко жадав стати на видноті, посісти визначне місце, близько до видатних людей — і задля цього був здатний на все, — пише не дуже припрошуваний до тодішнього „олімпійського“ столу автор згаданої „Розповіді…“. — Він шукав способу стати з видатною людиною запанібрата, підлабузнювався, прислуговувався, вислужувався, хапався виконати будь-яке доручення, якщо воно від людей значних і само собою показне».

Сьогодні, дивлячись цю хроніку номенклатурних самогубств, слухаючи ці пісні про «загірню комуну», читаючи ці звіти про кількість випитого на засіданнях різного штибу «ваплітян», бачиш перебір червоного й голубого, чуєш фальшиві нотки духової оркестри, довідуєшся про нещирість «м’ятежних» запоїв сімдесятирічної давнини. Занадто яскраво, дуже голосно, не на жарт похмільно. Смак, духовність, почуття міри — все це було зраджене заради «нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки». Розуміння цього заважало тому ж Любченкові повністю злитися з бурхливим потоком загальної маси.

В суті речі, від радянського письменника вимагалося під ту пору лише одне — зуміти розчинити себе у загальному «гуркоті днів» і колотнечі міжклясових стосунків, схопити ритм і тембр того «вселенського гармидеру» (за А. Блоком — «почути музику революції»), наснажитися розлитою в повітрі романтикою вітаїзму чи пак червоноармійського пантеїзму — і зуміти «повернутись до себе». Зрозуміло, що всі тодішні мистці-пролеткультівці, навчені папашею Пилипенком словесного плужанства, володіли хистом «тонкого» світосприйняття. Також сумніву не улягає, що всі вони могли висловити своє бачення в матеріялі, створивши «Оду Сталінові». Проте не завжди і не у всіх спрацьовував перший ступінь — розчинення себе у масовому.

«…Але я зумів це в собі приховати, з болем притаїти, нічим не викрити, — звіряється у „Щоденнику“ А. Любченко. — Важко ж як було, Боже мій! Де тільки я, такий хворий, тих сил брав?… І конче, конче закиди чи ущіпливі натяки мені, що я вже сім років нічого не пишу, одмовчуюсь: „Коли ж тов. Любченко знайде дар слова? Чому Любченко одмовчується?“ О, будьте ви прокляті! А ті збори в сутінках на початку війни — мітинги, обіцянки, присяги… Я ж однаково мовчав. Ні разу не виступив. В залі, охопленій присмерком, бродила гостра тривога, терпко стискалося серце. Я ждав. О, як я ждавІ І радів, що почалася війна, що аж тепер нарешті якось я розв'яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом!»

До речі, А. Любченко не «одмовчувався» навіть за часів пролеткультівської евфорії 1920-их, і в його етюді «Книжка, якої я ніколи не напишу» вже вчувалися істинні наміри автора. «Йде селянин, — кпив А. Любченко в „Універсальному журналі“ 1929-го року з „пролетарського“ канону в літературі. — Бачить — димить димар. Ах, як прекрасно димить димар! — думає селянин. Коли це — гуде гудок. Ах, гудок! Ах, прекрасний гудок! Ах, як божественно гуде гудок! — думає селянин і моментально закохується в димар і гудок. Тут землю орати, сіяти, а йому руки падають. Не може, ніяк не може бідолашний, сердешний селянин, ба ж — судіть самі — він закоханий. І кидає селянин землю, кидає обійстя, кидає все та поспішає на могутній поклик непереможного гудка й суворого димаря страшенно велетенського заводу. І одразу ж, зодягши робітничу блюзу й ударивши молотом, стає він неймовірно свідомим пролетарем. І одразу ж він тобі й майстер, і кандидат до завкому, і ретельний підшефник, і талановитий самокритик. І він радіє. І всі радіють. І геть усе довкола страшенно радіє. І, кінець-кінцем, чутно, як починають співати „Інтернаціонал“.

Такої книжки, будьте певні, я ніколи не напишу».

Розбиті окуляри

Згадка про останні дні перед втечею радянської влади з Харкова вражає атмосферою метафізичного жаху і тваринного заціпеніння перед свавіллям червоного режиму. У майже спорожнілому місті час від часу тривожно озивалися телефони, наче в якому ґротесково-кошмарному булґаківському сні: «Кого? Варенуху? Його нема. Вийшов із театру». Шукали, як знати, «залишенців», себто тих, хто свідомо вирішив не евакуюватися. «Хіба ми забудемо, — питався пізніше А. Любченко, — як цим порядним людям під страхом смерти наказано негайно виїздити, як ридали вони, йдучи в азіятську неволю, як неслухняних враз брали під арешт, як жадібно полювали на них розлючені агенти НКВД, пильно скрізь шукаючи, безоглядно хапаючи, заляканими табунами спроваджуючи геть?»