У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗
Відтак, захоплення почалося з «Царівни» О. Кобилянської, почавши читати яку, Христя «вже читала всі твори Кобилянської так, як той алкоголік, що допався до пляшки й витяг з неї жадібно все до останньої краплини». Після ж «Битви» «з напрочуд гарними описами лісу в Карпатських горах», а також після статті С. Єфремова про О. Кобилянську «У пошуках краси» X. Алчевська розпочинає листування з авторкою, яке тривало 25 років. «Твори Кобилянської були причиною мого зукраїнізування», — визнає вона.
Це знайомство, що розпочалося заочно, було продовжено пізніше зустріччю двох жінок у Чернівцях, які X. Алчевська відвідувала з матір’ю.
Проживши свого часу місяць у Яремчі в Карпатах, вона також знайомиться з М. Павликом, який жив у сусідньому селі.
Звичайно ж, ці люди й події залишають глибокий слід в тендітній душі дівчини, примушують ту «лілею ніжну» розвиватись. Розкриваючись сама для себе, переосмислюючи своє ставлення до зовнішнього світу, ця «остання пещена дитина» з непритаманним їй юнацьким максималізмом зазначає в листі до О. Кобилянської 1903 p.: «Сама я майже з презирством дивлюся іноді на себе за те, що мною досі нічого не зроблено… я в цьому напрямку (щодо активної патріотичної праці) досить не еманципірована…»
Але громадська діяльність, уривки якої за тодішніх обставин доводилося «майже красти», а також суспільно-політичне життя в сфері так званої «леґальщини» починають благодійно впливати на «конвалію ніжну» Христі, залучаючи її саму до подій, що відбувалися того часу в Україні. А кожна така подія була знаменною серед тієї «леґальщини», бо не можна забувати, що імперські заходи проти всього вкраїнського, починаючи з Емського акту 1876-го року, діяли аж до року 1917-го.
«Кулі для ворогів»
Однією з таких національних подій тієї пори було відкриття пам’ятника Котляревському 1903-го року в Полтаві. X. Алчевська опинилась у товаристві всіх тодішніх носіїв «ідей і краси» — Л. Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, Г. Барвінок, Н. Кибальчич, О. Пчілка, М. Старицький та інші були присутні на цьому святі. Зрозумілий був захват молодої жінки від того «свята великого, нечуваного», про яке вона пише О. Кобилянській: «Вперше культурно складено суголосно величну, поважну національну демонстрацію». До речі, присутній на ній Василь Стефаник зазначив: «Ні на що добре я не сподівався, а відтак гадав — в найліпшому разі я, певно, зустріну гурточок людей, що розмовлятиме по-українськи, та й край… Але й побачив щось надзвичайне: не гурток, а масу нашої інтеліґенції подибав я; переважну більшість молоді гарячої, палкої, завзятої; не лише не вмерла Російська Вкраїна, а бурхає в ній полум'ям невмируче життя».
Харків. Друга жіноча гімназія. 1910-ті роки
Наступний період у житті X. Алчевської був ознаменований подіями 1905-го року, в яких вона бере участь, «одвідуючи всі мітинги учнів середніх шкіл, становлячись на бік страйкарів» та пишучи революційний марш, замовлений «тарасівцем» Дмитром Антоновичем, сином видатного історика, адже у родині Алчевських часто збирались гуртки шкільної молоді «для самоосвіти та страйкарських нарад». Тому не дивно, що в Христі, котра мала вдачу «трохи тужливу, трохи мелянхолійну, та в основі більше веселу й артистичну» (І. Франко), але аж ніяк не вдачу потенційної революціонерки, почалися жандармські обшуки й допити, які дуже лякали її родину.
Сама ж X. Алчевська значила, що «як людина в громадських справах інактивна, я ніколи не робила спроб штучно (чи то навмисне) підходити ближче». Мовляв, часом «воно само підходило до мене». І хоч тут мова про вчителювання X. Алчевської в гуртках шкільної та академічної молоді (1905—1912), проте стосуються ці зауваги саме суспільно-політичної діяльности X. Алчевської, коли життя у вигляді стосунків із владою підходило майже впритул. Першу активну спробу долучитися до українського руху X. Алчевська здійснила ще в 1903-му році, під впливом М. Міхновського. Вже у 1905—1906-их роках поетка мала зв’язки з нелеґальними осередками Української народної партії, яку очолював М. Міхновський, а також брала участь у проведенні мітингів і страйків серед учнів середніх шкіл, за що довгий час не була затверджена на вчительській посаді в Харківській жіночій гімназії. У 1906-му році X. Алчевську попередили, «що коли надалі нею буде висловлюватись співчуття і підтримка вимог учнівської молоді, то вона, Алчевська, буде негайно усунута зі служби».
Наразі цікаво також дізнатися про громадську думку деполітизованого і ще більш зденаціоналізованого Харкова, зокрема щодо активних дій його громадян. Так, про Христю Алчевську ходили чутки, ніби вона комусь говорила, що «бажала бачити на вулицях нашого міста ріки крови…» Насправді ж поетка цитувала рядки з «Відкритого листа до російського міністра внутрішніх справ Сіпяґіна» з-під пера М. Міхновського (1900), в якому той, зокрема, значив: «Українська нація мусить добути своє визволення, хоч би пролилися ріки крови». Сама ж поетка зазначала, що «між тим якраз кров я ненавиджу всіма силами своєї душі і завжди була проти проливання її…» Хоча в роботі «На роковини» (1905 р.) знову ж таки завдяки «веселим та артистичним» рисам свого характеру, зауважує: «Замість того, щоб з револьверів салютувати мерцям, умовились зберегти ті кулі „на ворогів“».
Утім, «тужливе й мелянхолійне» у поетці перемагає її псевдореволюційні потуги, висвітлюючи природну лагідну вдачу:
Сумніви поетки щодо «життєвих колізій» та участи у них також зауважував І. Франко в рецензії на першу збірку X. Алчевської «Туга за сонцем» (1907 p.), пишучи: «На жаль, авторка, мабуть, не знає і не читала, що та вічна гармонія природи здебільшого — сама жорстока боротьба за існування, в якій ніщо не служить красі, а навпаки, краса звичайно служить приманою далеко неестетичних цілей розплоджування або паразитизму».
На цей період (1905—1907 pp.) припадають зустрічі, надзвичайно важливі для подальшого розвитку особистости X. Алчевської. Спілкуванню з І. Франком передували публікації Христі у «Літературно-науковому віснику», де той був редактором літературного відділу. А року 1906-го, виїхавши на місяць у Карпати, а також провівши літо в стосунках з Михайлом Павликом, «дідусем-радикалом», та галицьким молодечим осередком, що вирішив встановити зв’язок з «молоддю вкраїнською», X. Алчевська нарешті завітала до Львова, де зустрілася з І. Франком. «Дуже чемний, стриманий, уже літній, але з уважними блакитними очима і ще не білим, а злегка рудим волоссям… Майже весь час він слухав, що ми йому з мамою говорили, і зрідка тільки розпитував про освіту мас на Вкраїні та наші враження з російського життя», — згадувала поетка.
Українство чи кокетство?
