У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

До речі, щодо велемудрого лікаря М. Булґакова з його монархістськими діягнозами «новому» життю вільно буде зауважити те, як в його п’єсі «Дні Турбіних» (1926), розкритикованій пресою, але уподобаній І. Сталіним і через це з успіхом поставленій — на відміну від недодрукованого й затаврованого роману «Біла ґвардія» (1924), — авторове трактування «революційних» подій кардинально змінюється. І то лише за два роки, що відокремлювали в часі створення обох одіозних творів М. Булґакова! У виставі МХАТу за сценою співали «Інтернаціонал», але фінал «Дні Турбіних» і без цього акценту був очевидний: дехто з «монархістського» осередку героїв погоджується на участь у новій історичній п’єсі.

Таким чином, будучи замисленим М. Булґаковим як метафізичний, згаданий фінал переводив усю подальшу творчість опального автора до галузі конкретної історії, зближуючись із проблематикою радянської літератури 1920-их років. Найперший критик російської еміґрації в Париж поет Г. Адамович, зауваживши в «Днях Турбіних» толстовські впливи, був поблажливий у своєму відгуку 1927-го щодо М. Булґакова, зазначивши: «Але з височин, звідки йому відкривається вся „панорама“ людського життя, він дивиться на нас із сухуватою і доволі сумною усмішкою. Безперечно, ці височини настільки значні, що на них зливаються для ока червоне й біле — у кожному разі, ця різниця вже не має значення». Натомість другий критик і теж поет В. Ходасевич виявився більш прозірливим, зауваживши 1931-го року щодо роману «Біла ґвардія» М. Булґакова: «Отже, особистий моральний рівень людей, що складають білу ґвардію, доволі високий. Але ось тут, зазначивши це, автор завдає білій ґвардїі добре вирахуваного удару, цілком погодженого з тим, ще належить про неї говорити й думати в СРСР. Біла ґвардія гине ні тому, що складається з поганих людей з поганою метою, але тому, що жадної справжньої мети й жадного сенсу до існування вона не має. Така центральна, керівна думка Булґакова. Всі події у п’єсі показані автором як останні корчі приреченого світу, що тоне, не маючи в ім’я чого жити й не вірячи у свій порятунок».

Нові пани з двоюрідних людей

Розшарування старої інтеліґенції тривало не лише за ідейними, але також за соціяльними ознаками: вона розпалася на «колишніх» і «спеців». До категорії «колишніх» потрапили або люди тих професій, що втратили актуальність, або представники особливо підозрілих для влади категорій на кшталт письменників, яких спершу взялися було «перековувати», як М. Вороного чи М. Могилянського, але згодом кинули й забули, як X. Алчевську, В. Свідзінського чи Г. Хоткевича. «Колишні» жили випадковими заробітками, часто декласувалися, не бачачи для себе перспектив. Дехто з них взагалі «випав» з «прошарку» інтеліґенції в радянську обивательську каламуть. Натомість «специ» продовжували активно працювати за фахом, адже вони поки що були потрібні владі, оскільки замінити їх було ніким. Утім, вони чудово відчували, що їхнє відносне благополуччя може виявитися тимчасовим: влада терпіла їх доти, доки не підготують на зміну нову, радянську інтеліґенцію. Більш-менш ізольоване становище старої інтеліґенції в 1920-их роках подекуди дозволяло їй навіть самовідтворюватися: їхні діти зазвичай виховувалися у тих самих традиціях.

Піонер-трубач. Фото А. Родченка. 1930 рік

Нова, радянська інтеліґенція, для якої радянська влада була рідною, спочатку була чисельно невелика. Її ядро склали інтеліґенти-комуністи. Після більшовицької «революції» вона зросла завдяки двом джерелам. По-перше, поповнилася за рахунок частини інтеліґентів, що сформувалися до «революції», маючи ліві погляди. Це були частина есеро-меншовицької інтеліґенції і марґінали старої інтеліґенції з «„кухарчиних“ дітей», котрі або отримали освіту, або здолали приміську межу заселення жидів. Серед таких траплялися пристосованці, але для багатьох з них новий «демократичний» лад був кращий за старий, де їм щоразу вказували на місце в суспільній ієрархії. По-друге, нова інтеліґенція швидко стала розширюватися за рахунок молоді, і це джерело «поповнення» виявилось основним в Україні 1920-их років. Найбільш перспективною її частиною стали «висуванці» з робітників і селян. «Це ж нова народилася раса / З дроворубів і вівчарів», — віршував з цього приводу С. Гординський. «Откуда эта гнусная порода? / Какие матери / взрастили их? Какой / Кровавой пищею питала их природа? / Кто дал им право в жизни трудовой?» — відгукувався Н. Заболоцький. До речі, цей точний «зліпок» і пародійне поетичне зображення партійної риторики 1930-их років у нерозривному поєднанні з натурфілософською проблематикою (зооморфні метафори) — на відміну від еміґраційного формату риторики С. Гординського — Н. Заболоцькому вдалося опублікувати в бухарінських «Известиях» 27-го лютого 1937-го року.

Велику ролю у поповненні нової інтеліґенції грала також молодь з «пригноблених» за царату національностей: жидів, вірменів та ін. Найважче потрапляла в ряди нової інтеліґенції молодь зі старої інтеліґенції, оскільки в 1920-ті роки, а також у першій половині 1930-их років існували серйозні обмеження щодо цього. Якщо молодше покоління органічно засвоїло марксизм і радянську систему цінностей, не маючи іншого вибору, то радянські інтеліґенти з дореволюційним стажем, зробивши колись свідомий вибір, залишалися небажаним для влади балястом.

У 1920-их роках обидві вищезгадані категорії української інтеліґенції були різко поляризовані. Поляризація була пов’язана з партійністю: стара поголовно була безпартійна, натомість нова складалася виключно з комуністів і комсомольців. Прошарок «революційної» некомуністичної інтеліґенції (насамперед з есерів і меншовиків), швидко зійшов на пси: одні загинули чи еміґрували, інші увійшли в радянську інтеліґенцію, багато хто з них «визнали помилки» і вступили до ВКП(б).

Також у 1920-их роках зі старої інтеліґенції став виокремлюватися тип «безпартійних більшовиків» типу академіків Миколи Марра й Абрама Йоффе. Вони намагалися перейти від співробітництва з радянською владою до злиття з нею, зблизившись з новою інтеліґенцією, але зберігаючи при цьому старі зв’язки. До кінця 1920-их років таких «невизначених» одинаків залишилося небагато. Як вони жили? Наприклад, про те, як минула зима 1919—1920-их років, поет В. Ходасевич значив: «На півпідвальному поверсі неопалюваного будинку, в одній кімнаті, що нагрівається за допомоги вікна, пробитого в кухню, а не в Европу. Втрьох ув одній маленькій кімнаті, градусів зо п’ять тепла (розкіш на ті часи). За стінкою в кухні на плиті спить прислуга. Від Різдва, щоправда, її довелося позбутися: не по кишені. Рубав дрова, тягав воду, пік коржі, палив грубку сирими полінцями. Харчувалися юшкою, нелеґально придбаною пшоняною кашею (іноді з маслом), махоркою, чаєм із сахарином. У той самий час ми з дружиною служили в Книжковій Палаті Московської Ради: я — завідувачем, дружина — секретаркою».

Ситуація за часів НЕПу була відносно стабільною. Нова інтеліґенція чисельно збільшувалася, але кількість старих «спеців» переважала. Влада була льояльна до тих старих інтеліґентів, які співробітничали з нею, час від часу обмежуючись репресіями проти «колишніх» і явних ідейних супротивників. Але необхідність «спеців» вважалася тимчасовим явищем «перехідного періоду». Так, показове було заснування Комуністичної академії, що згодом мусила замінити Академію наук. Стосунки між двома групами інтеліґенції були неприязними. Нова бачила в старій не лише ідейну, але й професійну відсталість. Натомість стара інтеліґенція вважала, що нова здебільшого не дуже фахова, і воліла ототожнювати «критично мислячу» частину інтеліґенції з інтеліґенцією взагалі. Частенько інтеліґентська радянська молодь виступала в якості «ударної сили» під час кампаній проти старої інтеліґенції.