У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗
Тож, з одного боку, у післямові до «Подорожі ученого доктора Леонардо…» М. Йогансен, конструюючи нову реальність, недаремно значив: «Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати навпаки водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах». З іншого боку, навіть на цілком соціологічному, чи пак партійному, а не літературно-утопічному рівні новий тоталітарний лад формував нові стосунки з новоявленою «обивательською» дійсністю, яка могла дратувати лише затятих комунарів, і жінці нового, пролетарського зразка у ньому відводилась далеко не другорядна роля. Так, у «Психології людини майбутнього» 1928-го року теоретик статевого виховання радянського люду А. Залкінд значив: «Крім громіздкого біологічного тягаря, жінка комуни скине із себе й низку жахливих сімейних обов'язків у вигляді господарства, сімейно-виховної роботи, що точно так само розв'яже її соціяльно-творчі проблеми. Не буде потреби в годувальникові, батькові, співмешканцеві».
Проте соціяльні та науково-технічні утопії в українському підсонні не завжди здійснювались із відповідною до партійних настанов ефективністю, набираючи містечкового характеру й малоросійського невігластва. Власне, це був той нутряний спротив селянської, по суті, душі українського обивателя накинутому згори рядну нової пролетарської моралі, коли «нові пани» запровадженого силою радянського ладу несамохіть тягли у «світле» майбуття народницьке хамство й номенклатурну зверхність до свого справжнього родового коріння. Зокрема, про це ідеться у знаковій п’єсі того комункультівського часу «Мина Мазайло» М. Куліша, і не лише. Містичний відблиск цього «народного» анти-колективістського спротиву не зникає також протягом наступних десятиліть. «У день народження Макса Ґлафіра повернулася пізно, з ледь сизуватим обличчям, — значить Н. Ґорланова в „Житті Макса“. — Збори були довгі… Парторг затримав ще, усе про мітинг протесту нагадував, не встигла тобі подарунок купити.
— Комунізм тобі дорожче чоловіка? — закотив очі Макс. — Що ти, що ти! Завтра обов'язково зроблю подарунок.
— Зроби мені подарунок — не роби революцію!»
Але з часом радянські жінки позбувалися будь-якого бажання робити соціяльну «революцію», згадавши про численні «буржуазні» принади міщанської тілесности й повертаючись у тихе лоно комунального добробуту й обивательських страстей. З одного боку, «революційна» енерґія колишніх бойових товаришок перетоплювалась у тихе болото обивательщини. З іншого боку, саме в пересічній історії щоденного побуту, жесту й поведінки полягала суть соціялізму як реальности, себто невблаганного руху душі й тіла всередині всепереможної громадськости. Річ у тім, що, зокрема, український обиватель з радянського соціялізму долучався до мільйонів подібних до нього членів нового устрою завдяки містичній силі на кшталт родової спільноти — абсолютно не притаманній індивідуальному, заможному, куркульському архетипові українця, але виплеканому «народницьким» розумінням традиції, де «гуртом і батька легше бити», і закріпленому завдяки радянському аґітпропу.
Майк Йогансен
Утім, приватне життя у 1920—30-их роках подекуди, звичайно ж, відрізнялося від ідеологічного ерзацу зразкового радянського життєпису. Адже саме з «олюднених», далеко не зразкових подробиць складається «виноградне м’ясо» життя, тож, зокрема, «зрада і любов» під описувану пору існували не лише в п’єсах Шіллера, але й на території радянських комуналок під хвацькими більшовиками, які тільки одного не врахували у своїх ґлобальних плянах розбудови світу, а саме того, що живі люди, міщани, обивателі невитравні на цьому світі, як зелена травичка з-під бруківки — із своїм особистим життям, бажанням нафарбувати уста, поїсти, випити пива, закурити і заодно вже кинути жінку з дітьми.
Ось чому більшовики — принаймні в приватному мікрокосмі історії — потерпіли поразку. Але остаточного краху не сталося через те, що за радянських часів була інстинктивно сприйнята основна теза структуралізму — індивідуальна поведінка людини є часткою колективної моделі. Себто радянська ідеологія частково була вірою в підсвідомість, а частково вірою в те, що цією підсвідомістю можна оволодіти. Загалом віра під радянську пору аж ніяк не була евфемізмом для визначення зв’язку між поняттями часу й вічности. Життя у тому вимірі, в якому воно було в Радянському Союзі, визначалось як сумнівами щодо тієї «віри», так і вірою в ті «сумніви», і ця фундаментальна невизначеність, по суті, «рятувала» категорію часу, заповідаючи неоковирні форми виживання. Іноді саме воно надихало на своєрідний спротив офіційному інститутові родини, родинних стосунків тощо, але частіше усе воно виявлялося лише номенклятурною поведінкою нових українських радянських панів, сформованою за мовчазної згоди всесоюзного начальства.
Валер'ян Підмогильний
Так, яскравим прикладом дружніх і майже подружніх стосунків у комунальній спільноті радянських письменників слугує історія адюльтеру Миколи Куліша і Марії Пілінської, що в історичних джерелах так і не витворилась на історію «зоряного» кохання, оскільки влада лише негласно дозволяла сімейну зраду, не підтримуючи її в офіційному житті.
«Мене іноді ще охоплює такий настрій, що хочеться увіткнути серце, як червоний бант в кишеню мого піджака й ходити собі посміхаючись», — гукав у жовтні 1934-го року батько української радянської драматургії Микола Куліш. Гукав, як стало знати, в листі до останньої своєї любови, адже ліричний настрій урвався вже з приходом грудня того ж 1934-го року, 7-го числа якого М. Куліша було заарештовано.
Проте усвідомлення загибелі власного письменницького генія, чия ідейна суперечність роздвоювала самого автора, роблячи неприйнятним його творчість «ні для більшовиків, ні для незалежних українців», як вважає В. Чапленко, здається, менш за все хвилювало М. Куліша, чиї почуття до коханки, «милої Тоти», вихлюпувались через вінця «голубого бездонного келиха», чим ввижалось М. Кулішеві «ідеально-чисте, голубе небо» тридцять четвертого року. Адже в серці провідного драматурга театру «Березіль» «співав зоряний лебідь» і ніщо не ворожило на те, аби любовна пісня стала для мистця насправді останньою, себто «лебединою». Навпаки: якісь шістнадцять днів від часу перебування М. Куліша на санаторному лікуванні проходили для нього «під нестерпучо-гострим знаком запитання», що віддзеркалювало його почуття до власної примхливої адресатки Марії Пілінської, відомої перекладачки і дружини Івана Дніпровського.
Отже, «що з Тотою?» — мучився в санаторії М. Куліш. Коли приходила довгоочікувана відповідь, з якої було знано, що «Тота жива й здорова», ощасливленому драматургу випадало нарешті жити омріяним «ясним, казково-зоряним життям». «Яка ж у Вас робота? — знову й знову перепитував він. — Переклад? Кого? Тільки Ви, будь ласка, не куріть. Добре?» Проте існуючі побутові реалії підмінювали справжнє життя на фантасмагоричну дійсність. Річ у тім, що до кисловодської санаторії «Гори» М. Куліш потрапив, власне, за порадою лікарів (у зв’язку із загостренням хвороби серця) після відвідин у липні 1933-го року рідної Таврії, де він перебував після самогубства М. Хвильового та початку страшного голоду по українських селах. Тогорічному, черговому лікуванню М. Куліша в Кисловодську передувало проведення харківського партійного диспуту, на якому драматурга «розпинали» разом із його театральним начальником Л. Курбасом, внаслідок чого він остаточно захворів.
Ті самі невблаганні реалії сприяли також останній зустрічі усіх згаданих героїв цієї історії кохання вже під час її трагічної розв’язки. «4-го Вам 34, — листував сорокадворічний донжуан до дружини свого найближчого друга. — Ну що ж. Натягуйте, Тота, тридцять п’яту струну. Тридцять п’яту. Та Ви ще зовсім молода! Вітаю Вас. Вітаю. Всього прекрасного. Зоряно тисну». Тим часом, а саме 1-го грудня 1934-го року, на 34-му році життя, в санаторії м. Ялти від сухот помирає Жан, той самий друг М. Куліша ще з юнацьких років, поет, прозаїк і драматург Іван Дніпровський (справжнє прізвище — Іван Шевченко). Ця подія трагічно співпала з убивством Кірова в Ленінґраді, внаслідок чого в харківському письменницькому Будинку «Слово» були заарештовані О. Вишня, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, В. Поліщук, М. Вороний, В. Ґжицький, М. Піддубний, О. Досвітній. Сьомого грудня на вулиці Сумській «взяли» й М. Куліша, що встиг перевезти тіло І. Дніпровського до Харкова і був заклопотаний саме у справах похорону. Отже, «дорогого Жана» поховали без нього.
