У задзеркаллі 1910—1930-их років - Бондар-Терещенко Ігор (читать книги полностью без сокращений бесплатно TXT) 📗

Що ж до «портвейну», повсюдно цитованого в романі Г. Міллера, то автор «Ельзи», мабуть, недаремно пов’язує ці два артефакти своєї творчої наснаги, мовляв, «коли Генрі створює безумні сторінки, це божевілля, викликане життям, а не його відсутністю». Те саме «контрастний» художник Терен, про якого гукає Ельза: «Думала, він алкоголік, але ні. Він — невиліковний… Мистецтво не залишає йому шансів на нормальне людське життя».

І тут, здається, пролягає межа, що відділяє романтику 1920—30-их років від решти періодів з радянського життя. Справа в тому, що над будь-яким генієм-мистцем завжди тяжіє дамоклів меч божевілля: він змушений рятуватися від безумства постійними творчими актами, які скріплюють розхристану душу. Щойно він припиняє творити, як перетворюється на безумця, або тікає в алькоголізм, наркоманію, любов. І це надзвичайно складне творче життя з точки зору пересічного читача виглядає аномальним.

Між тим, за формальними ознаками майже кожному з мистців можна поставити психіятричну діягнозу, що й робилося неодноразово. Так, у 1920-их роках були винесені наступні вердикти: «фізику — Краєвичу, шаблю — Уборевичу, вулицю — Петровському, а пустоту — Котовському». Часом клінічна картина цілком накладається на душевне життя письменника і, відповідно, на долю його романних героїв. Але мало хто з критиків-психіятрів може вчасно помітити, що навіть донецька душа найчорнішого генія іноді не вміщається в рамки психіятрично-методологічних категорій. А як кинешся по тому, то, буває, що й нема вже кого торсати за рукав, питаючи: «Тобі не сподобалось?»

Культура общепиту

…Рефлексувати в Україні на тему їдла й питва — марна справа й гибле діло. Дискурс тілесного низу в тутешній літературі розквітає сьогодні буйним квітом, а ось із цим — біда. «Іди в кубельце спогаду; сховайся», — пропонує В. Стус порефлексувати на тему героїчної минувшини. «И мышонок в баночку из-под шпротин / Прибежит рыдать обо мне», — відгукується звідти Л. Кисельов.

Ні, щось там по різноманітних текстах сучасної української літератури прозово і в риму випивають і закусюють, але щоб вирахувати у літературознавчий спосіб — як саме і скільки: цього нема. Або ось чому, наприклад, сталося так, що від «ананасов в шампанском» І. Сєвєряніна, «долек мандарина» Н. Гумільова і навіть «рябчиков жуй» В. Маяковського та «пятерки на тетерку» Н. Олєйнікова ми, проминувши «яєшню з салом» Є. Плужника, «харроший шашлик» М. Семенка й «пиво з раками» М. Хвильового, повернулися до «бутербродів з мастурбою» В. Цибулька в «усе той сон страшний — / Шампанське й самогон / Плюс вермут й тепле пиво» Ю. Позаяка?

Євген Плужник

Не важко, мабуть, сказати — чому, але ж не каже ніхто. «Років із п'ять тому я написала статтю „Пристрасть та їжа: творча драма Коцюбинського“, — згадувала С. Павличко. — Почали приходити гнівні листи: „Як можна!“» Справді, не можна. Ось, наприклад, зважилися були в Дрогобичі на конференцію «про це» (наче у Москві початку 1990-их на семінар «їжа й питво в літературі»), попросив було автор сих рядків збірник надіслати, а прийшло натомість «Художнє вираження національно-духовної ідентифікації ліричного героя: поезія Петра Скунця». Треба вам Петра Скунця на сніданок?..

І виходить, що, окрім як простувати шляхом «Російської кухні у вигнанні» П. Вайля і А. Ґеніса, а чи «Книги їжі» І. Клеха, назва якої перелицьована з «Книги води» Е. Лімонова, нічого нам з цією темою в літературознавстві не залишається. Але, писав Т. Шевченко, «аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п'є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серце». Не втеряємо його також ми, особливо тут, на «незалежних» теренах письменства, «де серце, — як значить місцевий О. Соловей, — кров і триста грам сирого м'яса».

Відтак, навіть півкіло натужних розумувань про дискурс їжі й питва в літературі не застерігає від п’янкої дії неминучої при такій розмові інтертекстуальности. Тож згадаймо, як і в хрестоматійних російських пенатах з гастрономічною рефлексією донедавна було не дуже. Пригадується, Лєнський у Пушкіна випив усього лише «брусничной воды», і то на нього швидка настя напала. «Соленых рыжиков не ест, и чай ему не пьется», — пригадуєте? «Выпил чаю / не полегшало», — відгукнувся через століття московський мінімаліст А. Макаров-Кротков. Ну, потім ще Н. Греч описував, як переїв, бідака, на обіді у Ф. Булґаріна, так що вночі «обкакався й довелося вставати і йти митися». В Я. Гашека фельдкурат Кац не вставав і на ранок, розмірковуючи з похмілля, хто ж його так звечора облив, що він приклеївся штаньми до шкіряної отоманки.

Натомість сучасна історіографія їдла з питвом щоразу повниться рефлексіями на тему того, як «я видал, как барин едал». І мало кому ходить за порівняльну аналізу спожитого у різні соціокультурні епохи. Адже це, між іншим, дозволяє визначити ту межу, що чітко розрізняє період дорадянського й тоталітарного існування будь-якої культури. Ось як, наприклад, відблискує столове життя одного з представників буржуйського роду Ґоліциних, а саме — Михайла Ґоліцина, який був свого часу повітовим головою дворянства, потім гласним Московської міської Думи від проґресивної партії, міністром, а після жовтневого перевороту більшовиків служив у Народному банку, сидів у тульській в’язниці, по виході на волю й поверненні до Москви працював економістом у Держпляні, а після звільнення допрацював у Дмитрові й помер 69-річним у 1942 році в Москві.

Оскільки «с веком державным я был лишь ребячески связан», як значив О. Мандельштам, то спогадують зазвичай про дитинство. Тим паче, якщо воно минуло за колишніх панських часів, адже за «незалежної», наприклад, епохи, коли автор сих рядків зустрічався в 1991-му році з нащадками роду Ґоліциних з нагоди «дворянської» справи, мовити, властиво, вже не було про що. Отже, задовго до радянської влади денний розклад дворянська родина мала такий: ранком усі пили чай або каву з калачами, булками й т. п. та з маслом кружечками, що купувалося на Петровському ринку. Дітям давали по одному або по два яйця. О дванадцятій годині, а згодом о пів на першу, був сніданок, що складався з двох страв — однієї м’ясної з гарніром та іншої у вигляді риби або яєчні чи омлету, якого-небудь ґатунку каші з маслом, пирога, млинчиків і т. п. О третій або четвертій пили чай, причому якщо це був прийомний день, то чай подавали протягом усього прийому до п’ятої години, або ж він розливався господинею будинку; тоді замість самовара на чайному столику стояла срібна бульотка зі спиртовою конфоркою знизу. До щоденного чаю подавалися здобні кренделі, сухе печиво чи бублики.

Обід у дворянському дитинстві був о п’ятій годині, з часом пересувався на пів на шосту, потім на шосту або пів на сьому. Великі звані обіди бували о сьомій годині. Обід зазвичай складався з чотирьох страв: із супу з пиріжками або борщу з кашею і ватрушками, з рибної або овочевої страви, з печені у вигляді качок, що надсилалися з маєтків, індичок чи гусаків, тетеревів або рябчиків, куріпок і, нарешті, із солодкого, або тістечок, як тоді говорили, що складалися з морозива або парфе, із шарлоту з яблуками, компоту в кавуні, крему або безе з бісквітом, гур’євської каші, пудинґу з палаючим навколо ромом і т. д. До кожної страви за сніданком та обідом ставилася тарілочка зі шматочком білого й чорного хліба.