У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

Українські вояки в середмісті Києва. 1917 рік

Отже, на вищезгаданих зборах М. Міхновський проголошував: «Перше наше завдання — це творити власну військову силу всіма засобами, які до того будуть надаватися. Мусимо передбачувати всі труднощі і перешкоди, які поставить перед нами не лише петроградський Тимчасовий Уряд та військове командування, а й усе без винятку московське суспільство. Бо останнє встигло виробити в собі психологію народу — пана щодо всіх не-москвинів. Під цим оглядом перший-ліпший московський „міхрютка“ — на цілу голову, вищий від тих наших демократів, що закликають до спільного „революційного фронту“ з москалями. Треба, отже, передбачувати, що труднощі й перешкоди в нашій роботі поставить нам також і демократична частина нашого суспільства. Робитиме це тому, що втратила інстинкт Пана-Володаря на рідній землі.

Всі ці труднощі мусимо перебороти, а перешкоди, коли б не далось усунути, то мусимо знищити! Безоглядно!

Мусимо розвинути шалену аґітацію серед війська — на фронті й у запіллю. Мусимо й будемо вимагати від командування, щоб виділило українців в окремі національні частини, як це зроблено для поляків. В разі спротиву — а він буде напевно — будемо творити частини, не питаючись. Ці частини будемо перекидати, коли не в Україну, то в кожному разі на ті фронти, що переходять через українські землі й одночасно — очищувати Україну від московської солдатні.

Цю роботу треба розпочинати негайно й переводити її невпинно. На час, коли скличем З’їзд, мусимо вже мати під командою українські бойові частини — на фронті й у запіллю і — насамперед — у Київі!

На Військовому З’їзді, коли витвориться відповідна атмосфера — мусимо її відповідно „нагріти“ — проклямуємо Україну Самостійною Державою.

В першу чергу З’їзд виділить зі свого складу військову владу — вибере гетьмана. Треба передбачати, що наші демократи спротивляться тому. Але гетьман зуміє, коли зайде потреба, спромогтися не лише на силу фактів, але й на факти сили!

Першим кроком гетьмана буде замиритися з осередніми державами. Самостійна Україна не потребує воювати проти своїх природних союзників, навпаки, повинна з ними співпрацювати. Для цього першого кроку нам і потрібно мати своє військо — хай невелике, але сильне духом.

Замирившися з осередніми державами, вирвемо ініціятиву від московських більшовиків. Вони зараз ще безсилі, але мають страшну зброю, дужчу від труйливих газів, яка може дати їм перемогу. Це їхня безоглядність та гасло негайного сепаратного миру. І цю зброю мусимо їм вибити з рук — мусимо їх попередити! Замирена Україна стане для інших частин атракційною силою навіть для сутої Московщини — стане силою, яка дала спрагнений мир. А тоді з нами Бог — розумійте язиці і покоряйтеся! Аж тоді на степах України блисне булава».

Виступивши таким чином ініціятором українського військового руху, М. Міхновський вже на початку організаційної праці Центральної Ради виявив надзвичайно енергійну діяльність.

22-го березня 1917-го року в Києві відбулися збори українських старшин і вояків, які виробили меморіял до Тимчасового уряду в Петербурзі, домагаючись автономії України, надалі, а саме 29-го березня, і також за почином М. Міхновського, було скликано нараду українських вояків, яка одностайно ухвалила положення про негайну організацію власного війська, і першим кроком до того стало створення Першого українською охочого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку. У той же час М. Міхновським було організовано в Києві перше військове товариство — Український військовий клюб ім. гетьмана Павла Полуботка, для якого він склав офіційний статут. Обидва заходи мали неабияке значення у справі подальшого формування українських збройних сил. З певністю можна сказати, що саме після видання Клюбом ім. П. Полуботка відозви до українських вояків у царській армії розпочався той масовий рух, що його називаємо українізацією війська. З появою відозви скрізь почали відбуватися військові збори й засновуватися товариства українського вояцтва. Таким був перший період історії українського національного руху у війську, на чолі якого стояв М. Міхновський. Саме в організуванні власної армії бачив він основу майбутньої української державности.

Золотий ключик Миколи Міхновського

Вже від травня 1917-го року соціялістичні тенденції в організаційній роботі Центральної Ради почали масово перемагати здоровий національний дух, до чого спричинялися централістські настрої у проводі нового уряду України. Загалом про виголошення Центральною Радою двох Універсалів можна сказати коротко: перший з них, що з’явився на хвилі стихійного прагнення народу мати власну національну окремішність, дуже налякав тодішній російський уряд. За браком відповідної військової сили, яка могла б знищити молоду українську Державу, Тимчасовий уряд щоразу вдається до рятівних заходів на кшталт власної «демократії», а також «демократичних» осередків у Києві, цих імперських форпостів в Україні, що любенько побраталися із Центральною Радою на численних засіданнях, де виступали соціялісти М. Грушевський та В. Винниченко. Дійшло до того, що навіть складати черговий, Другий, Універсал спеціяльно були закликані російські міністри. Ясна річ, що результатом того стала спільна заява запопадливих малоросів та московських зайд про те, що «ми рішуче відкидаємо спроби самочинного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів».

Володимир Винниченко і Симон Петлюра. 1917 рік

Таким чином, 250-річна історія поневолення України Москвою надалі продовжувалася. Вкотре зійшлися дві протилежні світоглядні течії — інтернаціоналізм та націоналізм — причому до ворожої сили долучилися ніби як рідні, українські діячі на чолі з В. Винниченком, чия демагогічна риторика була не за останній чинник успіху в тій антиукраїнській справі. Натомість речником самостійности виступав М. Міхновський з власним націоналістичним світоглядом та державницькою програмою розвитку України. Тож надалі ці сили мали зіткнутися.

Попри самостійницький характер будь-якої політичної справи, який за всіх часів забезпечувала особа Міхновського, автора «Самостійної України», засновника Української народної партії, організатора антиросійської терористичної групи «Оборона України», а також засновника Першої Української Центральної Ради, — що нині сей одинак міг протиставити вже «рідній» соціялістичній «демократії», якщо весь провід нового українського уряду був охоплений полум’ям російської «революційної» хвороби? Звичайно ж, провідники Центральної Ради зображували Миколу Міхновського ворогом народу. Адже не чужі «соціялістичні» гроші, президентську посаду чи сумнівні масонські ідеали, якими керувався той самий М. Грушевський, не беручи вимоги Міхновського до уваги, обстоював у своїй боротьбі цей незламний харківський правник. Лише велику віру в ідеал Свободи у вигляді повної самостійности України — України для українців! — міг покласти він на олтар боротьби. Лише засадні, відважні рішення, що мали б результат на прийдешнє, приймала ця безкомпромісна й вольова людина. Згадаймо, що саме Міхновський, по суті, став речником українського війська, закликавши до його створення, прикладом на що були створені по великих містах колишньої імперії (Умань, Житомир, Ростов, Саратов, Москва) українські військові підрозділи.

Звичайно, соціялісти з Центральної Ради були свідомі того, який відгук серед простого вояцтва могли знаходити (і знаходили!) гасла Міхновського щодо державної самостійности України. Підміняючи ці ідеали постулятом «територіяльної автономії» в рамках єдиної, неподільної, федеративної Росії, себто запобігаючи у такий спосіб перед Тимчасовим урядом, лідери Центральної Ради цілком справедливо вважали Міхновського чи не за головного супротивника до власної «автономної» політики й намагалися за будь-яку ціну усунути його з арени політичної боротьби.